“Борімося – й переможемо: і у навчанні, і у війні!” – Валентина Білецька
Раніше День вчителя у багатьох асоціювався з осінніми квітами, усмішками, словами подяки працівникам освіти. Але війна змінила усталені традиції. Тепер, замість букета учительці, – донат на ЗСУ, а замість урочистостей та шкільного концерту – онлайн-зустріч та вітання у соцмережах.
Що вже казати про вчителів, які працюють у населених пунктах, наближених до фронту, про відчайдушних педагогів Херсонщини. Попри небезпеку та погрози ворога, навіть в окупації вони таємно проводили уроки, а тепер вчать школярів під обстрілами чи далеко від дому. На онлайн-заняття у рідних школах збираються учні з різних куточків світу.
Розповідаємо історію освітян Дар’ївської громади, яких не зламала війна та небезпека. Це відверта сповідь про учнів, відданість рідній школі та віру в майбутнє української освіти.
Лиманецький ліцей став другою домівкою для учительки української мови та літератури Валентини Андріївни Білецької. Вона почала тут працювати у 1994 році, відразу після закінчення Херсонського педагогічного інституту. Повернулася до рідного села разом із чоловіком, який згодом також розпочав свою педагогічну діяльність як учитель хімії у цьому ж освітньому закладі. І відколи переступила поріг школи, уже 29 років, незмінно трудиться на одному місці.
Невдовзі активну молоду вчительку помітили й підвищили – Валентина Андріївна отримала посаду заступника директора з навчально-виховної роботи Лиманецького ліцею, яку обіймала 18 років. Але згодом у школі змінився керівник – директором став її чоловік Олег Анатолійович. А Валентина знову почала працювати вчителем української мови та літератури. Разом учительське подружжя виростило двох донечок – Олександру та Дарину, вже мають онука Сергійка.
“Ще колишній директор школи Микола Йосипович Сікора завів таку практику: учителі мають працювати з обдарованими дітьми як під час занять, так і в позаурочний час. Виявлення талановитих дітей та розвиток їхніх здібностей стало однією зі складових учительської роботи. Мені щастило: я завжди бачила потенціал дитини, її прагнення досягти результату. Тож нашою спільною з учнями улюбленою справою стали підготовки до олімпіад та конкурсів, написання “манівських” робіт. Чи все вдавалося одразу? Звичайно, ні. Але головне – не зупинятися!” – ділиться освітянка.
Першим вагомим здобутком вчительки стала перемога учениці Діани Михайліченко, яка виборола І місце у конкурсі-захисті учнівських науково-дослідницьких робіт МАН на районному рівні та друге в області.
“А наступною переможницею стала моя Даринка! Якось донечка дала мені почитати свого вірша. І знаєте, вона мене вразила! У своїй дитині я побачила такий творчий потенціал, що ризикнула і запропонувала їй взяти участь у конкурсі з української мови імені Петра Яцика. У дев’ятому класі ми здобули перше місце в районі та друге в області. 26 лютого 2022 року мав відбутися відбірковий тур на всеукраїнський етап, але почалася війна…” – розповідає Валентина Білецька.
Повномасштабне вторгнення зламало мрії й плани мільйонів українців.
“Сестричко, війна!” – почула Валентина у слухавці голос рідного брата. А за годину чоловік мчав до Херсона, де тоді перебували старша донечка з онучком. Забрали дітей і не встигли видихнути, як вороги зайшли у їхнє село.
“6 травня 2022 року ми отримали наказ закінчити навчальний рік, а Олег Анатолійович попросив усіх учителів написати заяви на звільнення. Не хотів наражати колег на небезпеку, тому всю відповідальність узяв на себе. Мовляв, учителів немає, школа не працює. Наші учні пішли навчатися онлайн до різних загальноосвітніх навчальних закладів України”, – пригадує Валентина Андріївна.
Вона розповідає: жоден педагог їхнього ліцею не пішов на співпрацю з росіянами, хоча всі залишалися в окупованому селі. Ризикуючи власним життям, працівники школи заховали по власних домівках усю документацію, патріотичну символіку, портрети учнів – учасників АТО, оргтехніку. Тож коли росіяни відкрили школу, не знайшли там нічого. А далі окупанти прийшли у дім Білецьких.
“Вони були у нас декілька разів, перевіряли документи, щось шукали. Але коли влітку 2022 року о 7 ранку відкрили прикладом двері в хату, стало дійсно страшно. Олег вийшов до них на вулицю, а мене під дулом автомата повернули у дім і наказали залишатися там. Розмова тривала 40 хвилин. Чула, як вони примушували чоловіка першого вересня відкрити російську школу. А потім настала тиша… і я ледве відчинила вхідні двері, бо дуже боялася, що більше не побачу свого Олега. Слава Богу, він сидів на лавці. Ми відразу вирішили – будемо виїжджати!” – згадує пережите Валентина.
Дітей подружжя відправило до брата в Херсон, а самі пакували речі, збиралися у невідомість. Та в серпні наші хлопці пішли у наступ. Високопілля, Давидів Брід, Нововоронцовка. А далі Снігурівка, і вже 11 листопада ЗСУ були в Лиманці.
9 січня 2023 року Лиманецький ліцей відкрили знову. 99 відсотків учнів за два тижні повернулися до рідної школи, і почалася важка, але улюблена робота.
“Я така щаслива, що тепер навчатимуся у рідній школі!” – плакала від щастя моя Дарина. До речі, під час окупації Лиманця, вона вчилася онлайн у Кривому Розі. Там здобула перше місце на конкурсі Яцика!” – з гордістю розповідає Валентина Білецька.
Але головна перемога була попереду. Навесні 2024 майбутня випускниця Дарина Білецька на конкурсі з української мови імені Петра Яцика стала першою у Дар’ївській громаді, першою в Херсонській області, і другою в Україні! Окупація, обстріли, перебої з електроенергією – ніщо не стало на заваді прагненню досягти бажаного.
Ще до війни Валентина Андріївна брала участь в обласному проєкті “Крок до ВИШу”, готуючи дітей сільських шкіл до успішного складання ЗНО з української мови та літератури. Досвід такої роботи став у пригоді під час підготовки здобувачів освіти до НМТ. До речі, її Дарина отримала 191 бал з української мови!
Тепер обидві донечки Білецьких мешкають у Миколаєві: старша Олександра – молода мама, виховує трирічного Сергійка і чекає чоловіка, який служить у ЗСУ. Дарина – студентка Чорноморського національного університету імені Петра Могили.
А от подружжя учителів незмінно залишаються у Лиманці. Валентина та Олег наполегливо працюють у школі, що стала частиною їхнього життя.
“Так, сьогодні нелегко. Тривоги, обстріли, навчання онлайн. Чимало учнів знаходяться у різних регіонах України та за її межами – в Польщі, Німеччині, Нідерландах, Чехії. Я хочу бачити очі дітей, відчувати їх настрій, але поки що безпекова ситуація залишається напруженою і ми змушені працювати в таких умовах. Та я вдячна кожному учню й учениці за те, що, попри все, ми разом. Вони читають українські книги, слухають українську музику, шанують і люблять свою мову так, як люблю її я! А днями писали есе на тему: “Якби я знайшов квітку папороті, яке б бажання загадав?”. У кожному тексті – про перемогу України, мир і закінчення війни”, – розповідає про своїх юних патріотів учителька.
Валентина зізнається: бачить, як інколи дітям буває страшно. Страшно й учителям. Але вчитель не може показати це почуття. Він має заспокоїти і дати надію.
“Я завжди кажу: українці – це унікальні люди, вони відроджуються і вони перемагають, бо ніколи не стають на коліна! Як казав отаман Сірко, рабів до раю не пускають! Тож борімося – й переможемо: і у навчанні, і у війні!” – з вірою говорить Валентина Білецька.
Ірина Квітка
