“Хочу знову мати свою справу”: історія адаптації ВПО з Білозерки
Білозерчанка Оксана Пістолетова до повномасштабного вторгнення Росії в Україну мала щасливе життя: коханий чоловік, троє дітей, затишна оселя, власна справа. Жінка будувала багато планів на майбутнє, але всі мрії зруйнувала жорстока війна.
Родина Пістолетових вимушена була рятуватися з окупації та переселитися до іншого регіону країни. Про шлях адаптації ВПО з Білозерки пані Оксана розповіла нашому виданню.
Окупанти перетворили життя білозерців на справжнє пекло
“До війни у мене все було стабільно: я працювала багато років у медицині, мала досвід роботи на швидкій допомозі, але врешті-решт вирішила започаткувати свою справу. Тож із кінця 2019 року відкрила масажний кабінет. Цей напрямок діяльності мені дуже подобається, я вже мала досвід, напрацювала клієнтську базу”, – ділиться жінка.
Жителька Білозерки пригадує, що в перші дні вторгнення Росії в Україну не могла ані їсти, ані пити, навіть дихати було важко. Тривога за дітей призвела активну молоду жінку до емоційного заціпеніння.
Коли у наше селище зайшли окупанти, Оксана почала вмовляти чоловіка виїжджати, брати дітей та кидати все, щоб вижити. Глава родини вагався, адже то був великий ризик – росіяни цілеспрямовано обстрілювали колони з авто, які намагалися вирватися з Херсонщини.
Проте наприкінці квітня 2022 року Пістолетові все ж таки наважилися на виїзд. Тоді ще була відкрита “брама” з окупації через Давидів Брід.
“Друзі моїх батьків з Івано-Франківська запропонували поселитися у них. Моя старша донька на той час жила і навчалася в Одесі. Там теж було небезпечно, тож вона першою вирушила на захід України. Ми ж перед Великоднем із чоловіком взяли сина та середню доньку, нашого котика, по одній сумці з літніми речами і вирушили на волю”, – розповідає Оксана.
Поїздка була дуже важкою: через шістдесят ворожих блокпостів, під постійною загрозою обстрілів та з ризиком не доїхати до пункту призначення.
“До дітей, слава Богу, окупанти не чіплялися. А от чоловік пройшов через усі кола пекла. Його роздягали, шукали патріотичні татуювання або сліди від зброї”, – згадує пережите жінка.
Коли сім’я побачили військових ЗСУ, щастю не було меж. Проте радість виявилася не довгою – наступна ділянка дороги виявилася найнебезпечнішою. Через обстріли сім кілометрів шляху довелося долати дев’ять годин. Та, на щастя, все завершилося добре. Родина спершу дісталася до Кропивницького, а потім – до Івано-Франківська.
Як живеться ВПО на Закарпатті та у столиці
За словами пані Оксани, спочатку в неї майнула думка піти служити у ЗСУ: адже має військовий квиток і як медикиня може бути корисною для армії. Згодом активна жінка почала працювати медсестрою у шпиталі, де лікувалися зокрема й військові.
“Всякого я там надивилися, важка психологічно робота. Але я рада, що такий досвід мала в житті і могла допомогти”, – згадує жінка.
Місцеві охоче допомагали вимушеним переселенцям чим могли: приносили картоплю, продукти. Тоді родина отримувала кошти ВПО, тож була змога відремонтувати прибудову у друзів родини і жити там. До свят багатодітна родина отримувала сертифікати на купівлю товарів у “Сільпо”, тож мали можливість трохи економити на продуктах.
У серпні Оксані вдалося вивезти з окупації маму та бабусю. Однак усім разом жити було незручно. Активна білозерчанка прагнула більше заробляти на родину, проте масаж в Івано-Франківську не дуже користувався попитом.
“Тут якось мало охочих на масаж, до того ж коштує він дешево. Тож я почала замислюватися про переїзд до Києва, де більше можливостей заробити”, – ділиться жінка.
Після довгих умовлянь чоловіка Оксана таки втілила цей задум. Мама та бабуся залишилися у Франківську, переїхали до окремої квартири. Ненька Оксани зараз волонтерить, плете маскувальні сітки для ЗСУ.
Старша донька Пістолетових отримала спеціальність візажиста та почала шукати роботу в Києві. Чоловік пані Оксани через знайомих зміг теж знайти непогану роботу менеджером, а невгамовна білозерчанка вже за десять днів після переїзду працювала у салоні краси.
Родина поступово адаптувалася до нового місця, але всі дуже сумують за домівкою у Білозерці, за родичами, односельцями та звичним життям. Зараз рідний дядько жінки доглядає за покинутим будинком.
Заповітна мрія Оксани Пістолетової
Наша героїня мріє повернутися до рідної Білозерки, а ще – зустрітися з хрещеною мамою, Оленою Юріївною. Вже багато років жінки спілкуються як подруги. Але, на жаль, пані Олена в силу різних обставин залишається на окупованій території.
Хрещена багато чого пережила: втратила старшого сина Ігоря через онкозахворювання; середній син Микола загинув на повномасштабній війні. Молодший, Сашко, – кличе матір із батьком на Черкащину. Нібито й збиралися з чоловіком їхати, але хата, город, собака…
Пані Оксана ділиться, що її хрещена досі веде в окупації уроки української мови для місцевих дітей, таємно від “асвабадітєлєй”. Олена Юріївна всім серцем за Україну.
“Коли ховали її середнього сина Миколу, я їздила на впізнання, потім на похорон. Батьки через те, що живуть на окупованій території, не змогли приїхати. Я знімала на відео похоронну процесію. Може, це й неправильно, але я хотіла хрещеній надіслати, щоб пам’ять була. А вона на горище залазила, щоб зловити інтернет та завантажити цей файл…” – згадує пережите Оксана.
Діти – головний сенс життя для Пістолетових. Син Єгор вже ходить до п’ятого класу. Середня донька Юлія навчається на повара-кондитера. Старша, Катерина, вже фінансово самостійна, працює в “Сільпо» та живе окремо від батьків.
Державну допомогу як переселенці родина наразі не отримує, проте успішно справляється з усім самотужки.
“Загалом у столиці ставлення до ВПО нормальне, бо дуже багато людей тут живе з окупованих територій або з тих, де ведуться бойові дії. Я приїхала сюди, по суті, з однією валізою, але з часом все необхідне купила. На чомусь можна зекономити, це нормально”, – впевнено говорить Оксана.
Жінка запевняє, що немає такого, щоб не було роботи в Києві. Хочеш працювати – працюй, досягай більшого, адже зарплати в столиці значно відрізняються від Херсонщини. Проте наша героїня все одно мріє про власну справу й переконана, що обов’язково втілить цю мрію у життя.
Олена Бджола