І де б по світу нас не розкидало, додому тягнеться душа…

Що може змусити людину покинути власну домівку, спакувати декілька валіз і виїхати за тисячу кілометрів у повну невідомість? Одну на всіх відповідь на це питання мають мешканці Херсонщини, які евакуювалися з регіону задля безпеки дітей та онуків. Залишити усе, що дороге серцю, їх змусила війна.

Історією порятунку власної родини з нами поділилася Ірина Скрипюк із Кізомису. Жінка виїхала з двома доньками та онуком наприкінці травня до литовського міста Каунас.

Прихисток для трьох родин

Як і багатьом українцям, Ірині важко було повірити у те, що почалася війна.

«24 лютого донька збиралася на роботу. Встала дуже рано, щоб вчасно дістатися до міста. На виході з дому вона почула декілька вибухів в стороні міста, а на зупинці – як щось пролетіло у повітрі та яскравий спалах в стороні Херсона. Потім зателефонувала мені і розповіла, що відбувається щось страшне, – згадує жінка, – О шостій ранку пролунав дзвінок від рідних із Чаплинки, які повідомили, що у них повно військової техніки і чути вибухи. Цього ж дня вони приїхали до нас у Кізомис».

Через три дні до Скрипюків приїхала ще й родина з Антонівки, яка виховує дитину з особливими потребами. Таким чином в оселі проживало 19 чоловік, які підтримували одне одного в окупації. Наприкінці березня родина з Чаплинки повернулася додому, а в травні виїхали і родичі з Антонівки.

Після довгих роздумів і вагань, а також невиправданих надій на швидке закінчення війни, Ірина з доньками прийняли рішення евакуюватися.

«Щоденні вибухи і стрілянина дуже сильно розхитали психіку дітей, – згадує жінка, – Через постійні стреси у молодшої доньки почалися проблеми зі сном. Не допомагали ані заспокійливі, ані снодійні. А 9-річний онук при звуках вибухів падав на підлогу і просив усіх лягати разом із ним. Це було дуже важко витримати морально. 28 травня ми вирішили виїжджати».

Молилися під обстрілами у дорозі

Разом із двома доньками та онуком Ірина поїхала до Литви, де працював її чоловік. Середня донька із родиною виїхали до Польщі.

«Щоб дістатися до Литви, ми вирішили скористатися послугами перевізника – розповідає Ірина, – Вартість проїзду до кордону з Польщею з одного пасажира складала дев’ять тисяч гривень. На жаль, таким чином на війні заробляли «особливо спритні». Більш за все мене вразило, що наш водій скрізь говорив, що він волонтер і навіть просив на АЗС заправити його безкоштовно. Ми все бачили і розуміли, але на той час наша головна мета була виїхати з окупації».

Дорога до волі була непростою. Справжнє пекло кізомисцям довелося пережити поблизу Василівки. В той час через блокпост у цьому населеному пункті евакуаційні колони пропускали лише дві годину на добу. Багатьом доводилося стояти у черзі по декілька днів.  Пасажирам мікроавтобусу, в якому їхала Ірина з родиною, пощастило переночувати в полі лише одну ніч. Проте вона виявилася пекельною.

«Близько опівночі почався обстріл з Градів. Він тривав хвилин двадцять, але більш шокуючих подій в моєму житті не було, – згадує Ірина, – Крики дорослих, істеричний плач дітей. Дехто у паніці бігав по дорозі, хтось вибігав з автівок і падав на землю. Ми не виходили з маршрутки, просто молилися і просили всевишнього про порятунок…»

Вранці Ірина з родиною побачила неподалік колони величезні вирви від снарядів. Деякі автівки стояли з розбитими вікнами. Люди мали різані рани на обличчі та руках. Але, дякувати Богу, всі залишилися живі і дісталися до Запоріжжя.

На першому українському блокпосту херсонці у сльозах виходили з машин, обіймали і дякували військовим. Під українським прапором можна було вдихнути повітря на повні груди.

Окопні свічки від українців з Литви

Перевізник доставив Скрипюків до кордону з Польщею. Але як виявилося, то був автомобільний пункт пропуску, тож Ірині з доньками довелося шукати водіїв, які б взяли їх до себе в машину. На щастя, їм трапився чудовий чоловік на ім’я Орест. Він не лише погодився перевезти їх через кордон, а й не взяв за це жодної копійки. У Польщі на кізомисців вже чекали колеги чоловіка, які довезли їх автівкою до Каунасу.

Литва гостинно зустріла українців. Тут Скрипюкам допомогли оформити документи на проживання, влаштувати дітей до школи. Видали талони на безкоштовний проїзд та споживчу картку на суму 115 євро на місяць. Крім того волонтери допомогли українцям з одягом та взуттям.

Пів року Скрипюки проживають у Каунасі. Місто вразило їх привітністю місцевих мешканців, архітектурою, культурою та історією.

«Тут майже скрізь висять українські прапори. Навіть не знаючи нашої мови, місцеві намагаються висловити свою підтримку українцям. Коли вони дізнаються, що ми з України, прикладають руку до свого серця, показуючи тим самим своє співпереживання за нашу долю. Це вражає до глибини душі», – ділиться Ірина.

Жити у Литві дуже комфортно. Особливу увагу тут приділяють вихованню і навчанню дітей. Молодша донька і онук Ірини ходять до української школи, де викладають вчителі, які вимушені були виїхати з України. Програма навчання – українська, щоправда є тут і такі загальнообов’язкові дисципліни, як риторика, плавання, хореографія. Крім того українські діти мають можливість безкоштовно відвідувати різноманітні гуртки, музичну школу, ходити до музеїв та на театральні вистави, які організовують саме для них.

Старша донька влаштувалася на роботу, а сама Ірина – знайшла себе у волонтерстві. Разом з іншими українцями жінка плете маскувальні сітки для ЗСУ, виготовляє окопні свічки та в’яже шкарпетки нашим військовим. До речі, Каунаський державний університет надав їм для цього приміщення.

«Таким чином ми відчуваємо себе корисними, – говорить Ірина, – Та робимо свій невеличкий внесок у перемогу України разом із литовськими волонтерами, які забезпечують нас матеріалами для роботи, а потім доправляють готову продукцію нашим захисникам».

З вірою у перемогу та мрією повернутись

Ірина розповідає, що разом із ними у Каунасі живе дуже багато земляків – родини з Чорнобаївки, Нової Каховки, Широкої Балки, Чаплинки та Високопілля. Всі вони захоплюються прибалтійським містом, але все одно хочуть повернутися додому.

«Всі українці, з ким я спілкуюся тут планують повертатися в Україну. Мріємо, що нам вдасться зробити це навесні. Сподіваємося, що все вціліє і буде безпечно, – каже Ірина, – Хоча люди націлені їхати додому, навіть знаючи, що їхні будинки повністю зруйновані. У нашій школі викладає вчителька з Високопілля. Окупанти знищили її оселю, але це її не зупиняє – вона планує повернутися і все відбудувати. Батьківщина є Батьківщина».

Такі ми, українці – сильні, незламні, з міцним родинним корінням та щиро закохані у свою землю. Ми обов’язково очистимо її від ворожої орди, вистоїмо, відновимо, відбудуємо!

Наталія Свирида