Наталія Гринчук: “Я там, де маю бути зараз”
Іноді стаєш сильним не завдяки, а всупереч. Це нічого не змінює, бо ти ніколи не знаєш, наскільки ти сильний, поки бути сильним не стає твоїм єдиним вибором. Доводиться постійно бути у стані апгрейду – удосконалюватися, намагатися боротися з існуючими обмеженнями – чи фізичними, чи моральними…
Сильним доводиться бути. Такого висновку дійшла білозерчанка, яка нещодавно для багатьох людей стала чи не єдиним порятунком їхнього здоров’я та й, власне, життя. Це місцева лікарка-хірург Наталія Вікторівна Гринчук.
Дівчинка зростала у щасливій сім’ї. Змалку мріяла бути медсестрою, потім вирішила стати поліцейською, та тяга до медицини таки перемогла.
Після закінчення 9-го класу середньої школи Наталія подавала документи для вступу в декілька закладів. Однак не пройшла у жоден із них. Тому вирішила, що отримає повну середню освіту, а потім буде продовжувати навчання у виші. Згодом білозерчанка здобула освіту медичної сестри. Проте дуже скоро зрозуміла, що цього їй замало. Подала документи на фізмат і в медичні навчальні заклади.
Освіту продовжила здобувати у Запорізькому медичному коледжі, згодом інтернатуру проходила в Медичній академії післядипломної освіти, також у Запоріжжі.
Сьогодні Наталію Вікторівну поважають і цінують колеги, люблять і довіряють їй пацієнти.
“До Білозерської лікарні я потрапила після повномасштабного вторгнення. Лікарів майже не було. Куди вони поділися – не знаю. Пам’ятаю, черги на заправці, ранок, коли бомбили Чорнобаївський аеродром. Перший обстріл був ближче до нашого селища. Ми стояли на заправці, поруч – цистерна з газом. Я думала, що все, ми зараз усі помремо… До повномасштабного вторгнення працювала у Херсонській обласній лікарні. Довелося надавати допомогу українським бійцям, які були поранені у бою за Антонівський міст, їхній стан переважно у всіх– тяжкий… Згодом перейшла працювати до Білозерської лікарні, де виникла гостра потреба у лікарях”, – згадує Наталія Вікторівна.
Наталії Вікторівні доводилося обслуговувати в основному цивільних людей, поранених від обстрілів – лікувати мінно-вибухові травми, мінні травми, вогнепальні поранення. Від думок жінку рятує робота. Поки людина зайнята справою, то відволікається від негативних емоцій, від того, що відбувається навколо.
“Найбільший страх я пережила тоді, коли прилетіло на нашу вулицю, – згадує Наталія, – тоді були пошкоджені чотири будинки і загинула жінка. У моїй оселі повилітали вікна, двері разом із рамами. Дахи були вщент розбиті. Вибухова хвиля пошкодила автомобіль. На той момент я гуляла на вулиці з собачкою. Здавалося, що на тебе сонце падає. Стояв страшенний гул. Я кинула тварину на землю і всім крикнула “падай!”. Вмить будинок відірвався від землі. Все піднялося разом із ним, а потім із неймовірною силою упало… Не знаю, яке диво тоді врятувало нас від смерті. Летіло все – скло, розбиті речі… У стресовому стані я відшукала дві валізи з медикаментами для первинної допомоги, які завжди стояли в мене на видному місці, вийшла з будинку, пересвідчилася, що з бабусями все нормально і побігла до сусідів. Декільком надала допомогу. А ту жінку, яка загинула, ми спочатку не могли знайти, бо спалахнула пожежа. Було дуже страшно. Усі швидко намагалися зашити вікна, прибрати уламки, бо ішов дощ, холодно. Я тоді була у такому стані, що в легеньких штанях і футболці пробиралася городами, по кісточки у багнюці, шукала поранених… Потім у лікарні приймали потерпілих… Ми вдома далеко за північ намагалися будь-чим затулити вікно хоч в одній кімнаті, щоб можна було якось поспати”, – згадує Наталія.
У цій зоні смерті дуже загострилося дивне відчуття небезпеки. Підсвідомо визначаєш, що і куди летить, холодна розсудливість, зібраність і рішучі конкретні дії. Наталія впевнена, що має хорошого ангела-охоронця, бо безліч разів щось її зупиняло, не давало йти туди, куди незабаром був приліт.
У період окупації Наталії Вікторівні вдавалося зв’язуватися з друзями на підконтрольній Україні території, які збирали гроші, купували знеболювальні препарати, спазмальгетики, збирали посилки і передавали перевізниками. Свої кошти Наталія також вкладала у рятівні препарати, яких не було в лікарні.
У непростий період життя неймовірно важлива підтримка старших колег. Наталія Вікторівна дуже цінує поради свого наставника Сірика Олександра Валентиновича.
“Часу на відпочинок обмаль. Працювати доводиться і вдень, і вночі. Абстрагуватися від подій практично неможливо. Єдине, що я можу собі інколи дозволити, – це просто полежати в тиші, інколи погуляти зі своїми улюбленими собаками та котиком… Хотілося б помалювати, повишивати, але для цього треба більше вільного часу. Сьогодні через активні бойові дії в мене немає можливості піти позайматися на стадіон, як бувало раніше, – з сумом ділиться з нами лікарка. – Однак у мене таке відчуття, що я все це уже колись прожила. Думок дуже багато, але точно знаю: я там, де маю бути зараз”.
Олена Бутковська
