“Коли я почув “Слава Україні!”, зрозумів: я вдома!” – історія звільненого з полону Василя Швеця
Він вийшов із автобуса і на повні груди вдихнув серпневе повітря. Хтось обійняв, накинув на його худі плечі жовто-блакитне знамено, а він не відчував нічого, крім рідного запаху і твердої теплої землі під ногами.
Серце тремтіло від маминих ридань. Ще дорогою, в автобусі, супровідний запитав, чи не хоче хтось зателефонувати рідним.
Василь відізвався відразу. Набрав номер, який запам’ятав назавжди, та не встиг сказати навіть кількох слів. Розмови не вийшло – мама просто ридала у слухавку.
24 серпня 2024 року Україна повернула із російського полону 115 захисників “Азовсталі” та Херсонщини. Серед звільнених – мешканець Широкої Балки Станіславської громади Василь Швець.
Два роки і три місяці боєць 12-ї бригади оперативного призначення Національної Гвардії України провів у російських катівнях.
Для “Білозерки.Інфо” він погодився розповісти свою історію. Як то не дивно звучить, розмова з мужнім 22-річним хлопцем вийшла оптимістичною. Бо ні фізичні, ні моральні тортури не змогли зламати його дух та віру в те, що Україна є і буде.
День звільнення з полону Василь називає подвійним святом. Каже, 24 серпня народилася його держава і наче вдруге народився він сам.
Тепер воїн напевне знає про те, скільки всього за два роки розлуки пройшла його сім’я. Василь наймолодший у багатодітній сім’ї, він має троє братів і дві сестри. Усі вони до війни мешкали у Широкій Балці. Старші вже мають свої сім’ї, а молодші – Людмила та Василь – мешкали з мамою. Батька хвороба забрала ще у 2014-му.
Повномасштабна війна розлучила рідних. У селі, яке досі постійно обстрілює ворог, залишилася лише мама Галина Василівна.
61-річна жінка пережила окупацію, обстріли, та все те було нічим у порівнянні з хвилюваннями про зниклого на війні сина.
Із братом Віталієм та сестрами Валентиною і Людмилою
“Азовсталь”
За два місяці до початку повномасштабного вторгнення Василь Швець для проходження строкової служби прибув у частину 3057 Маріуполя.
24 лютого 2022 року військовослужбовців частини підняли по тривозі.
“Я зайняв позицію, один із солдатів, які прибігли на посилення, сказав про те, що почалася війна. Я не вірив, думав якась нісенітниця, а потім побачив, як у частині вантажать автомобілі та палять документи. Тоді й зрозумів, що це правда. Скоро дізнався – Україну накривають вогнем, війська рф заходить у мою Херсонщину!”
Василь пригадує, згодом командир зібрав строковиків і сказав, що нас можуть вивести у більш безпечне місце. Однак усі ми відмовилися і залишилися захищати свою землю.
“Через день були вже біля “Азовсталі”. Ворог накривав усім – мінометами, дронами, ракетами з моря, літаків. Там я отримав контузію, трохи поранило ногу, але ніякого відчаю не було. Десь далеко чувся гуркіт бою, і ми знали, що там наші. Вони прорвуться, розірвуть кільце, прийдуть на підкріплення…” – пригадує Василь Швець.
Важкий полон
15 травня оборонці “Азовсталі” отримали наказ виходити.
“Я не хотів іти, думав, що буде – те буде, але знав: мене чекають вдома. Надія, що ще зможу обійняти рідних, взяла душу в кулак. Нас повезли в Оленівку, але ще перед тим я на аркуші паперу написав мамі листа, в якому перепросив за вимушене мовчання і повідомив, що живий. Мені вдалося його сфотографувати та передати офіцеру своєї частини. Та я не знав, чи дійшло те повідомлення додому…” – говорить широчанин.
Василь згадує, як окупанти влаштували теракт в Оленівській катівні. Вони підірвали сусідній барак. Усі полонені знали: в приміщенні, де перебували українці, вибух стався саме зсередини, і це справа кривавих рук росіян.
Та ще більші випробування були попереду. Росія, Волгоградська область, місто Комишин, СІЗО №2. Василь не хоче говорити про фізичні знущання, але таки зізнається – вони були.
“Цілими днями працювало радіо, де нам монотонно розповідали історію “велікой рассєї” з початку Київської Русі до правління Катерини II та період Другої світової війни. Нас примушували щодня співати російський гімн, але між собою ми, попри все, намагалися розмовляли українською. Щоб не чути ненависної російської мови, я навіть почав вчити англійську. Полонений із розвідки пошепки давав мені уроки”, – пригадує військовий.
Він каже, що ніколи не рахував час у полоні. Хлопці відмічали кожен день, але для нього то було зайвим випробовуванням.
Увесь цей час родина шукала Василя і стукала у всі двері.
“Останню звісточку від брата ми отримали у квітні 2022 року. Через побратима він передав, що живий. Але ми нічого не знали про полон! Та згодом із частини повідомили – Василь в Оленівці. Потім дізналися про теракт і загиблих полонених… Ми не розуміли, чи живий наш братик! Просто існували на межі… Емоції зашкалювали, але потрібно було діяти. Координаційний штаб, інформаційне бюро, СБУ – у пошуках Василя ми пройшли усі ці інстанції, а мама стала постійною учасницею мітингів на підтримку військовополонених “Азову”, – розповідає дсестра Василя Людмила. – У 2023-му полонений, якого обміняли, передав звісточку про те, що наш Василько в росії. Тепер ми знали адресу, писали листи, і лише за пів року перед визволенням нам підтвердили, що він там – у СІЗО № 2, Волгоградська область, місто Комишин”.
У серця рідних стало більше віри, розкидана по Україні сім’я трималася як одне ціле. Брати й сестри вмовляли маму і один одного: все буде добре, тільки б Господь допоміг Василю витримати полон та повернутися живим.
Мама Василя на акції.
Про непохитну віру в Україну
Вперше він почув про обмін 20 серпня 2024 року. Та не повірив, бо росіяни часто так знущалися з хлопців. Розповідали про звільнення, щоб ще більше роздратувати, а потім принижували й казали, що ні дому, ні України вже не існує.
Але через два дні, 22 серпня, строковиків Національної Гвардії зібрали, принесли домашні речі та наказали переодягатися. Потім був цинічний наказ знову одягнути робу і розходитися по камерах, та вночі після відбою їх таки повели до “АвтоЗАЗу”.
“Уже дорогою я розумів, що їду в Україну. Та все одно не вірив, думав, зараз розвернемося і назад – у СІЗО. До лінії розмежування приїхали в обід. Лише коли я ступив на рідну землю і почув “Слава Україні!”, зрозумів, що вороття немає, я вдома!” – пригадує воїн.
Далі їх повезли до Чернігова, там видали одяг і телефони з сім-картами. Василь одразу зателефонував рідним і повідомив, що їде до Київського шпиталю.
“Як ми туди мчали! І ті перші обійми!.. Та я ж насправді боялася його обійняти, хвилювалася, чи не болять рани! Василько так схуд, змінився… Але почали розмовляти – і заспокоїлася. Ніщо не зламало мого брата, він такий, яким був завжди: добрий, щирий, мужній!” – зі сльозами розповідає Людмила.
А Василь пригадує, як зав’язував жовто-блакитний браслетик на руках племінників. Тоді це був єдиний подарунок, який він міг презентувати малим. Але як вони тішилися патріотичним оберегам від дядька!
– Там, у полоні, ви зрозуміли, чому вони такі і навіщо чинять скільки зла? – наостанок розмови запитуємо у звільненого оборонця “Азовсталі”.
“Вони раби. Такими народжуються і такими вмирають. Їхні мізерні душі під п’ятою диктатора. І я не вірю, що росіяни зміняться, вийдуть на якісь протести… Ні. Їх зупинить лише Україна. І не питайте коли це буде і якою ціною дістанеться перемога! Головне, щоб у нас, українців, залишився дух патріотизму, бо те, що зробили хлопці, не має бути марним!” – відповідає Василь.
Сьогодні він проходить реабілітацію, потроху повертає втрачене здоров’я і набирає вагу. Хлопець, як завжди, переконує рідних, що з ним усе добре, але організм ще важко реагує на гучні звуки – увага розсіюється і починає боліти голова. Та Василь помітив: це не стосується звуків вибухів, коли у небі збивають шахеди чи ракети.
Він ще не будує великих планів, але вже говорить про те, що хоче повернутися на службу.
“Є багато чинників, що впливають на моє подальше життя. Та головне, що я тут, я вдома, я в Україні!” – впевнено каже звільнений з полону.
Зневіра, острах, сум, непевність, роздратованість – цього “добра” нині вистачає у душах українців. А наш 22-річний співрозмовник, воїн, який пройшов вогонь “Азовсталі” та пекло полону, жодним словом не виказав жалю про те, що з ним сталося. Його віра у незалежну Україну та її майбутнє залишається непохитною.
Ірина Квітка
