“Ми їх зупинимо, у Херсон вони не пройдуть!” – обіцяв загиблий тероборонівець Сергій Хандусенко
Вона починає день з горнятка запашної кави. За вікном шумить Київ, а серце пульсує спогадами. Затишна кухня їхнього дому у Станіславі, і навпроти – він, її усміхнений коханий чоловік, ковтає гарячий кавовий напій та будує плани.
Тепер Надія п’є каву наодинці та планує за двох. Біль через втрату коханої людини не минає, але попри все потрібно жити далі – щоб поставити на ноги дітей і зберегти пам’ять про батька та чоловіка.
Сергій Сергійович Хандусенко, штаб-сержант 194-ого Білозерського батальйону територіальної оборони загинув у Бузковому парку разом з побратимами. Йому назавжди залишиться 39…
Аналізуючи події трагічних днів кінця лютого-початку березня 2022 року, вдова загиблого тероборонця досі не може зрозуміти, як так сталося, що її чоловік – атовець, військовослужбовець з бойовим досвідом, пішов на російську бронетехніку практично з голими руками.
Але Надія знає одне: її мужній Сергій, як і всі, хто брав участь у бою в Бузковому парку, – Герої.
Майже два роки вона відновлювала документи загиблого чоловіка. Після численних письмових запитів, ходінь по кабінетах ті зустрічей Надія довела, що Сергій Хандусенко проходив службу у військовій частині А 7360 сил територіальної оборони Білозерщини та загинув, виконуючи наказ.
“Перше, що я побачила – його зібрану сумку”
“Я завжди його чекала… Коли зустріла вперше, Сергій служив за контрактом у Національній гвардії. Сама ж я з лівого берега – Голої Пристані, це за чоловіком приїхала до Станіслава. Тут народилися наші діти – Тіна та Іван. Звідси Сергій у 2014 році поїхав на Схід, де брав участь в АТО. То були постійні ротації, доки у 2019-му у нього не закінчився контракт. Зустрічі та розлуки так мене втомили, що я впросила чоловіка залишити службу і спробувати себе у мирному житті. Він послухав, звільнився. Це були найщасливіші роки у моєму житті. Ось тільки того часу Господь подарував нам так мало…” – розповідає Надія.
До війни Хандусенки під виплату придбали будинок на у мальовничому куточку Станіслава, планували відкрити там і розвивати кемпінговий бізнес. Сергій посадив сад акацій, працював на тракторі, допомагав односельцям. Із виду мужній та суворий чоловік насправді був добрим жартівником, якого знали й любили місцеві. А Надія не могла натішитися кожним моментом поряд із коханим. Нарешті вони починали свою справу, багато подорожували, працювали та відпочивали разом.
“Він умів робити сюрпризи, дуже часто ми утікали вдвох у кіно чи їхали в Херсон. Просто гуляли набережною і пили заварену у термосі каву. Але я відчувала: чоловік сумує за службою. Мабуть, тому він так швидко погодився йти у тероборону, яку перед війною організовували на Велетні”, – ділиться думками жінка.
Надія пригадує: Сергій до останнього не вірив у те, що розпочнеться війна. Навіть за день до повномасштабного вторгнення він говорив, що росіяни не посміють ступити на нашу землю.
“Мені уже не забути свій день народження 23 лютого 2022 року. Сергій приїхав із квітами й тортиком, разом із дітьми та мамою ми по-сімейному посиділи за святковим столом. А потім пішли прогулятися на Скелі… Він розповідав, що поїде на навчання до Одеси…” – хвилюючись, каже дружина загиблого.
Тієї ночі Надія прокинулася від метушні. Усюди горіло світло, голосно працював телевізор… Перше, що побачила, – його зібрану сумку. Сергій сказав, що почалася війна. Вони поспіхом пили каву. “Залишайся вдома, бережи дітей!” – просив тероборонець, а Надя дивилася на чоловіка і розуміла: він уже все для себе вирішив.
“Ми їх зупинимо, вони у Херсон не пройдуть!”
Події тих днів запеклися під серцем невиліковною раною.
“Поїхав рано, ще й не світало, але наступного дня, 25 лютого, повернувся додому. Розповів, що їх усіх розпустили, наказали заховати форму. Але вранці 26-го лютого тероборонців знову збирали у Херсонському ліцеї, – пригадує Надія. – Цього разу він їхав у своєму одягу. Я відчувала, як Сергій хвилювався. Мій чоловік ніколи не плакав, а тут наче сльози в очах стояли… Та обіцяв: ми їх зупинимо, вони не пройдуть! Згодом зателефонував і запитав про справи. Я розповіла, що зварила його улюблений суп. “О, я скоро приїду, я ж так люблю твій суп!” – жартував щиро… Сказав, що нього багато роботи: навчає новобранців, які не обізнані у військовій справі” – ділиться вдова.
1 березня Сергій зателефонував дуже рано. Повідомив дружину, що буде зайнятий, тож відключає телефон. Опівдні знайома розповіла, що у Бузковому парку був бій. У наших багато втрат. Вона повідомила: окупанти вбили її чоловіка Костю, чоловіка сестри Сергія. Він лежить мертвий посеред дороги біля “Нової лінії”…
“Я кинулася набирати Віку, і лише поклала слухавку, а тут дзвінок від Сергія. Живий?! Ні! Чужий голос. Російською мовою мені розповіли про те, що мій чоловік та ще дев’ять людей лежать мертві на алеї парку. Я кричала, просила не кидати слухавку, описати його речі. У нього є паспорт? Є! А яка обкладинка? Червона? Чому червона? Ні, у нього синя, це не він! А яке взуття? Босий? На ньому висять гранати? Далі незнайомець сказав, що кладе слухавку і йде. Я просила викликати швидку, але він відповів: вона уже не потрібна. Кинулася обдзвонювати лікарні, морги, просила знайомих допомогти знайти чоловіка…. Але ніхто нічого не знав…”, – згадує пережите Надія.
Лише згодом Надії вислали фото загиблих, яких привезли та поховали на кладовищі Геологів. Серед інших вона упізнала Сергія. Жінка згадує: деякі тіла були такими, що нічого не вдалося б пізнати. Сергій був цілий. На його грудях не було ні жетона, ні хрестика. У висновку причиною смерті зазначили кульове поранення голови…
Лише у квітні, після ексгумації Надії вдалося забрати тіло чоловіка з моргу в Херсоні.
“Станіслав був під окупацією, знайти автівку, аби привести тіло Сергія, було дуже важко. Але староста мені не відмовив – вчепив причіп до автомобіля, і ми поїхали”, – хвилюючись, розповідає Надія Хандусенко.
Доправляючи тіло загиблого з Херсона до Станіслава, вони пройшли через дванадцять російських блокпостів, а потім потрапили під обстріл. Того дня Сергія вдалося відспівати у Білозерській церкві, куди заїхали дорогою, і як належить поховати у рідному селі.
“Я почала свій бій!”
До вересня 2022 року Надія з дітьми жили в окупації. Через місяць після загибелі Сергія вона поховала маму. Усе не могла поїхати від могил, наче боялася зрадити пам’ять про найрідніших… Але селом почали ширитися чутки про те, що росіяни будуть забирати в батьків дітей, які не ходять до російської школи. Тоді вона зібрала дітей і поїхала – спочатку у Запоріжжя, а згодом до Києва, де проживали родичі чоловіка.
“Місяць ми мешкали у Сергієвої родини, а далі знайшли квартиру, яку хороші люди здали нам дуже дешево… Діти пішли до школи, а я влаштувалася двірником і почала свій бій – доводити те, що мій чоловік Сергій Хандусенко – військовий, тероборонець, який загинув як Герой, захищаючи Батьківщину. Це були півтора року митарств, дзвінків на гарячі лінії, збору свідчень та документів. У цій справі мені боляче давався кожен крок, але за допомогою небайдужих до чужої біди людей я таки дійшла до кінця”, – упевнено каже вдова загиблого.
Справа увіковічення пам’яті чоловіка зробила тендітну жінку сильною. Тепер зміст її життя – у дітях, які дуже схожі на свого батька. Донечка Тіна цьогоріч вступила до Київського національного лінгвістичного університету, синочок Іван навчається в Печерській гімназії, а Надя працює в їдальні школи.
“Я ж завжди була берегинею домашнього вогнища… Усі 16 років подружнього життя – за його мужньою чоловічою спиною. А тепер усе навчилася вирішувати сама. Та що б не робила, все одно завжди думаю: а як би вчинив Сергій?.. Стараюся зберігати усі наші спільні традиції. І щоранку зупиняю час для горнятка кави. Інколи мені здавалося, що Сергій поряд. Як там, у Станіславі…” – зізнається жінка.
Ірина Квітка
