Хочеться прокинутися вранці і почути, що війна закінчилася…
Четвертий місяць мешканці тимчасово окупованої Херсонщини живуть по-сусідству з ворогом, позбавлені можливості безпечного виїзду на підконтрольні Україні території, у постійному стресі через обстріли. Щодня зростає кількість жертв російської агресії серед мирного населення… Деякі населені пункти області залишилися без електро-, газо- та водопостачання. Два тижні тому орки позбавили херсонців ще й українського мобільного зв’язку та інтернету. Останнє вплинуло не лише на можливість спілкуватися з рідними, котрі виїхали у більш безпечні регіони країни, а й здійснення банківських операцій.
Як сьогодні живуть пенсіонери на Херсонщині, розповіла 62-річна пані Наталія, котра мешкає неподалік обласного центру:
– Сьогодні наше головне завдання – вижити. Ми з чоловіком – пенсіонери, отримуємо мінімальні пенсії, яких і до війни мало на що вистачало. А тепер ще й доводиться ділити ці кошти з дітьми, які після окупації залишилися без роботи. Проте останнім часом одержати пенсію стало надважким завданням. Минулого тижня чоловік поїхав зранку у місто, аби зайняти чергу біля відділення банку. О шостій ранку він був 395-им у черзі, формувати яку почали ще з опівночі. О дев’ятій ранку прийшла працівниця установи і повідомила всіх, хто чекав, що отримати готівку можуть лише перші двісті чоловік у черзі, інші – можуть бути вільні… Я під’їхала до банку трохи пізніше і розминулася з чоловіком, адже через відсутність мобільного зв’язку він не зміг мені зателефонувати і попередити про ситуацію, що склалася. Врешті решт нам довелося звернутися до мінял, які перевели нашу пенсію у готівку під 5%. Хтось виживає, хтось заробляє…
Взагалі, до міста я майже не їзджу, тож в той день, коли довелося спробувати добути пенсію, вирішила пройтися обласним центром… З порожнім гаманцем та спустошеним серцем обійшла деякі магазини, аптеки, заглянула на центральний ринок. Продукції на базарі сьогодні вдосталь, особливо свіжої городини, а от з покупцями – біда, їх тут майже немає. Не надто людно і в магазинах. На полицях багато російської продукції, але ціни кусаються, особливо на м’ясні та молочні вироби. Про такі продукти як ковбаса, моя родина взагалі забула, адже її вартість складає від 300 – до 500 гривень за кілограм… Дякувати Богові, маємо можливість обробляти свій город, тож влітку з голоду точно не помремо.
На площі Свободи я побачила чергу за російською гуманітаркою, в якій стояли самі лише пенсіонери у поважному віці. Вигляд у них був розгублений: порожні погляди, змарнілі обличчя, ніхто між собою не спілкувався… Впевнена, що сюди їх привела безвихідь. Взагалі, в той день у місті я майже не бачила усміхнених людей. Страх за життя, брак котів на найнеобхідніше, невизначеність майбутнього. Все це затискає нас невидимим ланцюгом депресії і відчаю. Військова техніка на вулицях міста, озброєні солдати, постійні звуки вибухів. Такі вони, наші реалії.
Єдине, що хоч трохи рятує – це любов до близьких, краса природи і важка фізична праця. Дивишся на свої квіти, овочі, дерева. Все буяє від людської уваги. Щодня я намагаюся завантажувати себе роботою. У справах день минає швидше, а втома – найкраще снодійне. Як же хочеться прокинутися вранці і почути, що війна закінчилася…
