Дружина загиблого Героя Бузкового парку Олександра Непомнящого з Чорнобаївки: “Я не можу прикріпити жалобну стрічку на його портрет”
Серце Вікторії пильно береже кожну мить життя з коханим чоловіком. Все наче розкладено на полиці душі: тут він пояснює донечці задачу з математики, тут він везе їх до моря, а тут показує дружині молоденькі саджанці персиків і розливає домашнє вино, яким дуже хоче пригостити рідних та друзів…
Світлих спогадів про коханого, з яким вона прожила 25 років щасливого подружнього життя, так багато і водночас так мало для того, аби щомиті не згадувати про нього знову і знову.
Олександр Миколайович Непомнящий, сержант 124 окремої територіальної оборони 194 окремого батальйону героїчно загинув у Бузковому парку 1 березня 2022 року під час оборони Херсона.
Про яскраве життя, яке обірвала війна, героїзм бути серед перших захисників міста та нестерпну втрату, яку досі не може прийняти, розповідає дружина Олександра Вікторія Непомняща.
“Хвилини, проведені з ним, запам’яталися надовго!”
“Ми з Сашком обоє з Чорнобаївки. Знали одне одного з дитинства, але ближче познайомилися дорогою на навчання. Він був студентом херсонського індустріального університету, я – студенткою медичного коледжу. Це вже потім дізналася, що насправді Саша мріяв стати льотчиком, навіть їздив до Васильківського училища, але не пройшов за станом здоров’ям. Після того, як обоє були свідками на весіллі друзів, почали зустрічатися. А одружилися тоді, коли Олександр прийшов з армії”, – ділиться світлими спогадами Вікторія.
Вона розповідає, що Олександр Непомнящий ще з юнацьких років серйозно займався штангою, мав спортивний розряд, тож декілька років пропрацював учителем фізкультури та праці у Херсонській школі.
“Яким щастям стало для нас народження нашої донечки Іринки! Здавалося, мій коханий готовий був і небо прихилити, аби задовольнити наші потреби. Усе ми вирішували й робили разом. Свого часу навіть возили овочі та фрукти на продаж. А потім Олександр почав працювати у приватній логістичній фірмі з продажу кондитерських виробів, останніх п’ять років був супервайзером, мав свою команду агентів, постійно їздив у відрядження по Херсонській області”, – розповідає жінка.
Вікторія Непомняща з теплом згадує, що її Саша був дуже зайнятою людиною, тому навіть хвилини, проведені з ним, запам’ятовувалися надовго. Відкритий, спокійний, умів з буднів зробити свято, мав підхід до людей. Він був оптимістом навіть тоді, коли опускалися руки. А ще Олександр дуже любив фотографувати.
“Тепер донька каже, що бачить прекрасні моменти життя очима свого батька!” – ділиться вдова.
Олександр завжди був напоготові
У 2014 році чоловікові прийшла повістка, він одразу пішов у військкомат. У той рік наша донька закінчила школу і мріяла вступити до Львівського національного університету.
“Він дуже любив Іринку, хвилювався за неї, але на вступ я повезла доньку одна. Мій чоловік був уже в ЗСУ, а згодом – на фронті. Щоправда, тоді повоювати йому випало недовго – у жовтні 2014 Саша отримав поранення, лікувався у Дніпрі, Одесі. Здоров’я погіршилося через контузію почалися проблеми зі слухом. Тому невдовзі його комісували”, – ділиться дружина тероборонівця.
Олександр мав подяки, нагороди, серед яких медаль “Захиснику Вітчизни”, брав участь у навчальних зборах резервістів.
До речі, тоді Ірина успішно склала іспити і вступила до Львівського університету на факультет іноземних мов і перекладу. Тато дуже пишався донечкою, усе повторював:
“Яка ж Іринка молодець, я у свій час не зміг здійснити свою мрію, а вона змогла!”
Місяці, відведені сім’ї перед повномасштабною війною, жінка пам’ятає чи не по днях. Їй здається, що Олександр тоді змінився – став ще більш турботливим, ніжним. Улітку посадив 120 саджанців персика, і мріяв, що деревця виростуть і дадуть солодкі врожаї. У листопаді Вікторія перехворіла на коронавірус, чоловік посадив її в автівку і повіз до моря. Усе просив:
“Дихай, дихай, море лікує!”
Восени наробив багато вина. Розповідав, щоб на 50-річчя буде пригощати ним усю родину та друзів. Та 24 липня 2022 року Вікторія розносила домашнє вино його друзям сама, а Саші назавжди залишилося 49…
У січні 2022 донька, яка мешкає у Львові, приїхала до батьків на Різдво в Чорнобаївку. Вона працювала дистанційно і могла ще побути вдома, але у лютому зібралася до Львова, хоч Вікторія просила залишитися до весни. Добре, що не послухала…
“Щоб провести Ірину, Саша відклав усі справи, ніби знав, що ця зустріч буде останньою. А за кілька днів у Чорнобаївці лунали вибухи”, – наче зупиняючи мить, пригадує дружина загиблого.
24 лютого 2022 року Олександр о 3:30 виїхав на Генічеськ у відрядження. Дорогою від знайомих дізнався про те, що йдуть росіяни, на шляху вибухи, і повернув назад. Та не додому – відразу до військкомату, звідки приїхав уже з повісткою.
“Я пам’ятаю його очі за кілька днів до війни: у них була повна готовність стати у стрій і захищати Батьківщину. Він наче чекав дзвінка. Коли усе почалося, просила його, щоб не поспішав. А він відповідав: “Я у підвалі ховатися не буду, вони прийшли у моє село, на мою вулицю!” – на все життя запам’ятала слова чоловіка Вікторія.
Тож швидко зібрав рюкзак, залишив вдома автомобіль, водійські права і техпаспорт, й разом зі знайомими хлопцями поїхав до місця дислокації тероборонців.
“Воля або смерть!”
У пам’яті Вікторії закарбувався один із тих перших днів війни, коли Олександр виклав у Фейсбук світлину. Вона була зроблена біля якогось ангару, у момент, коли тероборонці отримували зброю. Своє останнє фото мужній чоловік підписав так: “Воля або смерть!”
“Коли ми спілкувались ввечері, я попросила його видалити те фото. Але гасло з допису стало спільним для всіх Героїв Бузкового парку…” – каже жінка.
А далі вони тримали зв’язок лише через смс-повідомлення… Наступного дня тероборонівцям наказали здати зброю і розходитися, але Олександр не приїхав додому. Він повідомив дружину, що у безпечному місці чекає із хлопцями відправлення на Миколаїв.
“А далі вони отримали наказ повертатися у Херсон, і першого березня їх вивели в бій. О сьомій ранку я отримала від нього повідомлення, потім було ще одне, останнє. Він писав, що зв’язку не буде…”
Про те, що у Бузковому парку, в нерівному бою з навалою росіян, які йшли на хлопців танками, загинуло багато наших тероборонців. Про це дружина Героя дізналася від знайомих. Потім їй зателефонувала сестра. Сказала, що Олександра більше немає.
“Я не повірила. Був дзвінок і від директора з його фірми. Він запитував, чому Саша не виходить на зв’язок. А далі… чоловік сестри почав телефонувати Саші. Слухавку підняли. Ми думали, він живий, але то був чужий голос, говорив волонтер, який вставив сімку із Сашиного розбитого телефона. Згодом мені повідомили номер телефону жінки, яка займалася загиблими. Не одразу, та згодом вона таки надіслала мені фото. Я втратила ґрунт під ногами: це був він, він!”– із хвилюванням говорить дружина загиблого.
Жінка розповідає, як 2 березня, коли чорна біда накрила родину, прилетіло у сусідній будинок. У її домі не стало світла. Вікторії здавалося, що разом із Сашею звідти пішло життя. Тоді вона перейшла жити до свекрухи – Сашиної мами Надії. Дві жінки, ридаючи, допомагали вижити одна одній. Але потрібно було забирати тіло, без паспорта, без посвідчення. Лише пізніше в обласному ритуальному бюро їй віддали документи Олександра і видали лікарське свідоцтво про смерть, де значилося: загинув від вогнепального поранення.
Вікторія пригадує, з якими труднощами, минаючи ворожі блокпости, вона везла тіло чоловіка у Чорнобаївку, де і поховали Олександра…
Потім був темний час окупації. Вікторія і досі не знає, як пережила це пекло без чоловіка. Можливо, тому і вижила, що сумувала за коханим і не бачила нічого довкола.
“Я щодня писала йому листи…”
Після визволення Вікторія одразу поїхала до Львова. Така схожа на свого батька донечка врятувала від болю, який кровоточив у душу. Певний час Вікторія працювала з психологом, проходила курс реабілітації. Тепер у неї було нове заняття: вона щодня писала коханому листи. Ще потрібно було через адвоката доводити, що її чоловік у складі батальйону тероборони як Герой загинув у Бузковому парку.
Невдовзі дружина загиблого зрозуміла, що за тисячу кілометрів від Херсонщини не зможе зібрати усі потрібні документи. Тому у травні 2023-го повернулася додому. На місці зв’язалася із адвокатом і нарешті почала отримувати документи з військової частини. Лише в липні 2024-го Вікторія отримала офіційне сповіщення про смерть свого чоловіка, тероборонця Олександра Непомнящого.
Жінка досі залишається в Чорнобаївці. Дім, який здавався їй склепом, наче ожив і тримає, нагадуючи про свого господаря.
“Мене тягне сюди, бо тут був він. Я продала його автівку, просто не змогла у неї сісти, роздала деякі його речі… Знаю, що вже нічого не можу змінити. Але прийняти, що Саші більше немає, у мене не виходить! Я не можу начепити жалобну стрічку на його портрет! А на маминому подвір’ї ростуть посаджені ним персики. На жаль, він ніколи їх не скуштує…» – зі сльозами говорить жінка.
Ірина Квітка
