Хати розстрілювали із танків упритул
Життя у невеличкому селі за десятки кілометрів від обласного центру – не кожному до вподоби, адже це щоденна наполеглива праця на землі, відсутність офіційної роботи та суцільне бездоріжжя. А тепер уявіть, що до всіх цих випробувань додається війна. І це не просто звуки вибухів десь вдалині, а десятки одиниць ворожої військової техніки, які щодня рухаються вузенькими сільськими вулицями, озброєні до зубів окупанти, котрі вважають тебе людиною другого сорту, ночівля у холодних підвалах та всепоглинаючий страх за життя.
Справжнє пекло окупації пережило село Правдине на Білозерщині. На його території сталися криваві злочини проти цивільного населення. Місцеві жителі ще довго оговтуватиметься від психологічної травми, отриманої внаслідок терору російських військових та активних бойових дій. Сьогодні громада поступово повертається до звичного життя, але місцеві важко ідуть на контакт із журналістами, адже спілкування про події в окупації відкриває ще не загоєні душевні рани. Більшість людей погодилися розповісти про пережите без оприлюднення їхніх особистих даних.
По-сусідству з орками
Ворожа техніка з’явилась у Правдиному ще на початку березня. Російські танки заїжджали до села з різних боків, наводячи жах на місцевих. Згодом окупанти почали будувати довкола укріпрайони. Розбирали плити зі зрошувальних каналів, збирали будматеріали по селу і навіть завозили з міста бетонні блоки. У березні почалися і перші масовані обстріли Правдиного.
«Це було дуже страшно, коли і в день, і вночі все гуділо від важкої ворожої техніки, – розповідає місцева мешканка Валентина, – Ми ховалися з дітьми по підвалах. На двір виходили лише двічі на день – вранці і ввечері, коли в орків була якась перезмінка. В цей час намагалися попорати худобу, приготувати їжу і навіть посадити городину.
Ми постійно чули звуки пострілів і знали, що всі вони спрямовані на сусідній Миколаїв. Ви не уявляєте, як це моторошно, коли ти сидиш у підвалі, а він здригається від вильотів, бо техніку вони ставили по всьому селі, поряд оселями».
Перебування у підвалах стало ще складнішим, коли в селі зникла електроенергія. 7 березня правдинці залишилися без світла, а через п’ять днів – ще й без газопостачання. Крім того, почалися проблеми з підвозом продовольства. Їхати по нього було дуже небезпечно, адже існувала велика загроза потрапити під обстріл. Ризикували лише ті, кому була вкрай потрібна медична допомога. Але цей ризик іноді закінчувався трагедією.
«Ми пережили справжнє пекло. Російські військові не пускали до нас ні швидку, ні енергетиків, ні пожежних. Усі пожежі ми тушили самі. Дякувати Богу, що в селі хоч залишилися місцеві медики, які могли прийти на допомогу, але вони не все могли зробити, – розповідає пенсіонерка Надія Миколаївна, – Якось одна жінка поїхала по ліки для свого сина. Та по дорозі біля Грозового російські військові розстріляли їхню автівку впритул, а потім ще й переїхали. Понівечена машина, в якій загинув водій і пасажирка, і досі лежить там на узбіччі дороги».
У березні після першого потужного обстрілу Правдиного, коли «приліт» був у фундамент старої школи, в сусідніх будинках повилітали вікна, осколки потрощили дахи приватних будинків та вікна у місцевому костелі та православній церкві.
«Пам’ятаю, як на звуки пострілів з важкої артилерії реагували птахи. Сполохані голуби летіли під навіси людських хат, а домашня птиця падала на землю і завмирала. Це наводило таких жах, бо ти нічим не міг допомогти ні їм, ні собі. Хоча у березні ми ще не знали, що окупація триватиме до листопада і ми переживемо ще не один такий стрес», – продовжує нашу розмову пані Надія.
24 березня село потрапило під касетний обстріл. Зокрема, постраждала оселя місцевого фермера, а також майно, що знаходилося на околиці села, на території бригади. Як розповідають місцеві, внаслідок обстрілу будинок аграрія загорівся. Тушити оселю господарям довелося разом із односельцями. На жаль, це була не єдина знищена оселя. Від ворожих обстрілів руйнувань зазнали 80% будинків.
Окупанти нівечили усе, де ступала їхня нога. Грабували оселі місцевих фермерів та підприємців, виселяли людей із будинків, в яких потім жили самі, а також потрощили місцеву школу.
«Внаслідок ворожих обстрілів пошкоджена частина стіни одного з корпусів школи та дах. Окупанти перевернули до гори дном увесь мій кабінет, розстріляли все, що в ньому було, виламали сейфи, – розповідає директор Правдинської школи Світлана Стрілецька, – У них тут був справжній пункт спостереження. Перед тим, як вийти із села, російські військові розстріляли усі вікна у школі. Сьогодні ми знаходимо тут «сюрпризи» у вигляді прихованих вибухових пристроїв та залишених на подвір’ї снарядів».
«Їх важко назвати людьми, про гуманність там немає й мови»
Руйнація будинків не завжди була випадковою. Російські військові неодноразово проводили рейди у Правдиному. Шукали проукраїнських активістів, учасників АТО та підпільників. На жаль, у них були і місцеві «помічники».
«Окупанти цілеспрямовано палили і розстрілювали з танків будинки військових, тих, хто воював колись і воює зараз. Хати розстрілювали із танків упритул. Скоріш за все, відповідну інформацію їм надавали колаборанти, – розповідає місцевий житель Андрій, – Дуже сподіваюся, що всі вони понесуть покарання, адже через них люди позбулися майна. Багато хто вимушений був виїхати через погрози і переслідування російських військових. І це не просто слова. Уявіть собі, вас кладуть на підлогу головою вниз і починають довкола стріляти з автомата. Хіба це може витримати нормальна психіка? Їх важко назвати людьми, про гуманність там немає й мови».
Випадків відкритого терору місцевого населення за вісім місяців окупації не перелічити. Але найстрашніші події пов’язані із жорстокими вбивствами цивільних та ще більш жорстоким знущанням над тілами загиблих.
Ще на початку березня село сколихнула звістка про вбивство місцевого жителя, який просто виїхав на мопеді у поле, щоб подивитися на свою бригаду, де він тримав господарство. Окупанти розстріляли чоловіка з важкої артилерії та не дали рідним забрати його тіло з поля. Місяць вони намагалися вмовити нелюдів віддати покійного і дати можливість його захоронити.
Ще одна не менш шокуюча подія сталася у середині квітня. Тоді окупанти розстріляли в одному з будинків шість охоронців місцевого фермерського господарства та 15-річну школярку. Що стало причиною їхнього вбивства, наразі невідомо, адже слідство ще триває.
«У мене в голові не вкладається те, що вони зробили з цими хлопцями, – говорить місцевий житель Микола, – Вони завели їх до будинку разом із дівчиною, яка зустрічалася з одним із охоронців, та розстріляли з автоматів, а потім підірвали будинок. Ми хотіли забрати рештки хлопців і захоронити, але нам не дозволили. Вони ще півтора місяці лежали під відкритим небом, поки окупанти вирили неподалік яму і не закопали їх там. Щоправда тіло дівчини віддали батьками в день трагедії».
Криваві події салися у Правдиному наприкінці серпня та в середині вересня, коли село намагалися звільнити українські військові. Внаслідок жорстоких боїв згинуло багато наших захисників. Окупанти теж не давали місцевим захоронити їх по-людськи. При чому так вони ставилися і до своїх загиблих солдат.
Жовто-блакитна мрія правдинців
Історія окупації Правдиного – це не лише смерті та руйнації, а й неймовірний героїзм місцевого населення. Можна сказати, що партизанило тут півсела. Місцеві мешканці неодноразово рятували життя один одного під час обшуків і допитів окупантів. А також допомагали українським військовим, які опинилися у тилу ворога вийти полями і повернутися до своїх. З часом ми дізнаємося ім’я цих героїв, які зробили величезний внесок у звільнення Правдиного і наближення перемоги.
Сьогодні село продовжує оговтуватися від пережитих кошмарів, але поки що залишається без електро- і газопостачання. Проте люди не втрачають надію на вирішення цих проблем. До населеного пункту постійно надходять гуманітарні вантажі з різних регіонів країни. Сюди везуть і одяг, і продукти харчування, і будівельні матеріали. Місцеві активісти і благодійні організації займаються питанням відновлення мосту через канал, який знаходиться по дорозі до Правдиного. При відступі міст підірвали російські військові.
Протягом восьми місяців окупації на в’їзді у село на башті висів український прапор, який російські військові весь час намагалися зняти. Що вони тільки не робили, обстріляли той стяг зі всіх боків, але він так і продовжував «зранений» майоріти над селом, як знак незламності і віри місцевого населення.
Ніхто не зможе знищити нашу жовто-блакитну мрію жити у вільній Україні!
Наталія Свирида
Матеріал підготовлений за підтримки Херсонського обласного благодійного фонду “Об’єднання” та чеської організації NESEHNUTÍ.
