Герой України Віктор Сікоза з Білозерки: “Потрібно розуміти, на чиїх плечах усе тримається!”
Ця розмова довго чекала на свій час. Щоразу, дізнаючись про військовий шлях нашого земляка, Героя України Віктора Сікози, журналісти сайту “Білозерка.Інфо” прагнули вийти з ним на зв’язок. Але війна – справа важка, а реалії служби морського піхотинця не терплять зволікань. І все ж напередодні Дня захисників та захисниць нам вдалося поспілкуватися з мужнім білозерчанином.
Про бойовий шлях, побратимів, повернення до Криму, звідки починав, та рідних, яких так хочеться обійняти, говоримо з полковником, начальником управління 30-го корпусу морської піхоти ЗСУ Віктором Олександровичем Сікозою.
Про дитинство. Сонце, раки та Біле озеро
– Вікторе Олександровичу, що спадає на думку, коли згадуєте свої дитячі роки?
– Мабуть, дідівська хата на Михайлевського, батьки на порозі, мама, яка вічно хвилюється за свого непосидючого єдиного сина… Ну і, звісно, купання у Білому озері – усі літні канікули ганяв туди на велику з маскою та ластами. Пам’ятаю, як у 9 років ловив раків та продавав їх херсонським. Такий собі бізнес, щоб мати кошти на морозиво й кіно. Словом, багато сонця, друзів-однокласників у першій Білозерській школі, де навчався…
– У Вас в сім’ї є військові? Чому Ви обрали цей шлях?
– Ні, мій батько все життя працює у газовому господарстві, мама – медсестрою у лікарні, але після закінчення школи я вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Це моє бажання, я так себе бачив.
– А далі був Крим?
– Так, після закінчення навчання розпочав свою військову службу у 84-му окремому механізованому батальйоні берегової оборони Військово-морських сил ЗСУ в селі Перевальне Сімферопольського району.
Про Крим. “Я знав, що це початок”
– Стежачи за Вашим бойовим шляхом, виходить, що війна для Вас розпочалася з окупації півострова?
– Саме так, моя війна почалася з Криму. І я відразу зрозумів: це лише початок. Тоді, у 2014 -му, вивів роту у Миколаївську область, а через чотири місяці ми вже воювали на Донбасі, брали участь в антитерористичній операції, а згодом в операції Об’єднаних сил у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
– З усього видно, що повномасштабне вторгнення не стало для Вас несподіванкою.
– Ні, не стало. 24 лютого 2022 року ми перебували на позиціях у Донецькій області, бачили нарощування сил противника, які значно переважали, і розуміли, що це велика війна. Вона надовго.
Але наша бойова робота не змінювалася – ми нищили окупантів та ворожу техніку під Опитним, Очеретним, Авдіївкою, обороняли Маріуполь, а далі звільняли правобережжя Херсонської області, Херсон, словом давали ворогу по зубах та показали, що з морською піхотою треба рахуватися.
– І втрачали…
– Так, і це дуже боляче.
Про присвоєння звання “Герой України”.
“Це було визнання нашої бойової роботи!”
– Майже від початку повномасштабного вторгнення Росії Вас призначили командиром 36-ї окремої бригади морської піхоти, а у вересні 2023-го президент вручив Вам Орден “Золота Зірка” із присвоєнням звання “Герой України”. Пригадуєте, як це було?
– Про нагороду я дізнався за день до приїзду Володимира Зеленського на командний пункт бригади у Донецькій області. Звичайно, коли отримував “Золоту Зірку”, мене переповнювала гордість за особовий склад, яким мав честь командувати та за побратимів, з якими воював пліч-о-пліч. Це була наша спільна заслуга і визнання нашої бойової роботи.
– А для Ваших батьків така нагорода стала радісною звісткою?
– Так, але найбільшою радістю і для них, і для мене був той момент, коли я після визволення Херсона приїхати додому провідати рідних і опинився у їхніх обіймах… Емоції просто зашкалювали! Я більше року не бачив маму з татом! У березні 2022 року мої друзі допомогли вивезти з Білозерки дружину і синів, а батьки залишилися в окупації. На той час я уже був комбригом, тож у цілях безпеки не виходив на зв’язок, а вони, звісно, дуже хвилювалися.
– І свою війвчарку, про яку розповідали у інтерв’ю Дмитру Гордону, тоді обійняли?
– Авжеж, між іншим її теж довелося вивезти через сильні обстріли.
Про морську піхоту. “Ми пройдемо до кінця!”
– Тоді Ви казали й про те, що мрієте повернутися до Криму. На сьогодні це бажання не змінилося?
– Звичайно, ні! Тільки зросло! Мене так і дід, і батько навчав: нам чужого не потрібно, а своє відвоюємо. У Криму я починав свою військову службу, не нажив там якось майна, але залишилося почуття образи і незакінченої справи. Треба закінчити. І хай ніхто не сумнівається: морська піхота пройде до кінця і боротиметься стільки, скільки потрібно!
– Ви так говорите, що розумію: морський піхотинець – то стан душі…
– Це справді так. Спитайте про це хлопців з Білозерщини та сусідніх громад, які воюють у 36-й бригаді. Одразу пригадую одного з них – командира зенітно-артилерійського відділення Олега Сидорова, який просто героїчно нищив ворога. Мої земляки мене вражають.
Морська піхота – особливий стан душі. Не дарма клятву морського піхотинця завжди підвереджували практичними іспитами. І це раніше нас було мало, а тепер військо розростається, а вірність клятві наші воїни доводять у бойових умовах. Є речі, які морський піхотинець не має права порушувати. Будь-коли, у будь-яких умовах ми повинні прийняти бій за Україну.
– У квітні 2024-го Ви залишили посаду командира бригади. Як склався військовий шлях далі?
– У війську завжди потрібно зростати. І мені, і молодшим. Наразі я несу службу начальником управління у 30-му корпусі морської піхоти.
Про підтримку воїнів. “Потрібно розуміти, на чиїх плечах усе тримається!”
– Які слова напередодні Дня захисників та захисниць скажете воїнам?
– Б’ємося далі – от і все. І не потрібно боятися. Вони такі ж, як і ми – з плоті та крові. Тільки ми стоїмо на своїй землі, а вони скоро тікатимуть із України.
– Наскільки швидко? Відчуття закінчення війни у Вас є?
– Звісно є… Думаю, більше як на два роки їх не вистачить.
– А нас вистачить? Як сьогодні побороти у собі зневіру? І як зустрічати воїнів, які приходять з війни?
– Я знаю про що ви. Українці сьогодні повинні зрозуміти, на яких плечах все тримається. І не потрібно втрачати віру в той час, коли за вас віддають життя!
Все частіше військовослужбовцям, які повертаються з фронту, потрібна психологічна і моральна підтримка. Вони із завищеними почуттями відповідальності та власної гідності наче стають для суспільства особливими, зайвими людьми.
Воїнам, які брали участь в бойових діях, потрібно вписатись в картину мирного життя. А тим, хто їх зустрічає, показати свою повагу, виявити терпіння й турботу. Не потрібно нічого особливого: просте “дякую” при зустрічі. Повірте, це дуже важливо.
Ірина Квітка
Військовий шлях Віктора Сікози
- Віктор Олександрович СІКО́ЗА — військовий, полковник, Герой України (2023), Лицар ордена Богдана Хмельницького (2016, 2021, 2022). Після закінчення Одеського інституту сухопутних військ (2008) розпочав військову службу у 84-му окремому механізованому батальйоні берегової оборони Військово-морських сил Збройних сил України в с. Перевальне Сімферопольського р-ну. У 2014-му Віктор Сікоза не зрадив присязі й вивів свою роту з окупованого російськими військами Криму в Миколаївську область, де згодом було сформовано 36-ту окрему бригаду берегової оборони.
- З березня 2014 року Віктор Сікоза виконував бойові завдання під час Операції об’єднаних сил у Донецькій та Луганській областях, а з 25 лютого 2022 року протистоїть повномасштабному російському вторгненню.
- У квітні 2022-го полковника призначили на посаду командира 36-ї бригади.
- Під керівництвом Сікози бригада виконувала бойові завдання на Херсонському напрямку, а згодом перейшла в оперативне підпорядкування командира ОТУ “Донецьк”. Полковник неодноразово особисто очолював підрозділи бригади під час контрнаступальних дій, виявляв професіоналізм і мужність, що допомогло знищити значну кількість окупантів та ворожої техніки.
- 4 вересня командир 36-ї окремої бригади морської піхоти Віктор Сікоза отримав Орден “Золота Зірка” із присвоєнням звання “Герой України”.
- У квітні 2024 року Віктор Сікоза залишив посаду командира бригади. Героя України підвищили. Наразі він служить начальником управління у 30-му корпусі морської піхоти.
