Нд, 29 Гру 24
0.8°C

Херсонці в Ірпені: як живеться ВПО на Київщині

Наталія Свирида 11 Серпня, 2024

Жителі Херсонщини, які через жорстоку війну з Росією вимушені були покинути власні домівки та стати переселенцями, знаходять в собі сили жити далі в інших регіонах України.

Щаслива дружина і мама двох дітей Анна з Дніпровського мала щасливе життя до повномасштабного вторгнення Росії. Жінка знайшла себе в улюбленій професії психологині в обласній службі зайнятості, раділа успіхам дітей та гармонійному сімейному життю, поралася у своєму великому та комфортному будинку.

“Ви знаєте, щось у повітрі літало, звісно, вже взимку 2022 року. Проте ми не могли уявити, що війна буде такою довгою і масштабною. Коли 24 лютого побачили дим над Чорнобаївкою, почули обстріли та вибухи, я запанікувала, як і всі, хотіла терміново виїжджати з родиною. Проте повідомлення у соцмережах про загиблих під час виїзду зупинили нас: ми вирішили пересидіти якийсь час, у нас є великий підвал”, – ділиться Анна.

Жінці довелося пройти нелегкі випробування. Окупанти забирали її чоловіка “на підвал”, але, на щастя, відпустили.  Після цього дніпровці разом із родичами наважилися на виїзд з окупації. У квітні 2022-го року херсонці евакуювалася на Хмельниччину, де залишилася стара хата батьків чоловіка.

“Дуже важко було виїжджати, кидати все. Близько 80 російських блокпостів проїхали, на щастя, добралися до Хмельницької області, якийсь час жили тут. Але особливих умов у хаті не було, та й 12 особам в маленькому приміщенні не дуже зручно. Тож ми переїхали до Ірпеню. Тут теж у нас жили родичі. Вони допомогли нам знайти квартиру, яку ми пізніше орендували”, – ділиться Анна.

Місто дуже сподобалося родині. Хоча Ірпінь відчув на собі “рускій мір” повною мірою: у 2022 році тут були сотні зруйнованих та пошкоджених будинків, вирви від снарядів, понівечені дерева… Тепер місто ожило – ведеться масштабне відновлення за рахунок держави, благодійників, приватних коштів. Тож Ірпінь знову вражає комфортом та затишком.

“Це просто “культурний ліс”, дуже багато дерев, краса та доглянутість. Мої батьки взагалі з Півночі України після Чорнобиля переїхали на Південь, до Дніпровського, я була тоді ще немовлям. Вони все життя будували нашу оселю, в якій я жила до війни з родиною, проте мріяли повернутися у рідні місця. А тепер, виходить, тут опинилася я”, – говорить жінка.

Пані Анна одразу віддала доньку до місцевої школи. Чоловік знайшов хорошу роботу. Сама жінка рік була “на простої” за місцем основної роботи, намагалася щось шукати, але особливих варіантів працевлаштування не було.

“Можливо, не брали, бо я ВПО, думали, що це ненадовго. Але потім я знову стала працювати психологинею у Херсонському центрі зайнятості, так що все тепер, як треба. Допомогу ВПО ми раніше отримували, тепер – ні, але якось вже крутимося-вертимося. Ставлення до переселенців в Ірпені в основному хороше, адже самі місцеві жителі пережили жахіття війни, тож розуміють нас”, – говорить Анна.

На жаль, кілька тижнів тому через сильні російські обстріли будинок Анни у Дніпровському був серйозно пошкоджений. Чи повернеться родина на рідну Херсонщину – наразі невідомо. Поки вони щасливі на Київщині, але, звісно, не забувають Дніпровське та Білозерку, де знаходяться рідні.

“Моїм мамі й тату – вже за 70 років, їм важко щось змінити у своєму житті, тож тільки після жахливих обстрілів Дніпровського перебралися до сестри в Білозерку. Та й там зараз небезпечно… А ось батьки чоловіка, які теж довго жили на Херсонщині, перебралися в ту свою хату на Хмельниччині, яка прихистила нас на початку великої війни. Так що всі ми повертаємося до коріння”, – ділиться жінка.

Пані Анна розказала, що велику психологічну підтримку вона отримала в Ірпіньському просторі для жінок та дівчат “Вільна”. Потім у ньому вона й сама проводила тренінги у якості психолога.

“Мені дуже подобається Ірпінь, почуваю тут себе затишно і комфортно, стала більше ходити пішки. Донька вчиться у школі, син – за кордоном. Наразі не думаю, що готова повернутися додому у Дніпровське – надто небезпечно. Але мрію про те, щоб закінчилася війна, ми вижили та відновили свій будинок, у який вкладали стільки сил ще мої батьки”, – сподівається Анна.

Олена Бджола

Наталія Свирида

Статті автора