Місця щасливих людей: знамениті скелі Станіслава та історична глина

У студентські роки разом із одногрупниками ми проводили вересень на помідорних полях під Станіславом. Відомі Станіславські скелі для молоді з Херсона були дуже цікавим місцем. До них потрібно було йти степом, а потім спускатися вниз, щоб поплавати у молочно-теплому лимані.

Станіславські скелі. Фото Олександра Голобородька

Пізніше турфірми з усієї України почали привозити туристів до цієї унікальної природної локації й назвали її «Станіславськими горами», «Гранд-Каньйоном», «Місцями щасливих людей». А жителі Станіслава й Олександрівки, як справжні українці та господарі, ласкаво звуть їх «Скельками» та “Балками Байдихи”.

Микола Петренко

Мешканець Станіслава Микола Степанович Петренко все життя прожив у цьому благословенному Богом місці. Багато років чоловік присвятив роботі у Станіславській музичній школі. Ще однією пристрастю Миколи Степановича було і залишається краєзнавство. Любов до рідного краю спонукала його вивчати маловідомі деталі та розкривати людям таємниці історії й культури нашого південного краю.

«І дід мій, і батько, і я жили тут, ми, як-то кажуть, “корінні”. Проте через окупацію я з родиною виїхав до Вінниці, хоча тягне додому. Вірю, що зможу повернутися до рідної хати, до села, до земляків», — ділиться станіславець.

Попри переїзд, Микола Степанович продовжує краєзнавчі пошуки, що дає йому відчуття близькості до малої Батьківщини та викликає неабиякий резонанс у соцмережах.

«Я ще того, повоєнного покоління, коли й підручників у школах не вистачало, а основою процесу навчання було слово вчителя. От я мав надзвичайного вчителя історії, який прекрасно розповідав про давнину, це мене завжди цікавило. На другому поверсі будинку культури у нас працював чималенький музей історії села. Пізніше його перевели до школи, він теж був для мене бажаним “об’єктом”», — згадує викладач.

Скельки

Одна з останніх краєзнавчих оповідок пана Миколи присвячена станіславській глині, що має надзвичайні лікувальні властивості.

«Наші “Скельки” — це багатошаровий пиріг із різних порід. Проте глина, можна сказати, чудодійна. Наприклад, як і багато хто в селі, я знаю, що вона лікує. Влітку треба робити компреси з глини для профілактики артриту, тоді взимку суглоби не крутитимуть, це реально допомагає», — говорить краєзнавець.

Микола Степанович також зацікавився питанням функціонування в Станіславі цегельного цеху у XX столітті. Останній був розташований на найвищій скелі Дніпро-Бузького лиману.

Станіславська цегла. Фото Сергія Корнієнко.

«Ми виготовляли (окрім постійних робітників, і ми з однокласниками) цеглу “сирець” без обпалення як стандартну, так і збільшеного розміру. Саме з такої цегли побудовано багато будинків для переселенців. Була і піч для обпалення цегли. Сирцеву цеглу використовували для внутрішніх перестінків і стін, а обпалену — для плит та грубок», — ділиться краєзнавець.

Українська піч-кабиця

Пан Микола також згадує про свою землячку Раїсу Яківну Яник (Кучеренко), вчительку хімії. Разом із матір’ю вона виготовляла якісну сирцеву цеглу з глини за власною технологією. Хоча таку цеглу робили всі жителі Станіслава, у Раїси Яківни був справжній секрет: її вироби ніколи не тріскалися й не втрачали форми.

«Цеглу виготовляли й сушили просто на вулиці, під парканом. Тепер її зразки можна знайти в старих оселях, побудованих на початку 50-х років минулого століття. Її виготовляли з глини зі скель та річкових черепашок для пічок і плит, на яких готували їжу, і для лежанок, на яких спали.

Раніше у кожному дворі на півдні України була кабиця (відкрита літня піч у дворі або в садку — ред.), зараз їх майже не залишилося…

А кому в дитинстві, як мені, пощастило спати на лежанці, печі чи під грубкою, той відчував живе, лагідне тепло. А якщо ще й матрац наповнити просом — райський кайф», — згадує Микола Степанович.

Черепиця від Васильковця. Фото Сергія Корнієнко.

Жителі Широкої Балки теж пам’ятають, що й у них було виробництво цегли й черепиці від Васильковця. Сергій Корнієнко підтверджує це світлинами виробів підприємства та документами про існування заводу.

Скрин документа про черепичний завод. Фото Сергія Корнієнко.

Усі дописи Миколи Петренка у Facebook активно коментують місцеві жителі, додаючи свої спогади про дитинство.

«Оту цеглу з червоної глини (брали за Золотим мисом) і соломи в селі називають “калиба”. Для стін хати ставили дерев’яні щити поверх фундаменту, а всередину між ними клали “вальки”. Так мої батьки та інші будували хати, завдяки допомозі односельців. І ці хати — екологічно чисті», — написала у Фейсбуці Любов Мелехова.

“Вальки” з глини та соломи

Лариса Гончарова зі Станіслава згадує, що при виготовленні «вальків» дотримувалися певних ритуалів.

«На ніч заливали глину водою, щоб вона розкисла. Вранці конем топтали її, додавали солому й далі топтали ногами. Чоловіки підносили глину, а жінки забивали її у форми (вони були різні за розміром, залежно від призначення — для перестінків чи стін). Наш народ не тільки працьовитий, розумний, а й веселий. Господаря обов’язково намагалися вкинути у заміс і вимазати глиною, і все це зі сміхом та “приколами”, — зазначає вона.

На жаль, зараз знамениті Станіславські скелі є вкрай небезпечним місцем через російські обстріли та замінування. Проте жителі Станіслава вірять у швидку перемогу та мир, коли вони зможуть спокійно жити на своїй малій Батьківщині. Саме тут херсонський степ зустрічається з лиманом на вічних скелях, де найпрекрасніші заходи сонця й безліч нерозгаданих краєзнавчих таємниць.

Олена Бджола.