Це просто буденність…

Йдемо з подругою по пустинній Білозерці о сьомій вечора. Банально, звичайним тоном голосу обговорюємо нові вибоїни в дорозі від нічних “прильотів”. Це норма, що немає охів, ахів, знепритомнення від емоцій… Це стало буденністю. Людей навколо і центрі Білозерки – немає. 

 Літо, спека почалася. Шалено квітнуть рожеві кущі, які не знали води, у центрі району. Ніби намагаються довести, що життя є! Повз проїжджають автівки з кулеметами напоготові… Це буденність…

Всі кав’ярні, магазини, інші будинки суцільно вкутані в ЮСБ (найбільш ходовий матеріал сучасності херсонців). У вікна більше не позаглядаєш, навіть якщо цікавість “шкалить”. Це буденність…

Всюди “стіни” з мішків з піском, який перетворився вже у цемент. Також інші “естетичні шедеври” архітектури сучасності: залізобетонні “ящички” сховищ, на зупинках, біля адміністративних будинків та на блокпостах – найпростіші, швидкозведені зелені конуси із землею всередині. Це буденність…

До речі, наші військові на блокпостах в них вирощують огірки. Уявляєте? Чого “клаптику” землі просто гуляти? Редисочку ж можна посадити, як у популярному анекдоті… Я пишаюся нашими людьми!

Далі подруга звичайним тоном: “Вчора “прильот” був”. Я запитальним поглядом дивлюся… 

Вона продовжує:” …та не переживай, все нормально, нічого страшного: частини даху немає і вікон”. Це буденність для неї…

Коли все це стало буденністю? Коли наші люди перестали переживати з приводу відсутності даху? Коли так сталося, що вибиті вікна – це “нічого страшного”?

– Завтра ми більше не працюємо, – каже власниця моєї улюбленої смачнючої кав’ярні у Білозерці.

– Надовго закриті будете? 

– Як вийде… до осені, а там – побачимо…

Це буденність…

Автоматна черга серед дня чи ночі – це також буденність…

Знаєте, що роблять херсонці, коли над головою летить КАБ? Втягують голову в плечі, не зупиняючи руху. До речі, його звук плутають із реактивним літаком.

Це буденність…. 

Заглядаю вдень у сховище. Цікаво, що там всередині – ніколи не була. А там…

Цілуються підлітки! Я розпливаюся в посмішці. Життя триває! Кохання перемагає смерть! 

Це буденність…. 

Заглядаю в інше сховище – спить жінка. Поряд – речі. Відкрита баночка рибної консерви та недоїдений хлібчик. Алкоголем не пахне. Пахне відчаєм…

Це буденність…

До речі, після моїх “екскурсій” по сховищам я їх називаю про себе –  “смарт-квартири”.  

– На роботу сьогодні не вийду, вибач. Бо і мене “прилєтіло”. 

– Всі цілі? Так. Трошки є роботи: двері вставити і вікна “зашити”.

“Прильот” – більше не катастрофа. Це буденність.

На питання: “В якому стані ваш будинок?” Чуєш – “Нас Бог милував”. А потім виявляється, що вони стіну “залатали”, розміром з буйвола, в дитячій, де був наскрызний “прильот”. І вікна “зашили”. Проте на фоні сусіда, в якого хата згоріла, люди вважають, що будинок вцілів. І навіть за таких “дрібниць” не викликають поліцію. Це буденність. 

– Алло, впав дрон і блимає зеленими лампочками…

-Тікай звідти, бо служби не приїдуть, бо зона небезпечна, активна…

Це буденність.

“Зуби дракона” – це буденність херсонців, а не казкові події, як я думала раніше. Спалені “скелети” автівок на узбіччях, розстріляні машини та чорні від кіптяви каркаси залізних кіосків – це буденність. 

Коли ти тут, це не дивує. Це вже не викликає шквалу емоцій. Ти більше не впадаєш у паніку. Ти дієш на “автопілоті”, коли викликаєш “пожарку” чи “швидку”… Або коли бинтуєш ногу товаришу та допомагаєш “розгрібати завали”, витягуючи з-під груди залишків колишньої кухні сімейний фотоальбом…

Це буденність. 

– Ну що? 

– Сьогодні попали, с*ки, у дитячий садочок. Його більше немає. Взагалі…

Так щодня спілкуються ті, хто не їздить додому, з тими, хто там буває.

Додому, це “на нуль”, як пише Xenya Mishyna. А той нуль – умовний, за 7-10 км від  тимчасово найманого житла у більш безпечній Білозерці. Яка сама понівечена і страждає щодня. Яку “гасять” зі всього, чого тільки можна орки з “того боку”, з річки…

Щодня привозять люди новини: мінус будинок того-то; а у того – пряме влучання; а у іншого – насилу потушили, проте – все мокре і стеля впала від води. І так – щодня,і в будь-який час доби. Це буденність…

Цивільне авто їде на швидкості 120, 130, 150 км по дорозі, і зверху, гидко дзижча, її переслідує дрон. Це буденність… 

Інна Корміленко