Ігор Синков: “Ми на своїй землі, тож тікати не збираємось”

Тішить чи напружує тимчасова тиша навкруги? Чи не мріяв кожен про неї, ховаючись у її м’які обійми? Хтось провалюється в сон, а у когось в голові кружляють зграї слів, схожі на сполоханих птахів. І кожному добре, бо це саме те, чого так довго не вистачало. Поки живемо, маємо в чомусь потребу…

Вірний своєму покликанню, наш земляк – Ігор Вікторович Синков, викликав неабиякий інтерес у мешканців Білозерської громади. Не так багато людей знали про його творчі здібності, які він спрямував на справжній опір поневоленню українців.

Народився Ігор Вікторович  на території росії. Але з чотирьох років і до цього часу живе в Білозерці і вважає це селище рідним. Батько працював зварником, мама – секретарем у школі. Навчання Ігорю давалося легко, ще з дитинства мав хист до наук, хорошу пам’ять та логічне мислення. Був дуже комунікабельним, мав багато друзів. А ще захоплювався малюванням і рибалкою, які міцно закріпилися у його житті. Трохи згодом, коли подорослішав, до улюблених справ додалася унікальна здатність римувати.

У шкільні роки розглядав три можливі професійні шляхи. Обирав серед лікаря, вчителя та міліціонера. Проте навчався зовсім за іншою спеціальністю. Спочатку був Херсонський гідрометеорологічний технікум, факультет «Гідрологія суші», а потім – Іркутський державний університет, географічний факультет. Історія про останнє місце навчання також нестандартна. Після закінчення технікуму юнак поїхав на проходження практики, а звідти «за компанію» з друзями вирушив вступати до університету. Результатом поїздки став його успішний вступ до вишу, а для друзів – тотальний провал, хоча вони ретельно готувалися до вступних екзаменів, чого не скажеш про Ігоря. Така гра долі…

З підліткового віку Ігор вчився знаходити способи самостійно забезпечувати себе речами, про які мріяв. Ніколи не гаяв часу на дурниці. Збирав фрукти в саду, коли дозволялося і возив на базар, працював, коли була хоч маленька можливість. Батьки не були проти, навпаки вітали  таку схильність сина до праці.

Після закінчення вузу, повернувся додому, влаштувався на роботу до Дніпровського осетрового заводу, а згодом його очолив. Це підприємство стало його дітищем, яке він виростив, починаючи з його становлення. З неприхованою гордістю згадує Ігор Вікторович цю значну частину своєї трудової діяльності та життя загалом.

Білозерець став не лише успішним у професійній сфері, а й щасливим в особистому житті. Чоловік дуже вдячний долі за свою дружину Віру Павлівну. Пара познайомилася у Білозерській автоколоні, де працювала жінка. Щаслива родина має двох дітей і четверо внуків. Про більше годі було б і мріяти, якби не війна… Довелося розлучитися з малечею, батьки вивезли їх у більш безпечне місце. Дідусь і бабуся дуже сумують за трьома онучками і одним онуком. Так шкода гаяти дорогоцінний час, коли можна було б віддавати діткам частину своєї душі, вчити бути хорошими людьми, дарувати їм щасливі миті в родині…

Ігор Вікторович з перших вибухів ворожих снарядів знав, що ні на хвилину не покине Білозерку.

“Ми на своїй землі, тож тікати не збираємось”, – говорить чоловік.

Всю окупацію і час після визволення селища вони з дружиною прожили вдома. І навіть зараз, коли ворог жорстоко обстрілює мирне населення правобережжя, думка про виїзд категорично не виникає. Лише породжує твердий опір окупантам, який виливається у щирі поетичні рядки. Сенс речей і вчинків людей закликають до глибоких роздумів на папері. Біда згинає спину, а у нього навпаки, розпрямляються плечі.

“Ніколи не писав на замовлення. Тільки те, що лягало на душу”, – ділиться поет.

Глибокі філософські вірші автора можуть стати для когось пігулкою від душевного болю, скарбом, який запалить погляд і поверне віру у краще.  Основна тема його творів – це любов до Батьківщини, до рідного краю, до життя. Любов, яка народжується і міцнішає при кожному вибуху снарядів, набирається сили, щоб жити вічно, витіснивши горе з нашої землі.

Для всіх бабусь настало друге літо,

В народі його бабиним зовуть.

Ще може сонце трохи обігріти

Та літ минулих вже не повернуть.

Тумани голову покриють, мов фатою,

Гусиний гелгіт з неба, ніби вальс,

І літо бабине своєю добротою

У юність давню повертає нас.

Хай вересень Вам літо повертає

І з неба лине той гусиний крик.

А кожен з Вас з любов’ю вишиває

Із спогадів і мрій життя рушник.

Усе життя Ігор Вікторович  Синков був  і залишається людиною честі. На питання про те, яку Божу заповідь вважає найголовнішою, він сказав, що дев’яту. Заповідь, у якій йдеться про неправду, адже будь-яка неправда не гідна звання християнина і не узгоджується з любов’ю та повагою до ближніх. Свого часу великий вплив на свідомість чоловіка мала поезія Володимира Висоцького. Зерна правди і відвертості, посіяні творчістю поета, проросли і постійно стимулюють нашого земляка, у якого перед очима чіткий розподіл фарб на біле і чорне. Відтінки і напівтони відсутні.

А тим часом, твори поета несуть ознаки цього часу і намагаються виокремити  з нашого життя теми, що проникають глибоко в душу. Можливо, це надійна людська камера схову, яка відкриється після Перемоги, щоб прочитати про кожен важкий, кривавий крок до її здобуття.

Над берегом лежить глухоніме село.

Від вибухів оглухло і від жаху заніміло.

Колись у цім селі добро жило.

Тепер усе добро війна і повінь змила.

Чи то собака виє край села,

Чи знов сирена сповіща тривогу…

Стара сусідка Біблію взяла,

В куточку тихо молиться до Бога.

Тихо і спокійно з цією людиною, бо у нього є віра. А ще  Бог подарував йому Віру, яка підтримує і береже родинний вогник, яка завжди поряд, дружина, близька по духу і помислам, світла і чиста людина. Ця щаслива сім’я за роботою не мала часу на відпочинок, та попри все їм добре разом. Такі рідкі свята, коли могли збиратися усією родиною, були цілющим напоєм, якого вистачало до наступного  разу.

“Ми дуже любили збиратися разом, хоча це було не так часто, як хотілося. Сподіваюся, що після нашої Перемоги будемо бачитися частіше, бо війна забрала у нас дуже багато дорогоцінного часу і навчила нас цінувати життя”,- відкрила душу Віра Павлівна, а в очах промайнула сором’язлива сльоза…

Постійно слідкуючи за оголошеннями про потреби армії, Синкові не роздумуючи надсилають кошти. Тривога за своїх дітей нерідко перетворюється у щиру молитву до Бога. Колосальна енергія слова виливається гарячою лавою, щоб стати помітною і почутою Господом.

Окопна свічка – рукотворне диво

Зігріє каву і підсвітить лист,

Просушить одяг, якщо зверху злива,

Коли над головою кулі й свист.

Землячки наші, дякуємо Богу,

Що Ви в нас є і поміч є від Вас.

Ми разом наближаєм перемогу

І нищим ворога, який напав на нас.

Свічки – то світ від рідної хатини,

Тепло й частина рідної душі.

І сльози матері, і посмішка дитини,

І порятунок в рідкісній тиші…  

Усім, хто долучається до справи

Від наших ЗСУ – низький уклін!

Всі компоненти – то для Вас – забава,

Крім одного: потрібен парафін!

За незбагненною логікою, чутлива особистість поета не впала в заціпеніння. Вражена сьогоденням, говорить, емоційно, трансформуючи життєві цінності та пріоритети, породжуючи впевненість у завтрашньому дні. Позаду спогади, а попереду – не перейдене українське поле, яке ми засіяли. Нам його берегти і жнивувати.

Ідуть дощі жовтнево-листопадні,

На мертву землю, в ній нема зерна.

Поля міновані, мов діти безпорадні,

Бо другий рік в них агроном – війна.

Снаряди, міни, бур’яни та миші…

У селянина – відчай через край.

Це нам сусід, тікаючи залишив,

Ще й перед цим, укравши наш врожай.

Давила “жаба” брата-супостата,

Що не зумів нас зброєю зламать.

То ж, вирішив все “градами” спахати,

А українцям – з голоду вмирать.

Та вірю в Бога – небо буде синє,

А нива знову стане золота!

І хліб спече матуся для дитини,

А українці житимуть до ста!

Час не дарує жодного шансу на повернення втраченого. Війна розвернула нас обличчям до дійсності, показала своє жахіття і трагізм. Але породила самоутвердження, якого ще не знала наша історія. Вона народила в нас жагу до життя, нескореність і віру. Ми стали іншими. Тепер треба дивитися тільки вперед, бо там наші діти.

Там твої діти, Україно!

Вже другий рік не в клас на навчання,

А у підвал – перечекать тривогу…

Частенько тут збирається рідня

Посидіти в тиші та помолитись Богу.

Розпізнавати навчена малеча,

Де чути “вихід” і куди “прихід”:

Уламки по даху – то недалечко,

Про мудрість цю розповідав їм дід.

Коли ж є “вихід”,  а нема “приходу”,

Міркують по дорослому малі,

Снаряд не вибухнув, або упав у воду,

Або ж застряг, як вчора,  у землі.

Отак ось опановують “науки”

За нормами “абетки із боліт”.

Дорослі стали діти і онуки

За цю війну,  за мертві пару літ…

Олена Бутковська