Як склалася доля військових, яких врятувала родина Білих із Правдиного
Історія родини Білих із села Правдине Білозерської громади вразила мешканців не лише Херсонщини, а й всієї України. В період окупації правобережної частини області сім’я врятувала від неминучої смерті трьох українських воїнів. Захисники опинилися в оточені ворога після невдалої спроби ЗСУ встановити контроль над населеним пунктом.
Подружжя Олега та Софії Білих прихистило у своєму будинку трьох поранених українських військових.
Боєць на ім’я Євген отримав уламкове поранення, коли намагався врятували Олега Білого. В момент ворожого «прильоту» військовий закрив собою господаря оселі.
Женю вирішили сховати у льосі на подвір’ї будинку. До підземного укриття перенесли ліжко з матрацом. На щастя, непрохані гості не помітили сховища.
Наступного дня Олег пішов годувати сусідських собак і зустрів ще двох поранених українських бійців. Так у льосі опинилося троє військових, яких родина переховувала протягом місяця.
На початку жовтня росіяни прийшли до оселі Білих та наказали покинути власний будинок, в якому планували поселитися самі. Родині дали кілька днів, щоб зібрати речі та виїхати.
Олег та Софія думали лише про те, як врятувати українських військових. Одного вирішили сховати у дивані, який погрузили на причеп. Двох інших посади в автівку та вигадали для них легенду про втрачені документи та родинні зв’язки з Білими.
Півтора місяці родина переховувала військових у Білозерці.
Наразі двоє військових продовжують боротися з ворогом у лавах ЗСУ, ще один проходить ВЛК. Усі хлопці записані в телефоні Софії як сини.
Істрія врятованих героїв
Нам вдалося вийти на зв’язок із двома військовими, яких врятували правдинці – 56-річним Сергієм Братковим та 26-річним Артемом Лук’яненком.
Одесит Сергій Братков до війни 28 років ходив у море. У 2015 році, повернувшись з рейсу, пішов до військкомату. Вирішив, що настав час захищати Україну. Удома на главу родини лишилися чекати його дівчатка: дружина з донькою та онука. В армії отримав звання молодшого сержанта, освоїв кілька військових спеціальностей. Служив на Донеччині.
24 лютого 2022 року його бригаду кілька разів перекидали від одного населеного пункту до іншого, аж поки не опинилися на Миколаївському напрямку. У серпні 2022 року біля села Правдине бойову машину Сергія підбили. З оператора-навідника довелося перекваліфікуватися на медбрата, оскільки вмів надавати медичну допомогу. Сергій і сам отримав контузію, але це не завадило йому перев’язувати рани побратимам. Серед них був і Артем Лук’яненко, який дістав поранення в голову. Командування наказало чекати евакуаційний транспорт, проте все пішло не за планом.
Ворог зайшов до Правдиного і хлопців відрізали від своїх. Сергію з Артемом довелося сховались у пошкодженому будинку. Два дні приходили до тями, заважала слабкість. Обидва розуміли, що сил вибратися до своїх немає. Побачили чоловіка, який приходив на обійстя годувати пса. Розговорилися. Опівночі Олег Білий привів їх до свого дому і сховав у погребі.
Рани увесь цей час йому та Жені обробляв Сергій. Сільська медсестра передавала медикаменти, які в неї були. Вдруге побачили білий день, коли їх вивозили із села.
«Я лежав у дивані, прикритий якимось лахміттям, і спочатку було страшно. Проїхали один блокпост, інший, і я зрозумів, що далі буде легше, розслабився. Зрештою, обійшлося», – розповідає Артем Лук’яненко.
«Олег купив старенький “жигуль” у сусіда, пом’ятий, і часто возив людей то в Білозерку, то в Херсон у справах. До нього звикли на блокпостах. Перед виїздом я сполоснув горло алкоголем, щоб на блокпосту подумали: сільський п’яничка їде. Зійшло», – згадує Сергій Братков.
У Білозерці більше людей, тож не всі добре знають одне одного в обличчя так, як у селі, та й окупантів було менше. Саме завдяки цьому чоловіки не ховалися. Жили у будинках двох доньок Білих.
«У Білозерці можна було вийти у двір. У Правдиному ж на той час лишилося зо сто місцевих жителів, окупанти двері в помешкання вибивали ногами», – говорить Артем Лук’яненко.
В Одесі дружина Сергія, Ірина, у цей час двічі отримала з військової частини, у якій він служив, звістки – одна гірша за іншу.
«Спочатку мене вважали зниклим безвісти, а відтак загиблим. Але напередодні я зміг повідомити дружині, що живий. Після того я їй ще декілька разів писав смс, тож дружина заспокоїлася і чекала на моє повернення», – говорить Сергій.
Насправді ці повідомлення надсилав Олег Білий, коли приїздив до міста, адже у Правдиному мобільного зв’язку не було. Такі повідомлення надходили і рідним Артема та Євгена.
Киянин Артем Лук’яненко до повномасштабного вторгнення навчався на футбольного тренера в столичному національному університеті культури й спорту. Мав “білий” квиток. З початком війни пішов до військкомату. Його не взяли, бо ж вистачало здорових чоловіків. Артем ходив декілька разів, урешті решт підписав контракт. Чотири місяці витратив, аби потрапити до війська.
«Маю кілька військових спеціальностей: стрілок, снайпер, командир відділення. 28 серпня 2022 року почався український контрнаступ. Нам поставили завдання звільнити територію від ворога. Ми зайшли на околиці Правдиного. Почався ворожий обстріл, мене поранили в голову. Я ще дві години вів вогонь. Потім мені сказали: ти поранений, чекай на евакуацію.
Сергій надав мені допомогу. Ворог підтягнув резерви, наші відступили, і ми опинилися на території, яку захопив ворог. Через розбите вікно забрались до напівзруйнованого будинку. А потім випадково зустріли Олега. Згодом попросив його зловити Інтернет, щоб написати мамі, що живий-здоровий.
Тітка в цей час шукала мене через різні сайти та групи в інтернеті. Також я написав товаришеві, що живий, і він повідомив про це командирові», – згадує Артем.
Ірина Браткова: “Родина Білих у моєму телефоні записана як рідня”
«Серце стискається, згадуючи про ті місяці невідомості. За чоловіка переживаю давно. Він ще був у рейсі, а вже знав, що піде захищати Батьківщину. Мені сказав про це, як уже побував у військкоматі.Перед тим боєм написав мені, що не буде деякий час зв’язку і що дуже мене любить. Напевно, щось відчував. І дійсно, не телефонував. А потім подзвонили із військової частини і сказали, що був важкий бій, машину чоловіка підірвали і, швидше за все, ніхто не вижив. Дуже було тяжко. Дуже. Я телефонувала до частини, але вони нічого не знали, окрім того, що вже повідомили. Сказали, що бій був кровопролитний. Картинки в голові виникали страшні.Не знаю, чому, весь час собі наказувала: тримайся, тримайся, тримайся.Якось прокинулась серед ночі, була осінь, різко похолодало, я встала, щоб узяти ковдру. Розплакалась: йому ж десь там холодно і голодно! І знову: тримайся, тримайся! Молилась весь час.В одну чудову п’ятницю, у мене був вихідний, отримую смс із чужого номера, читаю і починаю кричати: ЖИВИЙ! ЖИВИЙ!
Потім якось до мене прийшла жінка на ім’я Світлана. Взяла за руку і каже: “Вам про щось говорить прізвище Братков? Я привезла вітання від вашого чоловіка. Він у надійному місці», – розповідає Ірина Браткова, дружина Сергія, – Я таких людей раніше не зустрічала. Вони стали мені рідними. Інколи я запитую в себе: якби я була на їхньому місці, чи змогла б так? І відповіді не знаходжу.
Дуже вдячна Світлані, її чоловіку Сергію, що привезли звісточку від мого чоловіка.
Напевно, такі щирі люди живуть тільки у нас в Україні, і більш ніде. Молилася, коли їм довелося переїжджати з села до Білозерки. Дуже вдячна, що не кинули. Це найкращі люди, щирі патріоти. Я рада, що ми підтримуємо зв’язок. Коли зідзвонюємося, кажу:
– Привіт, родичі!», – з вдячністю говорить жінка.
Після визволення Білозерки чоловікам дали відпустку на 10 днів. Госпіталь, реабілітація і знову служба.
«У відпустці мене бісили хлопці-однолітки, які говорили, що бояться йти на війну. Що в нас диктатура, що командири посилають бійців на убій. Це неправда. Навіщо так говорити, якщо не бачив, а лише чув від когось? Це війна, без втрат неможливо. Кожен командир береже своїх бійців. Якщо командир не берегтиме своїх людей, вони закінчаться на 2-й-3-й день. А далі що? Дрони й артилерія не справляться без людей. Тоді їхня піхота просуватиметься вперед і захоплюватиме нові території.
Хлопчики кажуть, що бояться загинути. Це смішно. Усі бояться померти. Але ворога потрібно знищувати. Вони не розуміють, що коли росіяни захоплять їхні міста, отоді їх поженуть на убій і не запитають, боїшся чи ні.
Ми повинні вибити ворогів з нашої землі, щоб через двадцять років знову не довелося воювати синові цього хлопчика, що стане батьком.
Зі мною одночасно підписав контракт 18-річний хлопець. Він навчався в Національному університеті імені Т. Г. Шевченка. Ми разом були в учебці. Йому не пощастило, його розстріляв танк. Але він знав, навіщо йде в ЗСУ.
А тепер, коли молоді хлопці не хочуть служити, воїни не можуть піти у відпустку, відновитися. Їм треба перерва. Я також мрію про відпустку. З пів року — і я б повернувся. Воїнам також потрібний відпочинок», – говорить киянин.
Олег Білий після визволення рідного села став воїном ЗСУ. Софія Біла наразі тяжко захворіла. Біля неї діти.
Наталя Купрієнко
