Інна Корміленко: “У волонтерства часто жіноче обличчя”

Війна назавжди змінила українців. Ми навчилися не лише виживати в умовах постійного стресу, а й знаходити в собі сили для підтримки тих, хто опинився у біді.
З перших днів повномасштабного вторгнення росії на територію України про фізичне та ментальне здоров’я односельців дбає психологиня Інна Корміленко з Білозерки. Ця неймовірна жінка не полишала селища ні в період окупації, ні після звільнення. Через своє серце вона пропустила сотні людських історій та допомогла здобути душевний спокій і повірити у власні сили багатьом землякам.

“ЩасливаЯ”
Двадцять років свого життя Інна присвятила роботі у Білозерському центрі зайнятості населення. Останні п’ять – займалася улюбленою психологією та профорієнтацією. Інна була головним організатором креативних заходів – як для клієнтів центру, так і корпоративного дозвілля.

“Не пам’ятаю жодного дня, щоб я не виконувала якесь “громадське навантаження”. У службі зайнятості через мене проходила організація державних свят, днів народжень, вечірок, тімбілдінгів, проводів на пенсію, виїзних заходів. Одних лише тематичних костюмованих вечірок з нагоди корпоративних свят ми організували майже 20″, – згадує щасливі довоєнні часи Інна.

Комунікабельна та привітна жінка завжди притягувала до себе людей зі спільними поглядами та цінностями. Серед них – голова громадської організації “Білозерський центр регіонального розвитку” Елла Петренко, з якою Інна познайомилася п’ятнадцять років тому. Подруга допомогла втілити у життя мрію психологині про створення жіночого клубу. Останній став для білозерчанки специфічною лабораторією креативності.

“Це було потрібно, в першу чергу, мені самій. Проте згодом виявилося, що жінкам також важливе спілкування та сестринство. Вони хочуть просвітництва та духовного росту. В житті стільки цікавого, що ми могли разом робити, відкриваючи для себе нові горизонти”, – говорить психологиня.

На перше засідання жіночого клубу “ЩасливаЯ” завітало п’ять жінок, а згодом спільнота розширилася майже до сотні учасниць. Тематичні засідання клубу – окрема яскрава сторінка в житті Інни Корміленко та “її дівчат”. На зустрічах вони вперше в житті малювали на полотнах, робили жіночу фотосесію, організовували етнодень в українських вбраннях, танцювали східні танці, створювали нейрографіку, виготовляли ловців снів та воскові свічки, розмальовували солодкою глазур’ю різдвяні пряники.

Перед війною Інна мріяла про ретріт із жінками за кордоном та почала працювати над його реалізацією. Проте плани зруйнувала війна…

Порятунок від стресу

“Ранок 24 лютого для мене почався як зазвичай. Я не чула вибухів, не читала новин. Вже зібравшись на роботу, виглянула у вікно і побачила, як біжать люди. Потім щось гучно прогриміло. І декілька чоловік упали на землю. Задзвонив телефон. У слухавці голос шефа: “Війна, Інна, всім лишатися вдома до зв’язку”. Розмова обірвалася, а я так і залишилася ще на декілька хвилин з широко розплющеними очима вдивлятися у події скрізь віконне скло. Потім відчула, як стукає серце, збільшуючи кількість ударів… Почало “трухати”. В голові відбувався діалог, де хтось доводив: “Це маразм, яка війна? Це неможливо!” А інший гримав: “Дзвони рідним. Збирай речі, документи. Ти знала, що так буде. Чого не довіряєш собі?”, – згадує про початок війни Інна.

Увечері родина психологині зібралася у батьківській хаті і слухала розповідь тата, який переконував всіх, що то не вибухи, а грім. Ніхто не хотів вірити, що війна може стати реальністю. Спати усі лягли одягнутими, пригнічені тягарем тривожних думок. Наступний ранок не змінив ситуації. Відповіді на питання, що робити далі, так і не було. Кожен намагався приховати сльози, які безупинно наверталися на очі.

“Я зробила декілька дзвінків своїм знайомим, дізналася останні новини. І вирішила…пекти пиріжки. Мама дивилася на мене з таким здивуванням, наче я несповна розуму: “Війна, а ти – пиріжки…”, – розповідає Інна.

Жінка розуміла, що нічого змінити не може і зайнялася улюбленою справою, аби відволіктися від тривожних думок та бути корисною іншим. Сотня пиріжків стала початком потужного волонтерського руху, який згуртував місцевих мешканців у період окупації.
На початку березня у Білозерській громаді з магазинних полиць зникли майже усі продукти. А згодом зачинилися і самі магазини. Серед місцевого населення почалася паніка. Дефіцит продуктів призвів до катастрофічного зростання цін.
Інна згадує, як у той час їй вдалося дістати мішок муки по 65 гривень за кілограм.

“Ми ділили його по пакетикам для пенсіонерів, багатодітних та людей з інвалідністю, комплектуючи невеличкі продуктові набори. В той же час місцеві підприємці почали безкоштовно роздавати хліб та продукцію власного виробництва – гриби та свіжу форель. Деякі люди, до речі, куштували її вперше в житті. Крім того, волонтери привозили молоко з підприємства у Новодмитрівці, продукція також безоплатно діставалася білозерцям. Майже кожен намагався допомогти один одному”, – ділиться Інна Корміленко.

Надзвичайно складним для психологині став початок березня, пов’язаний з трагічними подіями у Бузковому парку. До жінки постійно надходили дзвінки від незнайомих, які просили допомогти забрати тіла рідних або долучитися до розшуку безвісти зниклих тероборонівців.
Інна активно включилася у цей процес та залучила до нього всіх небайдужих. Згодом психологині довелося бачити страждання близьких загиблих – матерів, дружин, доньок. Їхніх чоловіків просто “зарили”… Пізніше рідним тероборонівців довелося пережити ексгумацію тіл, ризиковане перевезення через російські блокпости, майже таємні похорони та анонімні погрози про розправу. Увесь цей час Інна була поруч із тими, хто так потребував її підтримки.

Непростим випробуванням для Інни став виїзд рідних, друзів та знайомих. Проте волонтерство заповнювало цю порожнечу, на розпач та зневіру просто не було часу. Жінка впевнено вирішила лишитися у Білозерці та розуміла, що краще витратити свої ресурси на допомогу іншим. Насправді, це рятувало її саму.

“Звуки вибухів на початку війни нам здавалися суцільним пеклом. Люди були налякані. Жодного придатного для перебування укриття в Білозерці не було. Заручившись підтримкою декількох знайомих та директора ліцею, ми облаштували підвал у навчальному закладі, знесли туди ліки, зробили примітивний туалет. Потім організували дитячий куточок, принесли книжки та іграшки, привезли матраци й подушки. Готували обіди, привозили людям “перекуси”. Влаштували чергування та підтримували зв’язок із активістами, які патрулювали вулиці. Протягом тривалого часу у сховищі знаходилося до 50 осіб. Дехто жив там постійно. Хтось приходив лише на ночівлю. Були навіть мами із зовсім маленькими дітками”, – розповідає Інна.

Прихисток діяв до тих пір, поки до ліцею не заселилися російські військові. Через збільшення їхньої присутності у селищі волонтерський рух перейшов у підпілля.
Про смертельну небезпеку стало зрозуміло після мітингу на підтримку України в середині березня минулого року у Білозерці. Тоді хвиля протестів проти російського поневолення прокотилася всією Херсонщиною. А потім були затримання, катування, залякування…

Після цього масштаби волонтерської допомоги зменшилися, але поряд із тим зросла її цінність, особливо для тих, хто потребував ліків. Інколи хворі чекали на них тижні і навіть місяці. Дехто помер, так і не діждавшись… Люди в прямому сенсі втрачали життя, щоб провезти коробки з ліками до білозерців.

“Декілька разів колеги-волонтери доставляли мені додому українські продуктові набори для роздачі. Російські військові роздягнули водія і його напарника до нижньої білизни. Попередили мене, що “есть русская гуманитарка для всех”. І про необхідність мати дозвіл від них на волонтерство та відповідні документи.
Наступного разу, коли мене “спіймали на гарячому” під час роздачі їжі – пригрозили роз’яснювальною роботою у керівництва”, – розповідає активістка.

Знайому жінки за проукраїнські вислови, які не сподобалися її сусідам, “катали” на БТРі у компанії 8 російських військових. З “роз’яснювальної бесіди” у полі їй довелося поверталася додому пішки 12 кілометрів.
Після цього випадку Інна вирішила припинити допомагати матеріальними речами. Але психолог може дати те, чого не відібрати просто так. Тільки разом із життям. Це – психічне здоров’я.
До Інни часто зверталися вимушені переселенці із сусідніх сіл, які потерпали від ворожих обстрілів. Інколи ті, хто проживає горе втрати. Крім того, психологічної підтримки потребувало багато дівчат із жіночого клубу.
Комп’ютер Інни був увімкнений зранку до вечора. А потім у Білозерці зник український зв’язок… Аби продовжити допомагати людям, жінка вимушена була придбати російську сімку. Благо у ромів їх було в продажу вдосталь та ще й купити можна було без документів. Мобільний інтернет російського оператора був дуже поганий. Тому на вулицях інколи можна було побачити невеличкі скупчення людей. Це означало, що господар домівки, де ще зберігся український вай-фай, зняв паролі і люди намагалися дізнатися українські новини або почути голоси рідних.
Найважчими були останні місяці в окупації.

“У день “референдуму” вулиці Білозерки спорожніли. Люди ховалися як могли, щоб тільки не потрапити на очі військовим та прибічникам російської влади.
Моє життя мені більше не належало. Я втратила контроль, втратила сподівання на майбутнє, втратила стабільність та віру у завтрашній день. Для того, щоб не втратити здоровий глузд, намагалася робити те, що було просто контролювати. Наприклад щодня я починала з фотографування рослин, квітів, роси на листі, туману, пташок та метеликів. Така собі фототерапія для душі. Приводила до ладу город, вигрібаючи, сапаючи, корчуючи. Залюбки спілкувалася із тим невеличким колом із десяти людей, які залишилися поряд. А потім зник інтернет, за ним – зв’язок. Згодом – світло, а після цього – газ і вода”, – розповідає Інна.

Вижити в екстремальних умовах психологині допоміг практичний досвід, який вона отримала від бабусі у селі. Згадалися часи запікання картоплі у золі, фільтрування води активованим вугіллям. Розпалювання багаття та кип’ятіння води на чотирьох цеглинах або топка “кабиці” кураєм. Сільські корені – то велика сила!

Щодня о 5-ій ранку Інна розпалювала піч на вулиці і гріла баняк із водою. А вже у 6-ій сусіди “стікалися” набрати окропу та інколи щось підсмажити на пательні собі на сніданок. Сама ж Інна продовжувала допомагати тим, хто залишився у біді сам-на сам. Готувала страви і розносила по будинкам літнім та хворим односельцям.
Пізніше вдалося купити балон газу за шалені гроші і закопчена “романтика” закінчилася.
Майже у повній ізоляції від світу важко було не втрачати надію, але віра залишалася непохитною. Віра у те, що нічого у житті не може бути назавжди.

“Це сталося тоді, коли не чекали – раптово. Так само, як і почалося. 11 листопада я організовувала привітання чоловікові з днем народження. І подарувала йому звістку про деокупацію. А вже ввечері готувала вечерю для довгоочікуваних Білозерщиною гостей”, – розповідає Інна.

Вільне життя під ворожими обстрілами
За рік перебування на простої жінка спробувала себе у ролі фасилітатора. Її резюме сподобалося роботодавцеві і майже півроку психологиня була представником УВКБ ООН від ГО “Десяте квітня”. За цей період жінка встигла прийняти для себе непросте рішення – звільнитися з улюбленої роботи у центрі зайнятості, який на той час так і не відновив свою діяльність. Потім вона оформилася приватним підприємцем і стала повноправним членом громадської організації “Білозерський центр регіонального розвитку”.
Відразу після деокупації команда центру розпочала активно допомагати мешканцям звільнених громад, зокрема, надавати психологічну підтримку людям.
Протягом 10 місяців Інна Корміленко працює у складі мобільної бригади, яка обслуговує жителів п’яти громад Білозерщини. Кожен бажаючий може безперешкодно зустрітися з психологинею або звернутися до неї по телефону.

Разом із Інною у складі мобільної бригади працює досвідчений юрист – колишня колега по роботі у службі зайнятості та справжня подруга, оптимізм якої заряджає всіх, хто поруч.

«Ми багато мандруємо по Херсонщині – Станіславській, Дар’ївській, Білозерській, Чорнобаївській та Музиківській громадах. Майже кожне село бачимо «в обличчя». Дуже вразило Посад-Покровське, в якому не вцілів жоден будинок. Після тієї поїздки я декілька днів не могла оговтатися від побаченого. Такою ж «пораненою» виявилася й Олександрівка. А зараз вже майже немає Кізомиса. Це біль, який я не можу передати словами. Тому знімаю, монтую короткі відеосюжети та викладаю їх у Фейсбуці. Останній набрав більше 25000 переглядів. Люди мають знати про наслідки війни», – говорить психологиня.

Свою роботу Інна не вважає особливою, хоча щодня ризикує власним життями, заради допомоги іншим. Жінка з глибокою повагою ставиться до роботи волонтерів та активних громадських діячів, які підсилюють віру людей у зміни на краще.

«Хочу відзначити наших надзвичайних жінок. На мій погляд, на їхню долю випали задачі із зірочкою. Окрім важкого очікування чоловіків з війни, безсонних ночей переживань та страху за них – жінки працюють. На них – діти, літні батьки, побутові справи.
У волонтерства, на мій погляд, часто жіноче обличчя. Вони готові турбуватися про тих, хто їм дорогий – 24/7. Жіноча сила – це не нарікати, а діяти. І мабуть саме підтримка одна одної є профілактикою емоційного вигорання. Разом ми і плачемо, і сумуємо, а головне – робимо свій помірний внесок у відновлення миру», – підсумовує нашу розмову Інна.

Наталія Свирида

“Матеріал написаний за підтримки ГО “Інститут масової інформації, що реалізує проєкт “Підтримка активних громадян під тиском в Україні” за фінансової підтримки Європейського Союзу”