Михайло Балюк: «На передовій я був не командиром, а батьком»

Чи вважаєте Ви себе патріотом рідної землі? У чому взагалі для Вас проявляється любов до Батьківщини? Більшість із нас напевно згадає про місце, де народився, батьківську хату і родину. А чи готові Ви взяти до рук зброю і захистити територіальну цілісність своєї держави у разі реальної загрози?.. Так, як це зробили наші герої-односельці у 2014 році? Саме вони знають, що таке насправді патріотизм. Серед них – учасник АТО/ООС олександрівець Михайло Іванович БАЛЮК. Наша розмова із ним відбулася у стінах районного військового комісаріату, де наразі працює захисник.

Від м’яча – до автомату

Михайло Іванович народився у 1964 році на Вінниччині. На початку 70-х років родина переїхала до Олександрівки. Щоправда, Михайло потрапив сюди трохи пізніше, оскільки не зміг залишити бабусю, яка доглядала його з пелюшок. Олександрівцем він став у десятирічному віці. Взагалі у родині зростало п’ятеро дітей. Михайло мав старших і молодших братів та сестер. У шкільні роки хлопець захопився спортом, був постійним учасником і призером різноманітних змагань з легкої атлетики, мав другий розряд із багатоборства. Це захоплення визначило подальший життєвий шлях Михайла Івановича. Після школи юнак проходив строкову службу на Балтійському флоті, потім працював на суднобудівному заводі. Восени 1986 року він вступив до Миколаївського педагогічного інституту, на факультет фізичного виховання. Студентські роки залишили у пам’яті захисника незабутні спогади. Після отримання диплома, Михайло Іванович працював директором Станіславської дитячої спортивної школи. Але коли фінансування закладу зменшили до критичного мінімуму, керівнику довелося звільнитися. У 1994 році професійна діяльність Михайла Івановича кардинально змінилася. Саме в цей час він влаштовується до карного розшуку Суворовського райвідділу міліції. Згодом оперуповноважений переводиться до Білозерського райвідділу міліції. На початку 2000-х Михайло Іванович став дільничним інспектором міліції, до території обслуговування якого увійшла Станіславська сільська рада. У 2005 році офіцер вийшов на пенсію, але вдома сидіти не став – працював у різних охоронних структурах. Під час першої хвилі мобілізації олександрівець прийшов до військкомату, але на той час до армії брали лише чоловіків віком до 45 років. Згодом ці обмеження скасували. У серпні 2014 року Михайло Іванович пройшов медкомісію і відправився до Кривого Рогу, де на базі окремої танкової бригади формувався перший механізований батальйон. У місті Макулан військовослужбовці пройшли відмінне навчання. За цей час Михайло Іванович зумів не лише набути нові знання і навички, а й скинути шістнадцять кілограмів…

Дорога в один бік

У жовтні захисник потрапив до 93-ої механізованої бригади 23-го мотопіхотного батальйону. Протягом року підрозділ ніс службу вздовж Азовського узбережжя. Згодом Михайло Іванович, як командир взводу, вів боротьбу з ворогом у складі 56-ої окремої мотопіхотної бригади вищезгаданого батальйону. У 2017 році протягом трьох місяців, разом із побратимами, йому довелося пережити пекельні бої в Авдіївці. «Більше двох-трьох місяців тут ніхто не витримував, адже обстріли не припинялися ні вдень, ні вночі, – згадує співрозмовник, – Хоча згодом, ти звикаєш до такого режиму, втрачаєш відчуття страху і навіть перестаєш боятися смерті. Взагалі, всі ми, вирушаючи у зону АТО розуміли, що це може бути дорога в один бік». Не менш складною була і служба в районі Пєсків. Підрозділ Михайла Івановича контролював танконебезпечний напрямок траси Карлівка-Донецьк: «Наші позиції знаходилися за півтора кілометри від аеропорту, Донецьк було добре видно в бінокль. Запеклі бої тут відбувалися по два-три рази на тиждень». За час служби у зоні проведення АТО, у Михайла Івановича було чимало моментів, коли він думав, що все – це кінець. На його очах гинули і отримували поранення побратими. При згадці про них на очі сильного чоловіка навертаються сльози. Молоді, талановиті, доброзичливі, їм би жити і жити…

Відважна «Мівінка»

Серед підлеглих Михайла Івановича було дві жінки. 42-річна Ганна з Вінниччини і 19-річна «Мівінка» з Донеччини (позивний вона отримала через кучеряве волосся). Перша була стрілком, друга – помічницею гранатометника. Моє здивування викликала служба саме останньої, адже, що може робити на передовій така юна особа? Михайло Іванович розповів, що жінки на війні проявляють себе не гірше чоловіків. «Мівінка», зростом у півтора метри, наприклад, влучно стріляла й успішно виконала не одне бойове завдання. «Звісно, всі проходять випробування справжнім боєм, – ділиться олександрівець, – Пам’ятаю, як після першого серйозного обстрілу наша «Мівінка» забилася під ліжко. Ледь витягли (сміється). Але з часом спокійно йшла на виконання завдань». Михайло Іванович сприймав її як свою доньку, так само рідними вважав й інших підлеглих: «На передовій я був не командиром, а батьком, адже 40 відсотків моїх підлеглих була молодь віком від 19 до 22 років». Взагалі на війні люди проявляють свою справжню сутність. Тут все по-іншому: відчуття часу, ставлення до життя, почуття гідності і свободи. «Саме тут я побачив справжніх людей, для яких патріотизм – не просто слова. Я гордий тим, що народився українцем і мав можливість служити разом зі справжніми патріотами», – говорить захисник.

Відродження української армії

Найскладнішим часом на війні були 2014-2015 роки. І це було пов’язано, як із матеріально-технічним забезпеченням, так і спецпідготовкою військовослужбовців. У той час армію врятували волонтери. Підтримка військових з боку небайдужих просто вражала – одяг, взуття, купа смачної консервації, тушонки, солодощів. Це дозволяло не лише мати продовольчі запаси, а й давало можливість відчути свою значимість. Михайло Іванович згадує, як йому допоміг активіст на ім’я Микола, котрий мав за плечима службу в Афганістані. Чоловік повністю забезпечив олександрівця обмундируванням. Після 2015 року ситуація в армії пішла на покращення. Військові отримали нові комплекти форми, значно поліпшилося озброєння, зросло матеріальне забезпечення. Михайло Іванович розповідає, як на початку служби у розпорядженні військових були застаріла зброя і несправні бойові машини, згодом підрозділ отримав осучаснені танки, БМП, БДРМ, збільшилася кількість СПГ, АГС. Якщо раніше на озброєнні роти була одна зенітка, наразі їх вже чотири, з’явилися «Корсари» (ракети на бронемашини), нові танки тощо. Тож можна сміливо стверджувати, що українська армія на шляху до зміцнення і відродження.

Що сниться офіцеру?

Контрактна служба Михайла Івановича тривала до березня 2019 року. А вже через рік йому запропонували посаду начальника штабу – першого заступника командира батальйону територіальної оборони. У вересні на Херсонщині відбулися чергові навчання з тероборони, в результаті яких Михайло Іванович отримав високу оцінку своєї роботи. «Мені завжди щастило мати відмінних командирів. Сьогодні я продовжую нести службу у колективі справжніх професіоналів на чолі з військовим комісаром Валерієм Станіславовичем Шавурським. Поряд зі мною – справжні офіцери», – ділиться захисник. Звісно, навчання і справжня війна зовсім різні речі. Забути про службу у зоні АТО командиру не дають наслідки контузії. Пекельний головний біль, безсоння і сторонні звуки у вусі заважають насолоджуватися повноцінним життям. А ще захисникові часто сняться запеклі бої. Ці спогади не витягнеш із голови…

Незвідані життєві стежини

Запитую Михайла Івановича, чи щасливий він в особистому житті? «Звичайно, – відповідає, – щоправда, йшов до цього щастя не один рік. Трохи начудив у молодості. Покинув родину, створив другу сім’ю, а потім повернувся до першої дружини… через двадцять років. Сьогодні розумію, що Людмила – моя доля. Я щасливий чоловік, батько і дідусь. У нас з Людмилою троє дітей – спільна донька, а також син і донька, які народилися у неї і в мене у другому шлюбі. Дівчата подарували нам двох онуків – Софійку і Макса, з якими ми ходимо у «похід» до магазинів. Яка це тільки втіха спілкуватися з маленькими розумниками, які повертають дідові молодість! Переконаний, що життя – це постійний рух до певної мети – виховати дітей, облаштувати будинок і просто зробити щось хороше для близької людини. Ніхто не знає, що тебе чекає завтра, тож треба радіти кожному прожитому дню.

Спілкувалася Наталя Свирида, газета “Придніпровська зірка”