Андрій Якубенко: “Війна мене не змінила, хіба що я став сильніший духом!”
“192 Батальйон “Херсон” 124 Бригада, побратими, знайте, прапор, який ви мені подарували, з честю майорів у різних містах України, і от зараз в столиці Іспанії – Мадриді!” – написав у інстаграм Андрій Якубенко.
Днями спортсмен повернувся з міжнародних змагань серед ветеранів, де у складі збірної команди України здобув золоту та бронзову медалі.
Андрію Якубенку 42 роки, і він – ветеран війни. Чоловік родом з Приозерного – села, яке розділяє з Білозеркою Біле озеро. Тож не дивно, що дізнавшись про спортивні успіхи земляка, журналісти Білозерка.info шукали зустрічі з Андрієм.
Розмова вийшла не лише про спорт та привезену в Україну перемогу. Говорили про війну, фронт, силу духу і про те, як перемогти самого себе.
“Я щосили хапався за життя!”
Андрій народився у Великій Олександрівці, але дитинство і юність провів у Приозерному, де мешкали його батьки. Тут він хлопчиськом біг до озера і в бінокль дивився на сонячну Білозерку. Із дитинства захоплювався мандрами та історією, тому після закінчення Білозерської школи №1 вступив до Херсонського державного університету на історичний факультет, а далі вже кваліфікованим спеціалістом прийшов працювати у Херсонську обласну інспекцію з охорони історичних та культурних пам’яток. Це була і наукова діяльність, і захопливі експедиції. Щоправда, з часом роботу довелося змінити. Бо одружився, кохана Юлія народила синочка. Тож потрібно було забезпечувати сім’ю. Довелося попрацювати на виробничому підприємстві у Польщі, а після повернення додому Андрій знайшов роботу у логістичній компанії Херсона. Тут і застала його родину велика війна.
“Того дня я о п’ятій ранку поїхав на роботу. Дорогою вже бачив як блимали вогні вибухів, кацапи били по наших військових базах. Ми з колегами швидко закрили робочі питання і повернулися додому. Моє бажання піти добровольцем до війська дружина сприйняла як належне, бо так мають робити справжні чоловіки. Тож допомогла зібрати речі й документи для військкомату”, – пригадує Андрій Якубенко.
Між тим він каже: як історик, ще перед війною аналізуючи факти й події, розумів, що це рано чи пізно розпочнеться. Проте не нагнітав і старався заспокоювати рідних.
“Я був готовий йти до війська, хоч ніколи у ньому не служив. Ще за кілька місяців перед початком повномасштабного вторгнення мав намір піти на контракт до місцевої ТрО, навіть зателефонував у частину і вже почав збирати документи, але війна розпочалася скоріше”, – каже Андрій.
За його словами, тоді таких як він, біля військкомату було чимало. Усіх їх направили до бригади ТрО, а за кілька днів прикомандирували до 9-го батальйону 59-ї бригади, яка вийшла з лівого берега.
“Сили були нерівними. Війська росії переважали в технічних засобах, кількості, а особливо переважали в артилерії. Тож був наказ відходити малими групами у Херсон, а далі, коли ворог через Каховську ГЕС перейшов Дніпро, ми вийшли до Миколаєва, де підрозділ охороняв адміністрацію у центрі міста. Згодом зайняли позиції у передмісті Миколаєва зі сторони Херсона і не дали ворогу пройти далі. А 11 березня пішли у контрнаступ”, – пригадує бойовий шлях Андрій Якубенко.
Він розповідає, що пліч-о-пліч воювали такі різні і донедавна цивільні люди: хтось працював у АТБ, хтось мав свій автосервіс. Але усі були вмотивовані одним бажанням –гнати кацапів зі своєї землі. У пам’яті воїна закарбувалася та щемна мить, коли вони на броні виїжджали з міста на позиції.
“Здається, тоді нас вийшов проводжати увесь Миколаїв. Люди стояли на вулицях, махали нам руками, гукали побажання повертатися живими… Діти, жінки, старші. Це була особлива атмосфера. Ми розуміли, що не одні, з нами країна!”, – згадує наш співрозмовник.
У березні 2022 року їхньому батальйону вдалося вибити ворога з Шевченкового, Новоруського, Котлярового, Зорі, Новогригорівки, а 2 квітня Андрій отримав важке поранення.
“Того дня ми вийшли на бойове завдання, мали наказ закріпитися у лісосмузі. Це була робота на нулі. На завдання пішло дев’ять чоловіків, серед яких і мої побратими з ТрО “Херсон”. Чи нас засікли, чи вже чекали – ми опинилися під мінометним вогнем. Я нарахував шість виходів. Хлопця з розвідки поранило відразу, а далі, під час евакуації, отримав поранення і я. Вибухом міни травмувало ліву руку, пересуватися не міг, бо ногу добряче пошматувало. Тож попросив побратимів залишити мене і віддав їм телефон та усі документи. Думав, якщо виживу і попаду у полон, то москалі нічого не дізнаються про мене та моїх рідних, які на той час залишалися в окупованому Херсоні”, – згадує захисник.
Кілька годин поранений Андрій Якубенко залишався один у посіченій ворожим вогнем лісосмузі. Втрачав свідомість, хапався за життя… А потім хлопці таки прорвалися до побратима. Евакуювали його до Миколаївської лікарні, де важкопораненому бійцю ампутували руку.
“Коли мене евакуйовували, я чув як хлопці спілкувалися по рації. Казали щось типу: йому залишилася максимум година, а я думав – ні, тепер я мушу вижити! Одразу зрозумів, що руку вже не врятувати. Але розмірковувати над тим було ніколи. Бо потрібно було рятувати ногу!”, – говорить Андрій Якубенко.
Після декількох складних операцій, які проводили кваліфіковані хірурги Одеси, вшивання вен та нервів, боротьби із зараженням крові – ризик ампутації ноги минув. Андрій одразу повідомив дружину про поранення. Щоправда, не сказав, наскільки все складно. Але й цієї новини Юлі вистачило для того, щоб будь за що разом із сином виїхати з окупованого Херсона.
І диво сталося: після приїзду рідних він пішов на поправку. Навіть лікарі здивувалися тому, наскільки покращилося самопочуття та аналізи пораненого. Із тих пір Юлія та Андрій вже не розлучалися.
“Ти зможеш! – Я робив усе, щоб виправдати ці слова!”
Ще будучи у реанімації, Андрій попросив прив’язати до ліжка мотузку, за допомогою якої піднімався і на одній руці робив елементарні вправи. А коли підвівся на ноги, пройшов реабілітацію у клініці Pro Med в Одесі, де на волонтерських засадах реабілітували поранених, та у спеціалізованих санаторіях.
Далі був перший фітнес-зал, у якому Андрій наполегливо продовжив тренуватися. У 2023 році в Державному протезійному центрі Дніпра для Андрія зробили два протези: механічний і міотичний. Однак чоловік каже, протез є допоміжним засобом. З його допомогою можна щось захопити чи тримати, та він ніколи не зможе замінити руки.
“Дружина з сином тримали мій дух у тонусі. Я просто знав, що вони у мене вірять більше, ніж я сам. “Ти зможеш!” – казала Юля, і я робив усе, щоб виправдати її слова. Спорт не був для мене чимось новим. До війни я не систематично, та займався у залі, підтримуючи фізичну форму. Але тепер усе було по-інакшому. Та навіть щоб зробити якісь елементарні речі, як, скажімо, зав’язати шнурівки, у голові потрібно було продумати цілий алгоритм дій. Що вже казати про тренування!” – зізнається ветеран.
Однак здаватися ну точно ніхто не збирався! Якубенки займалися пошуком спортсменів, які допомогли розробити комплекс потрібних вправ. Юля так захопилася цим процесом, що почала вести сторінку Андрія в Інстаграм, де виставляла відео вже його власних тренувань.
До перших змагань у Черкасах, які мали відбутися у липні 2024-ого, він мужньо йшов більше двох років. Зізнається: це був тривалий процес реабілітації та підготовки, переосмислення себе на фізичному та психологічному рівні, пошук шляху повернутися до нормального життя і повне заперечення будь-яких проявів жалю від навколишніх.
Після призових місць у Черкасах адреналіну й азарту лише додалося. А далі були інтенсивні тренування та нові здобутки на змаганнях, які проводила Федерація Строгмену України, спілкування з людьми, однаковими по духу, і така омріяна перемога на відбірковому турі у Буковелі. Андрій Якубенко серед 50 кращих спортсменів-ветеранів потрапив у збірну України для участі у міжнародних змаганнях STRONG SPIRIT’S GAMES, які в жовтні 2024-го пройшли у Мадриді.
“Це були перші міжнародні змагання серед військових ветеранів. Наша збірна отримала найбільшу кількість нагород, хоч поряд з нами змагалися ветерани з США, Естонії, Ірландії, Нідерландів”, – із захопленням розповідає Андрій Якубенко.
В особистому заліку спортсмена, який був єдиним представником від Херсонщини та водночас від Івано-Франківщини, де проживає зараз, дві нагороди – “бронза” по ейрбайку та “золото” з веслування на 100 секунд.
“Я вже зріднився зі спортом!”
“Знаєте, перемагати класно! Бо ж насправді тут є дві складові. Зовнішня – це те, що бачимо: нагороди, визнання. І внутрішня – підготовка, шлях, який треба пройти, аби довести собі: я можу! А коли поруч такі мужні суперники, такий приклад незламності, коли ти просто вриваєшся у боротьбу за кожен метр, за кожен секунду, то це неймовірні відчуття! Ба більше, це стимул знову і знову покращувати особисті результати, що гартує дух, додає віри у життя! Тепер я вже зріднився зі спортом і не можу без нього”! – зізнається переможець.
Андрій розповідає, що в Іспанії познайомився з багатьма відомими медійними людьми, які, незважаючи на травми, продовжують повноцінно жити, знайшли себе не лише у спорті, а й у бізнесі та політиці.
“Сьогоднішні ветерани ніколи не підпадатимуть під рамки радянських стереотипів про людей з інвалідністю, які мали лежати по ліжках або ховатися вдома. Тепер це люди, які свідомо пішли на фронт. Вони з вольовим характером, з активною позицією. І на третьому році повномасштабної війни ветерани мають стати повноцінною частиною суспільства, брати участь у громадському і політичному житті країни. Бо вони знають, за що воювали” – упевнений Андрій.
Наразі чоловік каже, що минув той час, коли його мотивацією було отримати певну незалежність від чиєїсь допомоги. Тепер він прагне допомогти із тим іншим. Він хоче на своєму прикладі допомогти їм зрозуміти, як впоратися з травмами психологічно і як фізично поставити себе на ноги. А ще, спортсмен говорить про те, що найбільше розчаровується через людську байдужість. Адже сьогодні кожен має запитати себе: а що я роблю, аби все це закінчилося?
Наш співрозмовник упевнений, що війна його не змінила. Адже й раніше мав за норму такі речі, як пунктуальність, чесність, власна позиція.
“Та я той самий… І до війни ні перед ким не виляв хвостом! Хіба що став сильніший духом та більше прагну допомагати людям”, – щиро зізнається Андрій Якубенко.
Ірина Квітка
