“Ми не дамо своїй землі бур’янами заростати!” – про реалії воєнного життя у віддалених селах Білозерщини
На краю цивілізації, у віддалених селах правобережної Херсонщини, життя під час повномасштабної війни наповнилося новими випробуваннями. Розділене не лише на “до” і “після” вторгнення ворога, воно наче складається з періодів: окупація, звільнення, обстріли, важкі побутові умови.
У кожного населеного пункту правобережної Херсонщини тепер своя історія стійкості й виживання. Є така і у сіл Миролюбівського старостату Білозерської громади.
В окупації, яку пережили тутешні люди, страх і невідомість стали частиною їхнього щоденного буття. Але труднощі, небезпека навчили селян підтримувати одне одного, знаходити сили разом боротися за виживання і зберігати людяність, навіть у буремні часи великої війни.
Тепер звільнені села наче й повертаються до життя, навіть приймають переселенців, та все одно мають відчутні побутові проблеми й виклики.
Про реалії сьогодення у віддалених степових селах спілкуємося з двома активістками – Віорікою Шулипою із Паришевого та Марією Лисиціною з Молодецького.
“Люди не до кінця розуміли, яка у нас тут, на Херсонщині, біда”
У Паришеве росіяни зайшли в перші дні війни. Молодші жителі почали вивозити сім’ї далі від небезпеки, а старші все вагалися – жаль було покидати свої домівки та нажите господарство. Віоріка Петрівна Шулипа теж зізнається, що вирушила із села заради дітей.
“Два місяці ми з чоловіком залишалися вдома, донька з дітьми проживала у Миролюбівці, син з дружиною – у селі Привітному, що на лівому березі. Кацапи швидко в селі обжилися, почали їздити городами на танках, нишпорити по хатах, влаштовували стрілянину. Тоді ми, залишивши господарство на кумів, й зібралися в дорогу”, – пригадує Віоріка.
Таким чином Шулипи з дітьми та онуками – сім дорослих і двоє малих дітей – опинилися у селі Боблів, що на Вінниччині. За словами жінки, поселили їх там у школі, допомагали гуманітаркою і харчами.
“Ми не могли довго всидіти без роботи, бо звикли працювати на землі та й хотіли віддячити за допомогу! Ходили збирати сливи, груші, яблука. Та все одно викликали у тутешніх людей подив: мовляв, як можна покинути свою хату і приїхати Бог зна куди!? Вони не до кінця нас розуміли, бо не бачили, яка на Херсонщині біда!” – емоційно говорить жінка.
Одразу після звільнення Херсонщини подружжя приїхало додому. Вони мов діти раділи своїй хаті та збереженому господарству. Усе вціліло – кури, качки, собаки.
За словами Віоріки, до Паришевого почали повертатися люди, і тепер тут проживають 90 місцевих мешканців та вимушених переселенців із прибережних населених пунктів Херсонщини, що потерпають від ворожих обстрілів.
“Не приїхали додому лише чотири сім’ї, але ми їх дуже чекаємо. Натомість у нас поселилося п’ять родин із сіл, наближених до лінії фронту. Бог милував, у Паришевому тихіше, тому ми маємо можливість жити вдома і займатися господарством. Якийсь час чоловік працював у фермера, але в полях на мінах почати підриватися трактори. Тепер обоє вдома, на своїй землі біля будинку працюємо. Бо життя дорожче! Вирощуємо картоплю, овочі, ще й дітям допомагаємо”, – відверто каже жінка.
У Паришевому Віоріка Петрівна відповідальна за співпрацю з волонтерами, вони з чоловіком допомагають привозити в село допомогу. Усі, хто хоче підтримати мешканців села, звертаються саме до неї, бо активістка знає про потреби кожного односельця.
Наразі у селі є світло, але немає газу і питної води. Відсутність чистої води, за словами Віоріки, – головна проблема.
“У вересні нам привезли чисту воду волонтери із “Карітас Херсон” – по 40 6-літрових бутлів на кожного, але ми не знаємо, коли наступного разу ще буде така доставка, бо чула, що поки що проєкт по воді зупинено. Знали б ви, як ми ту воду бережемо – тільки щоб чаю попити та для страви дітям!” – ділиться проблемами активістка.
Віоріка Петрівна розповідає, що у селі немає жодного магазину, де б люди могли придбати ту ж воду та інші товари першої необхідності. Та ще більше селянам потрібно на зиму хоча б по балону газу!
“Не всі у нас в селі підпадають під ту чи іншу категорію, яким виплачують грошову допомогу. Правда, ми отримали дрова, та й продуктові набори волонтери доставляють постійно. Ще хліб безплатно кожної середи людям привозять. Влітку волонтери з того ж “Карітасу” роздавали мешканцям села ковдри, подушки, матраци. Навіть психолог Інна Корміленко до нас навідується! Дякуємо їм усім щиро! Ще б нас свердловину пробурити, щоб своя водичка була. Виживемо, аби перемога швидше! А у своїй хаті нам все одно найкраще!”, – зізнається жінка.
“Ми із цією землею навіки пов’язані!”
До великої війни у селі Молодецьке Миролюбівської сільської ради проживало майже 300 людей. Тут мешкало багато сімей із дітьми, бо у свій час село уподобали турки-месхетинці, які мали багатодітні родини й тримали великі господарства та худобу.
“Майже всі вони виїхали з села одразу після окупації”, – розповідає мешканка Молодецького, активістка Марія Миколаївна Лисиціна.
Сама ж Марія разом із чоловіком Олександром увесь час залишалися в селі. Пережили тут окупацію, діждалися своїх і зараз разом з односельцями намагаються відродити рідне Молодецьке.
“Три наших донечки тепер далеко від батьківської хати: найстарша Вікторія мешкала до війни у Білозерці, працювала начальником паспортного відділу. Та коли зайшли орки, їй довелося покинути роботу і виїхати з дому. Тепер вона з чоловіком та дитиною у Німеччині. Євгенія проживає в Києві і працює психологом у приватній школі, а Олена з чоловіком і донечкою – в Тернополі. Лише ми із цією землею навіки пов’язані”, – каже Марія.
Жінка пригадує, що в окупацію в селі було дуже гучно, літало над головою з усіх сторін, але майже всі оселі тут вціліли. Люди страждали, сиділи по підвалах, коли окупанти каталися по селу на танках та БМП.
“А потім ми таки не витримали та й почали виходити на очі ворогу. Дуже хотілося обробляти свою землю! Тож попід нашими хатами стояли “гради”, орки бродили туди-сюди з автоматами, а ми садили городи!” – зізнається Марія Миколаївна.
Магазин у селі росіяни розграбували повністю, тож щоб привести людям хліб та інші харчі, Марія вирушала до Миролюбівки чи Білозерки.
“Ой, нелегкі то були часи! Потрібно було проїхати російські блокпости, а потім скупитися по нескінченному списку. Пам’ятаю, нас у магазині завжди питали: “Знову на все село?” Щоразу молилися, щоб живими дістатися додому. Нам щастило, а у інших біда траплялася. Якось люди з Грозового не пропустили одного танка, що їхав у ворожій колоні. Просто не помітили! Тоді росіяни танком вдарили автівку і довго тягнули її дорогою. Бідні люди уже з життям прощалися! А ще одне подружжя, коли добиралося з Білозерки до Правдиного, загинуло. Росіяни їхню машину просто розстріляли, а потім ще й танком переїхали!” – хвилюючись, продовжує розмову жінка.
Вона взагалі вважає, що Молодецькому дуже пощастило з розташуванням, бо за селом знаходиться великий зрошувальний канал. Ворогу тут фактично не було де розгулятися, та й ворожі снаряди, якими почали бити по населених пунктах одразу після звільнення, до Молодецького не діставали.
“У нас, слава Богу, хати цілі, а от у Томиній Балці, яка полями всього п’ять кілометрів від Молодецького, – суцільна розруха, та й Кізомис, Новодмитрівка дуже постраждали!” – говорить Марія.
Зараз у Молодецькому проживає 140 людей. Є й переселенці з сіл, які знаходяться ближче до берега, на лінії вогню.
Марія Лисиціна розповідає, що у Молодецькому знову запрацював магазин, новий власник намагається задовольнити потреби покупців. Немає тут проблем й з водою, бо в селі є своя свердловина, хоча волонтери із “Карітасу” нещодавно й привезли бутильовану воду. Щотижня жителям Молодецького доставляють безплатний хліб, волонтери з Миколаєва та Херсона забезпечують продуктовими наборами, а категорійні родини отримують грошову допомогу.
Із вдячністю згадує жінка й Миролюбівського старосту Андрія Олексійовича Федака та його помічницю Галину Федорівну Мєняйло. Каже, що вони завжди готові прийти на допомогу і по можливості вирішити побутові проблеми мешканців села.
“У селі немає газу, тому сьогодні маємо потребу у балонах на зиму. А от дрова ми гарні отримали – по вісім кубометрів на кожне господарство!” – говорить активістка.
За словами Марії Лисиціної, допомогу отримали й ті селяни, які зберегли й обробили свої земельні ділянки та відроджують тваринництво. Проте мешканці Молодецького все одно побоюються заводити велику рогату худобу…
“До війни у нас корів було понад 60 голів, тепер є лише в п’яти сім’ях. Люди не впевнені у завтрашньому дні, тому кури та інша птиця – це наш максимум. Зате городи засаджуємо усі, та й з садків фрукти збираємо. Ми не даємо своїй землі бур’янами заростати. Нехай вона зранена, але рідна, родюча!” – щиро каже Марія Миколаївна.
Ірина Квітка
