“Лише тут нам добре!” Як подружжя вчителів з Олександрівки відбудовує свій дім під обстрілами
Село Олександрівка Станіславської громади називають нескореним. У перший рік повномасштабної війни населений пункт, що знаходився на лінії вогню, окупанти зруйнували вщент. У селі не залишилося жодного вцілілого дому, ворог понівечив дитячий садок, будинок культури, школу. Через безперервні обстріли люди змушені були покинути рідні домівки і їхати світ за очі, та лише почули про звільнення Херсонщини, повернулися додому.
Колись мальовниче село над лиманом і досі під вогнем ворога. Та значна частина прибулих мешканців уже не покидають Олександрівки. Серед них – і подружжя учителів Малишко.
У 2013 році у газеті “Придніпровська зірка” про Валентина Михайловича та Валентину Петрівну вийшла стаття, в якій розповідалося про щасливе кохання вчителів, пронесене крізь роки.
Почувши, що герої публікації знаходяться зараз у селі, ми вирішили дізнатися як тепер живе невтомне подружжя і що допомагає їм долати небезпеку та проблеми.
“Ми мали щасливе життя!”
У Олександрівці подружжя мешкає з 1977 року. Тут обоє працювали у школі: Валентина Петрівна – вчителем української мови та літератури, Валентин Михайлович – учителем праці. Творчі й працьовиті, вони зуміли створити особливу атмосферу щирості та зібрали навколо себе хороших людей: учнів, які не забували про своїх наставників, сусідів, з якими ділилися врожаями та разом відзначали свята. Малишки раділи успіхам донечки Ірини, яка жила й працювала у Херсоні фармацевтом, а вона (благо недалеко!) часто навідувалася до затишного батьківського гніздечка.
І на пенсії подружжя працювало не покладаючи рук: тримали пасіку, доглядали за домашнім господарством, вирощували виноград, овочі.
Все у їхньому домі та біля нього було до ладу.
“Ми мали щасливе життя: і роботу улюблену, і учнів хороших, і достаток. А які люди добрі жили у нашому селі! Всі, як одна родина! Доки не почалася ця біда…” – згадуючи мирне минуле, розповідає Валентина Петрівна.
“Їхали у невідомість”
Наприкінці березня 2022 року ворог почав цілодобово вкривати Олександрівку вогнем. Просто знищував з танків будинки, господарства, поля.
“Нам пощастило виїхати 27 березня. Добре, що не зволікали, бо через два дні вибратися з села уже було неможливо: дорогу з Олександрівки на Миколаїв окупанти обстрілювали день і ніч. Вбивали людей, нищили автомобілі… Та спочатку поїхали ми недалеко”, – згадує Валентина Малишко.
Подружжя винайняло квартиру у Корабельному районі Миколаєва. Забрали батька Валентина Михайловича – 94-річного Михайла Олексійовича. Думали, що за два-три дні все затихне і ми повернуться додому. Тому будинок та усе господарство доручили сусідам, які залишилися у селі.
“І справді, за два тижні, коли у Миколаєві посилися обстріли, ми знову вирушили в дорогу, але не додому, в інший бік…” – говорить Валентина Петрівна.
Подружжя переселенців знайшло прихисток у місті Тростянець Вінницької області. І хоч кажуть, що їхали тоді у невідомість, їх тепло прийняла у своєму будинку молода сім’я. Місцеві жителі допомагали усім чим могли: продуктами, речами, добрим словом, слушною порадою.
“Ми потрапили в інший світ – без вибухів, постійної небезпеки, але серце все одно було з Олександрівкою, тривога за дім не полишала!” – хвилюючись, розповідає жінка.
Коли у листопаді 2022 року Херсонщину звільнили, Валентин Михайлович вирішив навідатися до рідної оселі. Сумною була та перша поїздка додому. Дбайливий господар не впізнав рідне село: всюди снаряди, розбита техніка, спалені хати, зруйнована школа, якій віддано стільки років життя та праці. І поранений дім: розбитий дах, вибиті усі вікна, розграбоване житло, купа мотлоху в кімнатах, грибок на стінах і колонії мишей… Згоріла улюблена пасіка на 40 сімей, авто з причепом зникло у невідомому напрямку, порозбігалися домашні тварини – нутрії, кури, дві собаки…
Та очі бачать, а руки роблять! З допомогою сусіда Андрія Погосяна господар трохи полагодив розбитий дах, забив фанерою вікна, двері та повернувся зимувати на Вінниччину, бо вдома не було ні світла, ні газу, ні води.
“Село без людей загине!”
Та з настанням весни Малишки уже збиралися додому. 25 квітня 2023 року вони приїхали до Олександрівки з переконанням, що зможуть відновити свою оселю.
“Ми знали, зранене село без людей просто загине!” – емоційно каже Валентина Петрівна.
І почалася важка робота: вичищали з хати та двору сміття, вивозили зіпсовані речі, боролися з гризунами й цвіллю…
Проблем, від яких могли опуститися руки, було чимало, але людська підтримка та розуміння допомогли встояти перед труднощами та налагодити побут.
Із будівельними матеріалами та ремонтними роботами допомогли староста Наталія Каменецька, начальник комунального господарства Андрій Погосян, завгосп сільської ради Курносик Роман, колишній працівник газового господарства села Микола Котляренко. Невдовзі у селі з’явилося світло і вода.
За нідерландським проєктом, у рамках програми є Відновлення Малишки отримали грошову допомогу. Це дало змогу перекрити будинок, вставити вікна, двері, зробити косметичний ремонт у двох кімнатах. Уже було де перезимувати.
Та у лютому 2024 року війська рф знову атакували село.
“FPV-дрон влучив в наш город. Постраждали господарські споруди, літня кухня, альтанка, зроблена золотими руками чоловіка, – розповідає Валентина Малишко. – Але ж ви знаєте Валентина Михайловича! Він знову зумів усе відновити! Ми почали вирощувати фрукти та овочі, насадили винограду… Третій приліт на наше подвір’я стався 19 липня, коли русня у черговий обстріляла Олександрівку з РСЗВ. Ударом пошкодило покрівлю веранди, вилетіло вікно у будинку, зруйновано кухню, шиферну загорожу…”
Знову на допомогу прийшли сусіди Андрій Погосян, подружжя Недибалюки Михайло та Галина. Подружжя навели лад і продовжують жити, тримаючись одне за одного. Про доньку Валентина Петрівна багато не розповідає. Лише каже, що пишається своєю дитиною, а усі подробиці – після війни.
“Ми уже не поїдемо з Олександрівки, ні!”
У квітні 2024 року у подружжя Малишків було золоте весілля – цілих 50 років подружнього життя! Не таким люблячі серця уявляли своє спільне свято. Втім, відзначили тихо, удвох, але вдома. А от телефоном з різних куточків України та з-за кордону, куди порозкидала доля родину і знайомих, отримали безліч вітальних листівок і повідомлень.
“Ось буде перемога, зберемося та відсвяткуємо як належить. Тим паче у 2025 році нам обом буде по 70 років!” – усміхаючись, мріє жінка.
Їй дуже хочеться вірити, що скоро все закінчиться. І ворог таки втече із такої вистражданої нашої землі.
“Вони як прийшли, так і підуть. Дай Боже, дочекаємося. Лише батько Михайло Олексійович, якого поховали на Вінниччині, вже не побачить перемоги. Знаєте, війна робить свою чорну справу: через стрес загострилися наші хвороби. Ось телевізор знову купили, бо орки вкрали…” – зізнається Валентина Петрівна.
Подружжя дивиться новини, вірить у краще “завтра”, ділиться всім із сусідами. Коли ворог починає обстрілювати, вони йдуть у підвал, хоч і не дуже він надійний, як зізнається господиня, бо консервація на полицях аж труситься. Валентина Петрівна запевняє, що з села більше не поїде, адже тут найкраще, тут їхній дім…
Відроджується, оживає побита війною Олександрівка, де мешкають нескорені люди, а їхня щирість та кохання перемагають біду.
Ірина Квітка
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network
