Фармацевт з Олександрівки врятувала життя українському військовому

У березні 2022 року село Олександрівка потрапило у повне вороже оточення. У справжньому пеклі активних бойових дій опинилися і професійні військові ЗСУ, і мирне населення громади. Незламні українці з невеличкого села на березі Дніпро-Бузького лиману проявили справжній героїзм, рятуючи життя наших захисників.

Шанс залишитися живим
У надважких умовах протягом місяця героїчну оборону Олександрівки тримали бійці 28-ої ОМБР ім. Лицарів Зимового походу. Наші бійці несли величезні втрати, адже окупанти переважали їх у кількісному складі та технічному забезпеченні.
Українські військові спочатку знаходилися на окраїні села, а потім зайняли оборону в місцевій школі, яка перетворилася на справжню фортецю.
Окупанти рясно поливали заклад вогнем. Внаслідок ворожих обстрілів всі три поверхи школи склались як картковий дім. Вцілів лише підвал. В останньому ледь не закінчив свій життєвий шлях український військовий на ім’я Віктор.

Під час чергового ворожого обстрілу чоловік отримав важкі осколкові поранення. Майже добу він пролежав у підвалі, стікаючи кров’ю. Думав, що шансів вижити у нього вже немає. Зателефонував дружині, просив пробачення, прощався. Наступного ранку боєць вже не міг піднятися на ноги.
На порятунок військовому прийшов місцевий житель, який сховав пораненого у себе вдома. Проте Віктор з кожним днем слабшав, адже потребував медичної допомоги. Єдиним виходом було перевести його до дитячого садка. У підвалі закладу разом із родиною переховувалася фармацевт Тетяна Зачеса. Під час окупації вона була єдиною в селі, хто знався на медичних препаратах та міг надати відповідну допомогу.
Пораненого Віктора переводили до дитячого садка під шквальним вогнем окупантів, але, на щастя, всі вціліли. Коли військовий потрапив до підвалу, Тетяна відразу взялася до справи. Жінка набрала у шприц перекис водню і почала обробляти рану. Під час цієї процедури чоловік втратив свідомість.
Тетяна дуже злякалася за Віктора, навіть сильніше ніж під час ворожих обстрілів. Думала, що він помре. Проте, дякувати Богу, ці переживання виявилися марними. Завдяки дбайливому догляду Тетяни військовий пішов на поправку.

Польовий шпиталь у підвалі садочку
В період окупації Тетяна неодноразово допомагала хворим і пораненим односельцям. Дитячий садок перетворився на свого роду польовий шпиталь. Вдень олександрівці разом готували їжу, вночі спускались до підвалу, рятуючись від обстрілів. Люди зносили туди продукти харчування та необхідні речі. Так і вижили. Загалом тут переховувались майже сорок осіб.
З часом окупанти дізнались про те, що до закладу приводять поранених і почали обстрілювати його впритул. Місцеві не могли вийти з підвалу по декілька діб.
Для російських військових це було своєрідним сафарі. У проміжку між обстрілами вони приходили сюди і влаштовували фільтрації.

“Кто здесь? Выходи по одному. Русская армия Оренбург, мы пришли вас спасать”, – вигукували вони до місцевих мешканців, які знаходилися у підвалі.
Згадуючи про це, Тетяна гірко всміхається. Що тут сказати?.. Врятували від нормального життя.
Загарбники постійно шукали у селі українських військових, а також тих, хто допомагає їм. Багатьом підозрюваним довелося пройти “підвал” і жорстокі тортури.
Під час чергового обшуку в садочку окупанти підійшли до пораненого військового та наказали йому роздягнутися. Віктор розумів: якщо вони побачать поранення – це буде дійсно кінець. За щасливим збігом обставин росіянин відволікся і не довів справу до кінця. В той час окупанти якраз знімали пропагандистський репортаж про те, як рятують місцевих жителів від “обстрілів ЗСУ”. Людей показово вивозили із Олександрівки до Станіслава. Віктора теж відправили з іншими людьми у сусіднє село. Разом із ним поїхав брат Тетяни.
Родина Зачес деякий час залишилась в селі. Але через два дні пара не витримала. Тетяна каже, що від обстрілів вона почала постійно плакати, жити в селі стало зовсім неможливо. Разом із чоловіком і старостою села під обстрілами вони виїхали до Станіслава.
11 листопада 2022 року на територію громади зайшли українські військові. Командування 28-ої ОМБР ім. Лицарів Зимового походу забрало пораненого військового до шпиталю.

«Я нічого особливого не зробила»
На початку війни кожен мешканець Херсонщини приймав рішення виїхати чи залишитися вдома, в умовах постійного загрози для життя. Тетяна Зачеса добре розуміла ці ризики, але не полишала рідне село та людей, які потребували її допомоги, допоки була така можливість.
З Олександрівкою пов’язане все її життя. До війни випускниця медичного коледжу майже 20 років працювала у сільській аптеці. Її будні були наповнені повсякденними турботами та тихим родинним щастям.
У березні 2022 року, коли почалися сильні обстріли Олександрівки, місцеві почали виїжджати із села. Тетяна з чоловіком залишились одні на всю свою вулицю. Подружжя дбало про односельців, які не змогли виїхати, та сусідську живність.
23 березня ворожий снаряд влучив на подвір’я Зачес. Після цього подружжя перебралось до підвалу дитячого садка, а згодом вимушене було виїхати до Станіслава. До рідної Олександрівки повернулись навесні 2023 року.
Аптека, в якій Тетяна працювала до війни вщент розбита, як і більшість інфраструктурних об’єктів у селі. Проте, не зважаючи на розруху і відсутність роботи, люди повертаються до Олександрівки та поступово відбудовують свої оселі. Дехто навіть налаштований тут залишитися на зиму.
Тетяна з чоловіком продовжують підтримувати зв’язок із військовим, якому врятували життя. Вони часто телефонують один одному, згадують про пережите і щиро радіють, що зуміли вижити в тому пеклі. Після пройдених випробувань вони стали один одному як рідні.
Не зважаючи на дійсно відчайдушні вчинки в період окупації, Тетяна не вважає себе героїнею.

“Я нічого особливого не зробила, просто в будь-якій ситуації треба залишатись людьми”, – підсумовує наше спілкування жінка.

Олена Норік