Милосердя на лінії вогню: історія терапевтки з Білозерки
Доля щодня перевіряє українців на стійкість, сміливість та доброту. Всі ці риси притаманні й представникам медицини. Без лікарів, медсестер, санітарок важко уявити життя громади, яка розташована за кілька десятків кілометрів від ворога, адже внаслідок постійних обстрілів страждають люди.
Тут не кожен медпрацівник може витримати навантаження роботою та поставити свій професійний обов’язок понад усе. Але часто саме усвідомлення того, що ти можеш принести користь людям і врятувати життя, допомагає і надає сили продовжувати свою працю.
Сімейна лікарка та завідувачка терапевтичним відділенням Білозерської лікарні Людмила Войтович — із тих медичних фахівців, для кого клятва Гіппократа є справді важливою.
«Сама я з Полтави, у свій час закінчила Полтавський державний медичний університет за спеціальністю «дерматовенеролог». Згодом отримала направлення до Білозерської лікарні. То було наприкінці 90-х. Роботи тоді мала багато, бо спостерігався справжній сплеск венеричних захворювань», — згадує пані Людмила.
Пізніше Людмила Вікторівна змінила професійну діяльність, хоча вона теж була пов’язана з медициною. А в 2019 році повернулася до Білозерської лікарні в якості сімейного лікаря загальної практики. Перед повномасштабним вторгненням лікарка започаткувала власну справу — приватну медичну практику. Та життя змінило плани.
«З початку окупації я залишалася у селищі, тут мене «тримали» мої пацієнти. Нове «керівництво» Білозерської лікарні запропонувало працювати з окупаційною владою. Причому наполегливо: мовляв, або працюєш, або нічого доброго тебе не чекає. Довелося на пів року виїхати до Вінниці, проте я продовжувала консультувати своїх пацієнтів, тепер вже онлайн», — згадує лікарка.
Пані Людмила розповідає: які тільки фото не надсилали їй у месенджери по роботі! Але якщо можна було допомогти пацієнту, використовувала будь-яку можливість.
Досвідчена спеціалістка легко могла знайти роботу в іншій області. Проте за роки проживання у Білозерці Людмила Войтович полюбила свою нову малу Батьківщину й не уявляла себе деінде.
«Навантаження на медиків колосальне, але ми не скаржимося», — говорить терапевтка.
У листопаді 2022-го Білозерку звільнили, а наприкінці року лікарка вже повернулася до рідного селища. Відчувала, що потрібна саме тут. Тож, окрім приватної медичної практики, очолила терапевтичне відділення місцевої лікарні.
Пані Людмила розповідає, що наразі у їхній лікарні відчувається «кадровий голод». Багато хто з лікарів виїхав ще під час окупації, і спеціалістів катастрофічно не вистачає.
«Ми робимо заявки, але поки що ситуація майже не змінилася. Хоча працюємо у зоні бойових дій і отримуємо надбавки від держави за свою роботу, навантаження колосальне. Люди ніби й виїхали, але виїхали й лікарі. Як результат — у нас удвічі збільшилося роботи на прийомах», — говорить лікарка.
Проте пані Людмила не скаржиться на життя. Вона загалом видається жінкою впевненою і авторитетною — саме тою справжньою лікаркою, якій пацієнти можуть довірити своє життя.
«Під час війни на перший план вийшла соціальна складова нашої роботи. Вона і раніше була, але зараз стала максимально важливою. Наші пацієнти, в основному, — це люди, які залишилися самі у Білозерці. Їм вже за 80, вони мають «букет» захворювань, без дітей, виїжджати не хочуть, а здоров’я кращим не стає. Літнім людям потрібне і лікування, і добре слово, і навіть вирішення інших життєво важливих та побутових проблем.
«Часи зараз складні, але нам завжди допомагають благодійники, багато уваги приділяє Червоний Хрест.
У лікарні є базові медикаменти, антибіотики, ніхто пацієнта не ганятиме за бинтами та ватою. Звісно, якщо складне захворювання, то приписуємо окремі рецепти, вже персоніфіковано», – говорить лікарка.
Завідуюча терапевтичним відділенням наголошує на тому, що колектив у Білозерській лікарні, хоча й невеликий, але професійний та згуртований. Тому всі актуальні проблеми вирішуються на загал і оперативно.
Білозерчанка Світлана Корнійчук вже давно лікується у Людмили Войтович і вдячна їй за працю.
«Людмила Вікторівна — чуйна, відкрита і дуже уважна. Видно, що працює вона за покликанням, це її дар Божий – бути лікаркою. Для нашої родини вона стала рятівницею – правильно і швидко поставила діагноз «інфаркт» моєму чоловікові у 2021 році. Завдяки цьому він залишився живим, бо вчасно потрапив у лікарню, хоча болів у нього шлунок, а не серце», — говорить жінка.
Вся родина ще однієї мешканки Білозерки, Ірини Штігер обрала собі за сімейну лікарку Людмилу Войтович:
«Ми з чоловіком і двома дітьми, і сват наш тепер, і свекор… Я впевнена, що у будь-який час можу отримати пораду та чіткі настанови від лікарки. Людмила Вікторівна — добра, весела, любить пожартувати, а головне — ніколи не кидає своїх пацієнтів. Вона настільки позитивна, що спілкування з нею теж можна назвати терапевтичним!» – ділиться жінка.
Людмила Войтович дуже любить свою справу і весь час намагається вдосконалювати свої лікарські навички. А тепер навіть задумалася над тим, щоб у майбутньому отримати ще й фах психолога.
Що ж допомагає лікарці витримувати щоденні обстріли та високе навантаження на роботі?
«Знаєте, ми якось з лікарями їздили на медичну конференцію до Миколаєва. Дуже добре, що є такі заходи, бо вони корисні не лише у професійному плані. Це допомагає хоч трохи розвантажитися емоційно: одягнутися святково, нафарбуватися, ми ж «на люди» їдемо! Повний автобус жінок, всі веселі! Добре було у Миколаєві, але коли поверталися додому, одна моя колежанка каже: «Дівчата, а подивіться, яка у нас гарна земля, яке повітря особливе, очерет, озеро – краса! І розумієш: де б не був, а вдома – найкраще!», – ділиться пані Людмила.
А ще лікарка зізнається – коли їй зовсім важко, їде на короткий час до іншого міста, де живуть доньки.
«Коли відчуваю, що потрібне перезавантаження через обстріли та відповідальність, їду на тиждень-два до доньок. Перший час все добре, спілкуюся з рідними, зовсім не думаю про роботу, але витримую так днів 5-7. А далі… той подзвонив, там щось написали — допоможіть, проконсультуйте, і я вже думками на роботі, у своїй лікарні», – говорить Людмила Вікторівна.
Діти лікарки теж обрали спеціальності, подібні до маминих. Старша донька – ветеринарну медицину, молодша буде психологинею.
«Я жартую, що у нашій сім’ї можна створити цілу комплексну клініку: консультації сімейного лікаря, психологічний супровід і навіть ветеринарний – щоб не лише для всієї родини, але й для домашніх улюбленців. Але якщо серйозно, то я сама вже зверталася за психологічною допомогою до своєї доньки. І, знаєте, вона справді може консультувати, кажу це з професійної точки зору. Я пишаюся нею», — розповідає Людмила Войтович.
Лікарка розуміє, що у Білозерці небезпечно, але й те, що її робота потрібна людям, при цьому це питання життя і смерті.
Пані Людмила ділилася, як сьогодні проходить звичайний день жителів селища:
«Приходиш після роботи додому, робиш домашні справи, але розумієш — треба перепочити, бо вночі почнуться обстріли, й буде вже не до сну. Коли «прильоти», то спати неможливо, чекаєш, поки все закінчиться. Але це ж може бути кілька разів за ніч! Вранці встаєш повністю розбитою, а потрібно знову щось робити по господарству та йти до лікарні, де вже чекають пацієнти. А далі — все по колу.
Білозерчани — неймовірні! Там прилетіло, те розбило, а люди все розчистили, прибрали, побілили і квіти посадили. У нас у лікарні шикарне подвір’я: сад, квіти, чистенько, і це дуже піднімає настрій! Українці можуть все: відбудуємо, зробимо ще краще, бо ми працьовита нація, все буде добре!», — запевняє Людмила Войтович.
Олена Бджола
Матеріал підготовлений в межах проєкту «Психосоціальна підтримка жінок та дівчат з деокупованих громад Херсонщини», який реалізується завдяки партнерству ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» з HIAS Ukraine в рамках Фонду реагування на надзвичайні ситуації для жінок та дівчат.
