Маневри між вибухами: як працівники пересувного відділення “Укрпошти” надають послуги у прифронтовій Херсонщині
Мінівен наздоганяє ворожий дрон, водій тисне на газ, авто набирає швидкість і буквально втікає від вибуху. Один прильот праворуч, інший – ліворуч… І вони вже не їдуть – вони летять!
Такі реалії щоденної роботи працівників пересувного відділення “Укрпошти” №18. Начальниця відділення Тетяна Питомець та водій Віктор Тиквенко щодня, попри обстріли російської артилерії та атаки БПЛА з лівого берега, дістаються до мешканців прифронтових населених пунктів, щоб привезти їм пенсії, посилки, продукти.
Пересувне відділення зв’язку №18 обслуговує вісім населених пунктів Дар’ївської громади. Щодня Тетяна й Віктор вирушають в інше село, і лише у двох, де є безпечні місця для прийому людей, бувають двічі на тиждень. Щоправда, доволі часто через небезпеку маршрут доводиться змінювати вже дорогою, маневруючи між вибухами.
Начальниця поштового відділення Тетяна Олександрівна Питомець називає себе ризикованою людиною. На запитання, чи мала можливість виїхати, аби не наражати себе на небезпеку, відповідає коротко:
“А як же люди? Виїжджати не хочу і не буду! Комусь треба це робити!”.
Далі вона з хвилюванням розповідає про те, як чекають на їх приїзд селяни, як важлива для них звісточка чи посилка від рідних, як вони прагнуть живого спілкування та турботи.
“Ну не можу я їх покинути! І боюся насправді не вибухів. Мій найбільший страх – не застати когось живим! На жаль, таке вже траплялося…” – зізнається жінка.
Тетяна емоційно розповідає: у грудні 2023 року, за тиждень до нового року, вони приїхали в Нову Тягинку – село, зруйноване ворогом. Дві привітні подружки-пенсіонерки, як завжди, з радістю зустріли бригаду.
“Вони так любили зі мною поговорити, дізнатися новини, запитати поради. Ми були для них розрадою. Після нового року приїхали знову, а пенсію видавати нікому – одна не встигла дійти кілька кроків до хати, тіло іншої знайшли під завалами. Наче ніж у серце! Гірко, але це не єдиний такий випадок! Стареньких дрони накривають на городах, вулицях, власних подвір’ях…” – ділиться жінка.
Однак небезпека нічого не змінює в повсякденному житті та інтересах людей. Тетяна каже, мешканці хочуть читати газети, розв’язувати кросворди, їм потрібно оплатити комуналку та поповнити мобільний рахунок, щоб зв’язатися з рідними.
“Як важливо доставити у села, де не залишилося жодного магазину, продукти – як радіють тут печиву, цукеркам, ковбасці!” – ділиться працівниця “Украпошти”.
У розмові дізнаємося, що робота Тетяни Питомець завжди була пов’язана з людьми. Колись вона працювала в дитячому садочку в Білозерці, а з 2007 року – на пошті. У довгу вимушену відпустку її, як і багатьох односельців, відправила війна.
В окупації жінка зазнала переслідування рашистів, які вимагали, щоб вона працювала на їхній пошті. Довелося навіть переховуватися у доньки в Херсоні.
Пригадуючи ті темні часи, Тетяна зізнається, що завжди говорила з росіянами виключно українською мовою, що викликало у терористів величезну злість.
“Я знала, що мене можуть розстріляти, але для себе вирішила: чого маю боятися? Це вони прийшли на мою землю, а я – вдома! Війна взагалі зробила мене інакшою – більш рішучою, здатною на швидкі реакції та рішення”, – говорить начальниця ПВЗ №18.
В період окупації жінка мешкала в селі Розлив разом із мамою та братом, які не пережили війни. Звільнення Херсонщини для Тетяни, як і для багатьох односельців, стало відправною точкою для нового життя.
На “Укрпошті” в Херсоні звільнилося місце, і Тетяна переїхала до дітей. Там і почала працювати в одній бригаді з водієм Віктором Тиквенком, якого називає асом своєї справи.
“Якби не Віктор Віталійович, ми б із вами вже не говорили! – каже Тетяна. – Ось нещодавно, 18 липня, видавали в Токарівці пенсію. Я в машині з обладнанням, бо працюємо лише в автоматизованому режимі, а Віктор на вулиці спостерігав, чи нічого не летить. І тут він кричить: “Дрон! Граната! Скид!” Буквально поклав нас із людьми на землю, а сам почав бігти, відводячи небезпеку. Просто взяв дрон на себе! Граната впала поряд, але, на щастя, не розірвалася! Та Віктор, рятуючи нас, отримав поранення ніг”, – говорить жінка.
За словами начальниці відділення, ризик у їхній роботі є завжди і всюди. Тому водієві потрібно встигати дивитися і на дорогу, і в небо.
“Добре, що я можу повністю довірити Вікторові своє життя. Скільки разів він мене рятував! Буває, лише поїхали з села, а на місці, де стояли, вже вибухи! Ворог бачить скупчення людей і накриває! У Токарівці, Іванівці, Новій Тягинці з лівого берега на нас летіло все – дрони, гради, касетки. Ми там просто літали!”, – згадує пережите Тетяни Питомець.
Тепер їздити в ці села через постійні обстріли бригаді заборонили. Та і в інших пунктах стало неспокійно.Віктор Віталійович Тиквенко жартома каже, що його мінівен Fiat Doblo точно швидший за будь-який дрон.
“Всяке у нас бувало. То “градами” дорогу вкривають, то дрон причепиться… А ми що? А ми їдемо! Як то кажуть, “тапок у підлогу – і погнали!” – ділиться водій.
У бригаді пересувного відділення “Укрпошти” Віктор працює два роки. Та вже в перші дні роботи він потрапив під обстріл.
“Тоді гуманітарку роздавали, а орки вислідили і накрили. Мінівен – у решето, довелося робити повний ремонт. Мені в штанину уламок залетів, але обійшлося, живий!” – згадує мужній чоловік.
Віктор Тиквенко – учасник бойових дій, має високі державні нагороди. У 2021 році він звільнився із ЗСУ і приїхав на батьківщину – до Комишан, де й застав його початок повномасштабної війни. Ще перед війною чоловік вирішив займатися перевезенням і продажем автомобілів, навіть купив два автомобілі, які стояли на батьківському подвір’ї.
В окупації Віктор Тиквенко переховувався від ворога та допомагав ЗСУ, постійно був на зв’язку зі своїми побратимами. Але якось, коли не витримав і навідався додому, атовця вислідили й спіймали росіяни.
Це було наприкінці літа 2023 року. Чоловіка тримали в апеляційному суді в Херсоні, а потім, як виявилося, ще й у Криму… Били Віктора щодня, але, оскільки не знайшли ніяких доказів та документів, через два місяці синього з голови до ніг та схудлого на тридцять кілограмів привезли додому.
“Я нічого їм не сказав, тож став непотрібним. Вдома перед рідними так і заявили: або забираємо машини, або розстрілюємо на місці! Так що тепер я без авто, зате живий!” – розповідає чоловік.
Про день визволення Херсонщини Віктор пам’ятатиме стільки, скільки житиме. Каже, що це для нього назавжди велике свято.
“Ми з дружиною саме поверталися до Велетня, де тоді проживали. Я кажу їй: “Надю, дивись, а люди якісь інші – світліші чи що!?” А потім мені зателефонували побратими й повідомили: “Ми вже в селі, чекай у гості!” Це був найкращий день у моєму житті!”- ділиться чоловік.
І після пережитого Віктор залишається вдома та продовжує щодня ризикувати життям. Каже, що несподіванок у роботі їхнього пересувного відділення зв’язку вистачає. Але дістатися до людей, щоб надати послуги, привезти пенсію, посилки, продукти, потрібно в будь-якому разі. Він згадує, як після підриву дамби їхня бригада на човнах добиралася до мешканців сіл, як рятували людей від води й прильотів…
Та попри все, чоловік знає: настане той день, коли вся Україна звільниться від ворожої навали.
“Перемога вже близько, я цього хочу і я в це вірю!” – каже Віктор Тиквенко.
Начальниця ПВЗ №18 Тетяна Питомець додає:
“Ми окупацію пережили, і окупантів переживемо!”.
Ірина Квітка
