“Коли я складав вступні іспити, під вікнами їздили ворожі БМП” – Олександр Сипко
Він пережив небезпеку та обшуки. Кожен крок для 17–річного мешканця окупованої Музиківки Олександра Сипка був ризиком. Але тоді, у 2022 році, переховуючи від ворога телефон і ноутбук, успішний випускник місцевого ліцею продовжував вчитися, готувався до вступу і наполегливо йшов до своєї мети.
Ця зворушлива історія про мрію, яку можна зберегти в душі та здійснити навіть у пітьмі лихоліття. І нехай у День студента вона стане джерелом натхнення та сили для тих, хто лише починає свій шлях.
Знайомтеся: Олександр Сипко, студент третього курсу факультету журналістики Херсонського державного університету.
Від початку повномасштабної війни й до сьогодні хлопець мешкає у Музиківці, що на Херсонщині. Разом з батьками та родиною юнак залишився вдома навіть тоді, коли у село зайшли російські загарбники.
Один з найактивніших учнів Музиківського ліцею, переможець олімпіад та конкурсів, Олександр йшов на золоту медаль та наполегливо готувався до ЗНО. Перед вторгненням ворога юнак мріяв про вступ до кращого університету країни та студентське життя у великому місті.
“Я мріяв про Київ, Львів чи Харків. Більше знався на гуманітарних науках – захоплювався історією та літературою, вивчав англійську та німецьку мову. Тому обирав для себе філологічний чи історичний фах. Навчаючись у ліцеї, завжди був ведучим шкільних заходів та свят, добре писав твори, але журналістом я себе точно не бачив”, – розповідає Олександр.
“24 лютого світ на моїх очах рухнув, всі мої мрії розчинились у тумані невідомості”
Олександр пригадує, як за кілька днів до початку великої війни 16 лютого 2022 року вони з однокласниками проводили патріотичну акцію до Дня Єднання. Плечі школяра окутував жовто-блакитний прапор. Дівчата та хлопці робили селфі та фото, але ніхто з них і гадки не мав, що то будуть останні спільні світлини їхнього 11 класу.
“24 лютого я прокинувся як завжди о 6 ранку. Вставати так рано – наша сімейна звичка. Я збирав свій рюкзак, прокручував у голові, як писатиму контрольні. День обіцяв бути важким. Батьки збиралися на роботу. Вони обоє працювали у Херсоні: мама – бухгалтером, батько – будівельником… Але я ще не встиг вийти, як вони повернулися додому. Тоді й почув ті страшні слова: “Сину, розпочалася війна!
О 7 ранку над Чорнобаївкою здіймалися стовпи диму. Я побачив у небі ворожу авіацію і подумав: “Як таке могло статися у наш час”, – згадує перші дні повномасштабного вторгнення хлопець.
Та ще більша невідомість й страх за рідних охопила його душу тоді, коли росіяни зайшли у Музиківку.
Однокласники, що залишилися в селі, спостерігали, як колони російських танків, бронетранспортерів, артилерії рухалися трасою на Миколаїв. У небі їх супроводжувала авіація: бойові гелікоптери, літаки радянського типу…
“Музиківка знаходиться у низовині, тому дорога, яка знаходилась вище, проглядалася дуже добре. Я радів, коли з тих колон поверталась третина. Миколаїв став фортецею, і це давало першу надію.
Ніхто з моєї рідні не виїхав: в Музиківці залишалися не лише я з батьками, але й дідусі, бабусі, тітка, брати… Звичайно, я дуже боявся за своїх рідних”, – згадує музиківець.
А далі російські терористи зайшли у село, розташувалися по околицях, в посадках, почали пиячити та мародерити… Зривали замки з дверей порожніх будинків, виносили звідти техніку, цінні речі. Хату прабабусі та прадідуся Олександра, яка після їх смерті пустувала, теж намагалися пограбувати: вибили двері, але там нічого було брати…
“На подвір’я моїх односельців із сусідньої вулиці орки, які були напідпитку, заїхали КАМАЗом. Розтрощили ворота, хаотично стріляли з автоматів, чим налякали господаря будинку.
Якось, прийшовши до магазину, там пиячили троє ДНРівців, коли я привітався із продавчинею українською мовою, вони почали дуже підозріло дивитись на мене. Тому, аби зберегти життя, мені, учню українського ліцею, доводилось спілкуватись суржиком, на російську я не переходив”, – говорить Олександр.
У хаті сусідів музичанина, які виїхали з першого дня війни росіяни виламали двері та винесли речі. Згодом вони прийшли і до Сипків додому. То була не перша перевірка. Загарбники перевертали дім догори дриґом не раз: перевіряли паспорти, нишпорили у шухлядах, речах, на кухні, в підвалі… Шукали якісь контакти атовців, розвідників… Одного разу, коли Олександр вирішив схитрувати й віддав окупанту свій старий телефон замість того, яким користувався, вони щось запідозрили, і стали допитувати батьків хлопця.
“Я думав, що мене під автоматом виведуть з дому. Навіть не знаю, скільки нервів їм коштувало те спілкування з ворогом, але все обійшлось”, – хвилюючись, ділиться пережитим Олександр.
Під вікнами їздили ворожі БМП і ходили зі зброєю російські солдати, а Олександр тим часом складав вступні іспити онлайн
До травня 2022 року Олександр навчався у Музиківському ліцеї. Звісно, дистанційно, підпільно виходячи в онлайн з учителями та однокласниками, більша частина з яких виїхала з окупованого села.
“З випускного класу, де навчалося 24 учні, нас у селі залишилося небагато. Ми усі підтримували один одного, повідомляли про небезпеку, обшуки, швидко ховали ноутбуки й телефони! Таким чином я готувався до вступу. Розумів, що дуже ризикую, але тепер я й не думав виїжджати. І більше й не мріяв про кращий університет країни у Львові чи Києві…”, – говорить студент журфаку.
Після того, як Олександр побачив, що терористи коять з нашою землею та людьми, юнак прийняв рішення залишитись вдома і вступати на факультет журналістики до Херсонського державного університету.
“Так, раніше я мав велике бажання реалізуватися в філології чи археології, але зрозумів – хочу фіксувати й висвітлювати усі злочини російського терору, щоб міжнародна спільнота бачила наскільки потрібна Україні допомога та підтримка. Мені здавалося, лише так я зможу бути корисним. І я не помилився”, – розповідає наш майбутній колега.
Вступна компанія у виш розпочалася в серпні 2022 року. Під вікнами дому Олександра їздили ворожі БМП і ходили зі зброєю російські солдати. А він у цей час складав іспити онлайн.
“Три викладачі приймальної комісії давали тестові завдання, а я писав, час від часу поглядаючи у вікно, де снували орки”, – зупиняючись, аби вгамувати емоції навіть від згадки про той доленосний день, розповідає хлопець.
Попри небувалий ризик, Олександр склав тест з чудовими результатами: історія – 195 балів, українська мова – 185, математика – 175! І згодом йому зателефонував гарант освітньої програми “Журналістика” Херсонського державного університету, який привітав абітурієнта з успішним вступом на бюджет!
“Вогник… Так, це був яскравий вогник у темний час відчаю. Але те, що ніяка темрява не може зупинити світло, я зрозумів, коли настав день визволення”, – відверто каже Олександр.
«Горджуся тим, що бачив як ЗСУ творять нову історію України!»
Навчання в університеті, який працював онлайн, розпочалося 1 жовтня. Перший семестр дався Олександру нелегко. Росіяни залишали село без світла, неможливо було вийти на зв’язок, та він не покидав навчатися, продовжуючи працювати асинхронно.
“А якщо ви запитаєте, який момент був найкращим у моєму житті, то я без сумніву відповім – це день, коли ЗСУ зайшли у Музиківку!” – емоційно каже студент Херсонського університету.
Здається, він запам’ятав той вечір 11 листопада 2022 року по хвилинах: як сів на мопед і поїхав до родичів, і як потім вони разом вирушили до центру села, де наші воїни зривали російські ганчірки з приміщення сільради, монументу, як люди радісно вітали визволителів…
“Я тоді сфотографувався із захисниками, на жаль, фото не збереглося, але я щасливий, що той момент береже моя пам’ять. Горджуся тим, що бачив як ЗСУ творять нову історію України!», -говорить Олександр.
Після звільнення тривала велика робота із розмінування Музиківки. На жаль, односельці підривалися на мінах, бо на околицях, посадках і полях окупанти залишили багато вибухонебезпечних предметів. Росіяни й на дорозі заклали міни, коли утікали від ЗСУ!
“Неподалік нашого дому я знайшов корпус ракети з касетним боєприпасом. Згодом її перевірив знайомий ДСНСник, який залишався у селі. Слава Богу, її корпус виявився порожнім”, – пригадує хлопець.
Не типове, не безтурботне студентське життя
А далі розпочалося його студентське життя. Не типове, не безтурботне, але яке творче! Разом із однокурсниками вони створили бренд-сторінку групи. Олександр почав писати тексти для сайту університету та дописи у соціальних мережах. Скоро ініціативу та хист хлопця помітили, і запропонували посаду у прес-службі Херсонської обласної військової адміністрації.
Сьогодні Олександру – 20, він поєднує навчання з роботою, щодня добираючись із Музиківки до Херсона. Звісно, небезпека нікуди не зникла. Війна, яка змінила його шлях, триває. Трапляється, вибухи лунають поблизу його роботи, в дорозі. Але студент Олександр Сипко переконаний: він на своєму місці!
“Нещодавно в обідню перерву вийшов у кафе і почув свист снаряда. Він упав неподалік, а осколки пронеслись над головою. Російським терористам все одно куди бити: по будинках, маршрутках, швидких… Дрони полюють на людей і забирають життя. Ось їду на роботу – є будинок, а повертаюся назад: а на його місці руїни. Про все це має знати світ! Тому я тут, у вільному українському Херсоні, тому я у журналістиці”, – каже юнак.
Коли ми завершуємо розмову, Олександр зізнається: попри все він вірить, що вже скоро і правобережна, і лівобережна Херсонщина, як і вся Україна, буде під жовто-блакитним стягом.
“Темрява не може зупинити світло!” – ще раз наголошує відчайдушний студент.
Ірина Квітка
