Адреналін став рушійною силою протесту херсонських партизанів

“Мамочко! Я жити хочу!”, – Іван кричав щоразу, коли відбувалися ворожі обстріли. Хлопчику усього 12 років. Після пережитих п’яти прильотів у нього пробилася сивина… Щоб рятувати дитину, виїхали у село, подалі від міста. Надеждівка заспокоювала Івана. Він дивувався, що тут зовсім інше життя, тут діти посміхаються…
Не можна сказати, що необачна, але налаштована вкрай рішуче, без можливості завернути назад. Це про Ірину. Про Ірину Бабенко, яка досягла десь екватору середнього людського віку, багато бачила, багато знає і вміє, але прагне ще більшого і не сумнівається, що насолодитися життям часу ще вдосталь.
Як і більшість молодих людей, до війни Ірина зі своєю родиною жила розмірено і щасливо. Народила трьох синів, мала гарного чоловіка, улюблену роботу. Всі думали, що війна у 21 столітті – це абсурд, який не піддається сприйняттю. Та найжахливіша ніч на 24 лютого 2022 року довела протилежне. Родина Ірини до останнього не вірила у те, що відбувається. До тями привели вибухи в районі Чорнобаївки. Тоді сім’я морально зібралася, ставши однією великою командою. Саме це допомогло не пустити у свої душі страх, хаос та нестерпний біль.
Щоразу, коли російські “визволителі” потрапляли у поле зору Ірини, у неї в голові сама по собі читалася молитва, очі ставали скляними, але жоден м’яз на обличчі не видавав справжнього стану жінки. На запитання загарбників відповідала чітко і коротко, голос був твердий і впевнений. Що відбувалося потім, коли ці “привиди” зникали, можна не описувати: психіка жінки була на межі зриву… Та була розрада – вишивання. Коли щось стосується душі, час завмирає, він просто перестає існувати… Душа вічна, вона поза часом.
Кожна людина має якусь схильність до приємних занять. Комусь подобається кухня, комусь техніка, малювання, література… Цікавих хобі безліч. Ірина раніше особливо ні до чого не схилялася. Але коли народився третій син, без підготовки та навчання почала вишивати бісером різні ікони та святі образи. Коли тільки-но завагітніла, вагалася з прийняттям рішення щодо народження дитини. Вважала, що в її віці вже запізно, в родині вже було двійко дітей. Та однієї ночі їй наснилася свята Матрона і сказала, щоб вона залишила цю дитину. До цього часу свята допомагає і оберігає родину Ірини.

З початком війни у жінки прокинулося неймовірне уподобання, чи то потреба для психологічного розвантаження – вишивання текстів. Першою роботою стала молитва “Отче наш”, потім “Життя – це шанс”, після цього різноманітні патріотичні вислови, вірші, фрази, які надсилали друзі, чи випадково зустрічалися на сторінках соціальних мереж.
Усі, хто бачив ці вишивки, визнають, що роботи Ірини – феноменальні, як за ідеєю, так і за формою її втілення. Можна впевнено сказати, що по закінченні війни, їх побачить велика кількість людей. Роботи Ірини заслуговують на високу оцінку, хоч і займалася вишивкою не для того. На полотні виливала свою душу, своє життя.
Коли ворожі війська заполонили місто, Ірина почала збирати і виносити додому все патріотичне, що знаходилося у дитячому садочку, де вона працювала. Можна уявити, скільки там знаходилося речей, на яких виховувалися наші українські малята. У той час вона не думала, що загарбники можуть завітати і до неї додому. Мала неймовірний захист від святої Мотрони, який відчувала усім серцем. І дійсно, жодного разу ворожі військові не заходили до квартири Ірини з обшуком.
Впевненість у небесному захисті розв’язувала руки жінці і вона, з допомогою родини, всю окупацію виготовляла патріотичні наліпки, плакати, лозунги, різали стрічки – все для того, щоб сказати окупантам про те, що Херсон – це Україна, що Перемога не за горами, що ЗСУ – поруч. Малювали при свічках, у підвалі, коли окупанти гатили по місту, а вдень, з повною сумочкою стрічок і наліпок , сміливо оминала блокпости, сміючись в душі з недолугості російських вояків. Зіп’ялася на огорожу, хвильку постояла і пішла, а на огорожі залишилося повідомлення окупанту “ЗСУ поряд!”. Зірвала ягідку калини, повернулася, а позаду жовта стрічка “Херсон – це Україна!”. Нахилилася зав’язати шнурок, на асфальті синьо-жовтий напис “Все буде Україна!”. Адреналін став рушійною силою, палала кров, виробляючи енергію для протесту.

Часто доводилося ховатися у підвалі дитячого садка, у якому Ірина працювала до війни. У сирому приміщенні стояв міцний запах прілого цементу і грибів. Але це був хоч і не зовсім надійний, та все ж прихисток від ворожих обстрілів. Тут не розмовлялося. Кожен ховався у собі в очікуванні чогось невідомого. Ірина тулилася в куточку зі шматком канви і клубочками кольорових ниток. Кожний стібок – слово молитви за спасіння родини, міста, країни, всього живого, чистого і не “забрудненого” гріхом війни. Вишивала свої незвичайні рукописи… Коли виходили зі схованки, перший ковток повітря був незрозумілий на смак, потім – солодке відчуття свободи і терпкий полиновий шлейф перемоги. Так хотіла уява, розум підчинявся і відчував, хоча до перемоги ще далеко… Доводилося дбати про найважливіші потреби: фізичну безпеку, їжу, воду. Режим сну перестав існувати. Дуже рідко вдавалося провалитися у безсвідомий стан, та вибухи будили і тримали у напрузі весь останній час, призначений для відпочинку.
Складно було дізнаватися про те, що гинули знайомі. Важко чути крик власної дитини, яка розуміє, що її можуть вбити. Не сприймалися новини, бо повірити, що на нас напали сусіди, було просто несила. Переслідувало єдине бажання, щоб закінчилася війна, щоб на землю не лилася кров невинних людей і щоби цих сусідів ніколи більше зовсім не було!
Хотілося поговорити з іншими людьми, які пережили подібний досвід, поділитися схожими переживаннями та маленькими радощами, коли справа вдавалася.
Та розмовляти із сусідами було небезпечно. Було дуже багато зрадників. Тому всі свої дії ховали у родині, яка стала осередком потужного спротиву окупантам. До цього часу ніхто не знає, чим займалася сім’я Ірини.
Коли ворог підірвав Каховську ГЕС, виникло питання допомоги постраждалим від затоплення. Цілими днями Ірина допомагала готувати їжу, яку пакували і відправляли потерпілим від затоплення. Вдень готували обіди, а вночі вишивала текст про Каховську ГЕС. Працювали у тій церкві, до якої ходили на початку вторгнення, щоб отримати допомогу – половину хлібини на руки.

Грошей не вистачало, продуктів теж. Була велика скрута. Пізніше волонтери рятували чим могли. Стало трохи легше, але на душі кожної миті ставало тяжче. Ненависний “рускій мір” породив вибух патріотичних почуттів. Партизани наводили неабиякого жаху на ворога, тим самим підносячи моральний дух мирному населенню. Підпільники були готові на все, щоб припинити жах цієї війни. Почуття справедливості і патріотизму народили неймовірний національний спротив!
Недоїдання та недосип, у поєднанні зі стресом, могли викликати складнощі зі здоров’ям. Але це питання було десь далеко-далеко. Головне – перемога. Тільки вона допоможе забути жахіття, змінить настрій і викорінить негативні почуття, з часом… Розповіді про пережите можуть когось травмувати, та нехай слухають сильні, бо мовчати не слід, забувати – тим паче.
У небажаних спогадах, думках і почуттях, що зринатимуть у пам’яті, прагненні уникати певних місць, подій, людей, які асоціюватимуться з пережитим досвідом, нам жити ще дуже довго. Але Ірина – сильна жінка і сподівається, що здатна пережити ці почуття.
Вона щиро вірить у нашу перемогу, мріє наварити борщу з пампушками та зібрати усю родину за столом.
Раніше про тендітних дам казали, що у них блакитна кров. Про наших жінок – дівка з перцем, а кров, безперечно, – українська! Колись термін «українська кров» матиме наукове біологічне підтвердження, сумніву немає. Щось у ній є таке, що відрізняє нас від інших…

Вольова і відчайдушна, героїня нашого часу, нелегкого періоду спротиву загарбницьким діям росії. Але десь далеко в душі Ірина все ж чутлива, слабка жінка. Про гарні сукні у шафі обмовилася коротким реченням і зразу виправилася, сказавши, що прийде час, – будемо носити. А час прийде, бо ми його вистраждаємо, виборемо, вирвемо у тих, кому він не належить – ідеологів цієї кривавої війни та їх найманців. Їхній час закінчується і ми тому свідки.
Олена Бутковська