Три дні дороги до волі

Білозерець Андрій Піскун, який останні чотири роки мешкає у Херсоні, нещодавно виїхав із окупації. Історією порятунку своєї сім’ї він поділився з читачами сайту Fanday.net.:

Пролог

24 лютого тихе та розмірене життя моєї родини порушила війна. Бої за Херсон тривали недовго – вже 2 березня місто було окуповане збройними силами РФ. Спочатку херсонці (у тому числі я) давали зрозуміти рашистам, що їм тут не раді, виходячи на багатотисячні мітинги. Але згодом ворог почав застосовувати силу до мітингувальників, використовуючи димові гранати, сльозогінний газ та кийки.

Дедалі більше людей росіяни забирали «на підвал», де катували та вбивали. Точну кількість постраждалих ми дізнаємось лише після нашої перемоги. Рашисти могли увірватися до будь-якого будинку без причини, влаштувати обшук та заарештувати. Життя в Херсоні почало нагадувати в’язницю. Окупанти відключили український зв’язок, заблокували неугодні сайти. Коли треба було вийти надвір, доводилося ретельно чистити телефон. Якщо зупинять, попросять його на перевірку і їм щось не сподобається, то можуть бути проблеми. Не додавали оптимізму і напівпорожні вулиці (половина мешканців покинула місто), шалені ціни на товари, неякісна продукція та медикаменти з Росії. Доповнювали сумну картину величезна кількість машин із буквою «Z» та орків, які часом відчували себе як удома.

Особливу небезпеку для мене несло те, що я був колишнім працівником органів місцевого самоврядування та чинним журналістом. Порадившись із дружиною та дворічним сином (так-так, думку малюка ми теж завжди враховуємо), було прийнято рішення поїхати.

День перший. Нескінченна колона

Дорога із Херсонської області на підконтрольну Україні територію зараз лише одна – через Василівку Запорізької області. Власного транспорту ми не маємо, тому довелося шукати перевізників. У середньому перевізники беруть за виїзд від п’яти до восьми тисяч гривень з особи, але дружина знайшла волонтерів, які вивозили людей безкоштовно. Я поставив будильник на 5 ранку, але о 4.58 мене розбудили сильніші вибухи. Як з’ясувалося пізніше, ЗСУ завдали точкового удару по військовій частині в Херсоні, де базуються збройні сили РФ. Після бадьорого пробудження ми протягом години зібрали речі, попрощалися з батьками, собакою та трьома котами, і о 7.00 були на зупинці. З собою ми взяли три сумки, в які вмістили речі, документи, воду та трохи їжі (спека була неймовірна і ми вирішили не брати багато продуктів, щоб вони не зіпсувалися). Також я прихопив із собою ноутбук, попередньо його почистивши, хоча перевізник і не радив брати із собою техніку, адже її можуть відібрати. Проте я все ж таки ризикнув, адже моя робота залежить від гаджетів.

О 7.15 під’їхав Мерседес Спрінтер, в якому нам довелося провести три дні, але цього ми ще не знали. У бусі нас було 20 людей, включаючи двох водіїв. В основному їхали жінки з дітьми та пенсіонери. Окрім мене, серед пасажирів, було ще троє чоловіків. Після того, як водій звірив нас за списком, ми рушили в дорогу.

На російських блокпостах до Василівки нас перевіряли поверхово, переважно питали, куди їдемо, речі навіть не дивилися. Тільки при виїзді з Херсонської області орки змусили всіх чоловіків вийти з машини і відкрити сумки. Після огляду та перевірки документів я скористався паузою і запалив цигарку, хоча давно вже час кидати.

– Ей ти! Якщо побачу, що кинув недопалок на землю, залишишся тут ночувати. Будеш нам окопи рити, – гаркнув неголений орк.

«Ну взагалі-то ми не свині і на відміну від вас сміття кидаємо в урни», – подумав я і викинув недопалок у сміттєвий бак, що стояв неподалік. Відразу після блокпосту ми заїхали до придорожнього кафе перепочити і перевести дух. Нас зустрів хлопець офіціант. “Що, злі були орки? – спитав він. – Це до них учора ввечері перевірка приїжджала і добряче їх роздовбали за срач на посаді. Солдати потім до нас приходили, скаржилися. Як вони дістали. Передавайте привіт нашим військовим, ми всі чекаємо на звільнення”.

Наступний блокпост був у Дніпрорудному, там окупанти довго перевіряли документи, звіряючи їх зі своїм списком неугодних, але нікого з нашого мікроавтобусу там не виявилося. Одного хлопця попросили вийти з маршрутки та оглянули на наявність татуювань та синців від бронежилета чи зброї. Все було чисто.

О 12.15 ми були біля Василівки. Коли я побачив кількість машин, які стояли перед нами, мій оптимізм вичерпався. Ми були десь у другій сотні, а до блокпосту – близько одного-двох кілометрів. Водій заглушив мотор і почалися виснажливі години очікування. Орки випускали машини з 17.00 до 20.00, можливість проїхати сьогодні була мінімальною. Інтернет у полі не ловив, подекуди пробивався український зв’язок, але дуже слабкий. Стояла неймовірна спека, від якої ми рятувалися водою. Як я і припускав, наша колона просунулась зовсім небагато, рашисти випустили всього 100 машин, закривши КПП о 19.00. Наш водій записав номери автомобілів, що стоять попереду, і запам’ятав приблизне місце, щоб завтра стати в свою чергу. Ми поїхали ночувати до Василівки. Щоби в’їхати до села, треба було віддати свої паспорти росіянам, а вранці вони їх повертали. Але й тут на нас чекав сюрприз.

– Ми вже не пускаємо до Василівки на нічліг. Такий наказ коменданта, – сказав орк на блокпосту. – Їдьте до Дніпрорудного, там вас поселять у гуртожитку.

Іншого виходу не було, як повертатися назад. У Дніпрорудному на нас чекала ще одна неприємна звістка. Вільних місць у гуртожитку не було. Нам сказали їхати у невелике село Скельки до дитсадка. Завідувачка невдоволено на нас подивилася, але пропустила, взявши з кожного по 20 гривень «на комунальні послуги». Жінок із маленькими дітьми розмістили на дитячих ліжечках, чоловікам довелося спати на підлозі на матрацах. Тішить, що в садку працював душ і можна було помитися.

Проте лихо прийшло, звідки не чекали. Вночі пройшла сильна злива, дощ періщив до самого ранку. Наш водій відразу попередив, що в сірій зоні – ґрунтова дорога, і після дощу нею нереально проїхати.

День другий. Розмова з орком

О 6-ій ранку ми були вже в колоні на своєму місці. Орки у першій половині дня випустили 30 машин та закрили проїзд до вечора. Час очікування довелося займати прогулянками вздовж траси, ще й дитина розкапризувалась, почала плакати. Потім колоною пройшла новина, що росіяни закрили проїзд на п’ять днів. Машини, які вони випустили вранці, застрягли на ґрунтовій дорозі, довелося витягувати їх евакуатором.

Я пройшовся до блокпоста, де біля бетонних блоків зібралося багато народу. Перед ними виступав рашист:

– Від мене нічого не залежить. Надійшов наказ нікого не випускати через погодні умови. Я не знаю, коли відкриють дорогу, мінімум через чотири дні, а то й пізніше. Повертайтеся додому, вам нічого не загрожує. Чому ви їдете? Отримуйте російський паспорт та будьте громадянами нашої країни.

Я помітив, що ці тези: «росія тут назавжди», «повертайтеся додому» і т.д. розганяють спеціально, швидше за все, оркам надійшов такий наказ згори. Декілька машин розвернулося і поїхало, але більшість залишилися. Я повернувся до свого бусика. Спека, плач дитини та наростаюча безнадія змусила нас із дружиною ухвалити непросте рішення – повернутися назад до Херсона. Але як?

Я знову пішов на блокпост до орків, цивільних там уже не було. Мене зустрів СОБРівець у балаклаві, яка повністю закриває обличчя. Видно було тільки його вовчі очі. Я описав проблему і попросив його посадити нас на попутку до Херсона. Але він одразу сказав, що шансів виїхати мало, з напрямку Мелітополя та Запоріжжя також не пропускають. У результаті, поки я стояв біля блокпоста, ми поспілкувалися з ним хвилин 15:

– Чому їдете? – спитав він. – Росія тут назавжди, можете отримати російський паспорт, вам належать пільги.

– Роботи нема, мені сім’ю годувати треба.

– Чому тоді не дочекалися визволителів?

– То ви ж нас «звільнили», – пожартував я над ворогом.

– Я маю на увазі ЗСУ, – з посмішкою відповів він.

– Не хочу ризикувати життям дитини, коли розпочнуться активні бойові дії у Херсоні.

– Тут безпечно, ви під нашим захистом. Навпаки, ви його на війну везете.

– Я ризикну, – сказав я, а самому захотілося плюнути в обличчя такому захиснику.

– На Запоріжжі люди добріші, ніж у вас у Херсоні, – несподівано змінив тему розмови СОБРівець.

– Звідки вам знати?

– Я одним із перших входив до Херсона.

– Так СОБР же не воює.

– Ми так думали. Нас везли в Україну з палицями та газовими балончиками, а на Антонівському мосту по нам почали хер*чити ЗСУ. Ми думали, що вийде, як у Криму, не чекали такої відсічі. Я ж не військовий і вже міг бути вдома, але вирішив залишитися. Все-таки за праву справу воюємо. У вас надто багато нациків, Америка накачує вас зброєю і від України виходить небезпека. Тут я з Путіним згоден, хоч я і не його фанат. Знаю, що йому плювати на нас, він має тільки свої цілі. Але я воюю не за нього, а за Росію. Сам я з Ростова.

– То чому в Херсоні люди гірші, ніж тут?, – вирішив я закінчити розпочату тему, втомившись слухати його промову за «велику рашку».

– Як тільки ми захопили Херсон, до нас одразу почали приходити місцеві. Ми базувалися у ХОДА і люди самі йшли до нас: несли їжу, посміхалися, стискали руки. Ми не чекали підступу, а виявилося, що їжа отруєна. Два мої товариші померли майже відразу після вечері. Мені пощастило, що я не їв. Після цього у нас було суворо – жодних передач! Отже, осад від Херсона у мене залишився.

«Шкода, що ви не всі повечеряли отрутою», – порадувався я кмітливості моїх співгромадян.

– Загалом українці набагато жорстокіші, ніж ми. Ваші солдати постійно катують полонених. Ми не такі.

«Ну, звичайно, а звірства над мирними в Бучі, Гостомелі, Ірпені, обстріли Вінниці, Харкова та Миколаєва – це не береться до уваги», – подумав я.

– Ми лише одного разу вбили полоненого, – продовжив окупант. – Спіймали у Чорнобаївці навідника, турка. З найманцями ми не церемонимося, розстріляли на місці і там же закопали.

«Ви відповісте за це, правосуддя наздожене кожного з вас», – сказав я про себе.

– У вас тут, дивлюся, росіяни на блокпостах стоять, а у нас у Херсоні переважно днрівці, – продовжив розмову я.

–  Мабуть, брудні і з гвинтівкою Мосіна? – посміхнувся СОБРівець.

Я зауважив, що росіяни дуже зневажливо відгукуються про своїх союзників із невизнаних формувань «ДНР» та «ЛНР». Зрештою, простоявши деякий час, я переконався, що зустрічні машини справді не їхали, і повернувся до свого автобуса. Наближався вечір, їжа закінчилася і треба було шукати крамницю. Водій поїхав до Василівки. Окупанти дозволили заїхати ненадовго до селища, зібравши у всіх документи. У Василівці росіяни були буквально на кожному кроці. У магазині нам довелося вистояти чергу за окупантами, які також купували продукти. Після цього ми повернулися вже у знайоме місце — наш майже рідний дитсадок. Машин там додалося, адже колона збільшилась за день. Але місце переночувати знайшлося. Зазначу, що поки що ми стояли в полі, було відносно тихо. Вибухи лунали десь далеко.

Третій день. Чеченці, порятунок, Україна

Новий день нагадував День бабака. Знов о 6.00 ми стояли в колоні в очікуванні дива. Хоч окупанти і сказали, що не випускатимуть п’ять днів, але ми вирішили спробувати щастя, як, втім, і решта. Колона була реально величезною.

Місцеві мешканці Василівки зробили на нас цілий бізнес. Вони торгували вздовж дороги кавою, чаєм, пиріжками, цигарками та навіть пивом. В обід привозили гаряче. Борщ із гречкою та котлетою коштував 120 грн., російське пиво огидної якості 0,5 л. – 70 грн., звичайний пломбір – 50 грн., стаканчик кави – 20 грн. Незважаючи на завищені ціни, я їм вдячний, адже без перекусу та кави було б зовсім туго. Магазинів у полі немає.

О 17.00 сталося неймовірне – наша колона рушила з місця. Росіяни нарешті відкрили проїзд. Ми були 80-ті у черзі на виїзд. Орки випускали десять машин. У нашому бусику помітно покращився настрій – дорога у вільну Україну була так близько. О 19.00 ми стояли вже біля шлагбауму. Перед нами випустили черговий десяток автомобілів та російські військові закрили проїзд:

– Інші виїдуть завтра, – сказав орк.

Настрій миттєво впав. Щастя було так близько.

– Слухай, у нас є ще 15 хвилин, давай ще один десяток випустимо, – почув я розмову російських солдатів між собою.

Орк махнув нам рукою. Наш автобус заїхав на блокпост. Ура! До салону автомобіля заглянув «мій старий знайомий СОБРівець». Стандартні питання, перевірка документів, що дивно, речі не доглядали. Тут погляд СОБРівця впав на молоду дівчину, яка сиділа в салоні поряд із водієм:

– Це не ти, мабуть, мені дулі крутила на мітингу в Херсоні? Я тебе впізнав!

– Ви, мабуть, обізналися, я живу не в Херсоні, а в передмісті і на мітингах не була.

– Ну-ну, знаю я вас, – усмішку орка було видно навіть через балаклаву, натягнуту по самі очі.

До сірої зони на нас чекало ще два блокпости. Біля колишнього посту ДАІ, відомому як «Літаюча тарілка», особливо ретельно перевіряли документи на машину, без довіреності проїхати нереально.

І, нарешті, останній блокпост, на якому стояли чеченці. Як на зло, син почав плакати, йому захотілося вийти погуляти. Щоб якось розважити його, я ввімкнув на смартфоні мультики, але не допомагало – крик стояв на всю маршрутку. До салону заглянув непоголений чеченець і попросив усіх чоловіків вийти.

– Дайте сюди мобільні телефони, – сказав шанувальник Кадирова.

– Я не маю, я продав, щоб виїхати, – сказав перший чоловік.

Другий хлопець дістав кнопковий телефон, чим також не втішив чеченця, який явно був налаштований подивитися фото і перевірити соцмережі.

– Ну надєюсь у тєбя єсть смартфон? – спитав мене орк.

– Є, але він у малого, він дивиться мультики, – сказав я.

– Да ви іздєваєтєсь надо мной. Ладно, садитєсь в машину.

Синок продовжував репетувати, мультики не допомагали. Чеченець глянув на нього:

– Ей, ти пачиму плачиш? Мужчини не плачут. Іді ко мнє!

Я подумав, що мені почулося…

– Дайтє суда рєбьонка, – прошипів чечен, брякнувши автоматом.

Дружина тремтячими руками простягла йому малого, я напружився. Чечен узяв його на руки і повільно пішов у бік блокпоста, ми з дружиною йшли за ним.

– Нє плач, малиш. Рускій салдат рєбьонка нє абідіт.

«Так, так, розкажіть це невинно вбитим діткам із міст по всій Україні», – подумав я.

Але, як не дивно, він заспокоївся і почав смикати щетину чеченця. Мені здалося, що орк йому навіть сподобався. Напевно, вважав його персонажем мультфільму. Що поробиш, подобаються моєму синкові страшні та брудні персонажі.

– У мєня самого троє дєтєй, нє відєл іх уже палтара года. Саскучілся, – сказав чеченець.

«І не побачиш, – подумав я, – Нех*р було на чужу землю приїжджати».

Чеченець віддав мені дитину, і ми рушили в дорогу. Попереду чекала сіра зона – територія, яку не контролюють ні ми, ні рашисти. «Обережно, міни!» – побачив я напис на дорозі. Водій зменшив хід. Вздовж дороги справді лежали протитанкові міни! Вони були обгороджені, але їх треба було обережно об’їхати. Далі ми побачили підірваний міст у Запоріжжі. Нам довелося об’їжджати його злощасною ґрунтовою дорогою. Відразу скажу, що краще їхати за кимось, хто знає місцевість, самому можна легко звернути не туди, якщо не знаєш дороги. У сірій зоні стояла зловісна тиша, яка лякала своїм дзвоном.

Ми проїжджали село Кам’янське, яке було практично повністю зруйноване обстрілами. Там не було ні води, ні світла, ні газу, будинки стояли без дахів та стін, але люди, переважно пенсіонери, все ще жили там.

Від Херсона до підконтрольної території я нарахував близько 20 рашистських блокпостів. Незабаром я побачив прапор України та блокпост ЗСУ. У бусі почали плакати від радості. У салон увійшов наш солдат:

– Слава Україні!

– Героям Слава, – хором відповіли ми.

Жінки кинулися цілувати нашого військового, чоловіки мовчки тиснули йому руку.

– Не плачте, все буде гаразд, скоро повернетесь додому. Максимум – два місяці, і ми звільнимо Херсонщину! Обіцяю! – запевнив нас солдат.

Далі ми рушили у бік Запоріжжя під конвоєм поліції, перед цим у нас перевірили документи СБУ-шники. У Запоріжжя нас привезли близько першої години ночі до волонтерського центру, який знаходиться в «Епіцентрі». Там нас зареєстрували та видали картку, яка діє дві доби. По картці в Центрі можна безкоштовно їсти, будь-коли, оформити грошову допомогу на дитину від ЮНІСЕФ у розмірі 6500 грн., а також отримати гуманітарні набори. На нічліг нас відвезли до дитсадка, де вже були приготовлені місця. З волонтерського центру можна безкоштовно виїхати практично до будь-якого міста України, якщо набереться достатня кількість людей.

Наш вибір ліг на Одесу. Ми вирішили осісти у цьому чудовому місті, в очікуванні визволення Херсонщини та повернення додому.

PS: Вже в Запоріжжі я дізнався, що колона, яка їхала за нами з боку Маріуполя, потрапила під обстріл у сірій зоні, були жертви. Затримайся ми хоч на годину, можливо, я б і не писав ці рядки.

Автор висловлює особливу подяку за допомогу у виїзді ГО «Місто сили», «Гоу ТУ ЛИВ» та водієві Володимиру.