Чого боялися лікарі
10 листопада 2022 року – особлива дата в історії Киселівки: в цей день у село зайшли українські захисники. Хотілося обійняти кожного воїна, низько вклонитися й щиро подякувати за визволення…
Тоді я чомусь думала, що людей у селі залишилося дуже мало, але я помилялася, коли на наших вулицях з’явилися українські військові, всі бігли, їхали, на велосипедах, машинах, мотоциклах, скутерах, усі – від великого до малого. Односельці обіймалися по дорозі до сільської ради, плакали, раділи, перепитували, чи справді, нас звільнили. А коли побачили наших хлопців і синьо-жовтий прапор – зрозуміли: ЗСУ вже з нами!
Сльози, а такі різні… Тоді це були сльози радості та вдячності, віри й надії, уперше від 24 лютого 2022 року…
Сльози після важкої окупації… Згадуючи про той період, не хочеться писати про вибухи, про зраду, про смерть… Ми цим жили щодня від початку війни. Краще розповім про тих, хто підтримував, вірив і чекав.
Під час окупації рятувальним майданчиком для багатьох жителів села стало обійстя нашого сімейного лікаря Олександра Васильовича Дудика, який проводив прийом пацієнтів разом із дружиною – медичною сестрою Ольгою Михайлівною.
Ні вибухи, ні постріли, ні гуркіт ворожої техніки, ні відсутність ліків і стабільного зв’язку – ніщо не перешкоджало медичним працівникам спілкуватися з хворими, надавати первинну допомогу. Огляд пацієнтів, діагностика захворювань, призначення лікування, перев’язки, вимірювання тиску – все це робилося у звичайній альтанці. Жителі окупованої Киселівки могли розраховувати на кваліфіковану допомогу в будь-який час.
Чи було страшно Лікарю? Так, але не за себе, хоч рашисти постійно перебували в селі. Страшно було за пацієнта, який довіряв медикам своє життя. Страшно, коли після чергових “прильотів” не знав, чи встигне допомогти потерпілому. Страшно, бо хвилювався, чи вчасно приїде (а чи приїде!?) “швидка” на терміновий виклик. Страшно, коли відчував, що хворий може не дочекатися допомоги. Свій страх досвідчений лікар ніколи не показував, бо люди йшли до нього за порадою, довіряли йому власне життя, а він завжди був готовий допомогти.
Після звільнення Киселівки від російської окупації родина Дудиків знову повернулася в амбулаторію. Відновити роботу закладу допомогли медичні сестри Світлана Анатоліївна Полякова та Юлія Федорівна Шевчук, які теж допомагали односельцям в окупації, а також водій Павло Іванович Яворський.
Сьогодні Олександр Васильович тішиться, що зуміли сховали від окупантів майно, техніку, а зараз усе, дбайливо збережене, знову дістали зі “схованок”.
Щиро дякуємо вам, наші медики, люди з великим серцем, що вистояли, були поряд із нами, поспішали на допомогу, підтримували й рятували!
Мабуть для того, щоб зрозуміти справжню ціну життя і відчути неповторний смак свободи, потрібно потрапити в залежність чи рабство, або хоча б мати шанс для порівняння. Більше восьми місяців поряд із окупантами дали таку можливість.
Киселівці пережили відсутність мобільного зв’язку, вимушене користування російським мобільним оператором, були відірвані від новин через дуже слабкий інтернет, який часто “ловили” на вулиці чи на городі, не мали постійного транспортного сполучення з містами. Крім того місяцями не було світла, у селі працювали лише дві крамниці, відчувався брак продуктів. Люди жили під звуки артобстрілів, «вильотів» із села і «прильотів» на свої обійстя, в умовах постійного пересування військової техніки, перевірок окупантів, постійної “чистки” мобільного телефона. Внаслідок обстрілів пошкоджено школу, дитячий садок, амбулаторію, приміщення сільської ради, приватні будинки. Місцеві мешканці залишилися без роботи та засобів для існування, з проблемами, де знайти ліки та як зняти гроші із картки. А ще відчували постійний страх за своє та життя рідних…
Сьогодні Киселівка поступово повертається до звичного життя, але воно вже ніколи не буде таким, як до 24 лютого 2022 року. Ми стали зовсім іншими людьми, навчилися цінувати кожен свій день і точно знаємо, що вдома – найкраще!
Алла Проценко
