На край світу у пошуках щастя: чи збираються херсонці повертатися додому
Близько 6 млн українців досі перебувають за кордоном через російське вторгнення. Залишитися там назовсім можуть від 1,3 млн до 3,3 млн, залежно від оптимістичного чи песимістичного сценарію. Про це йдеться в дослідженні Центру економічної стратегії (ЦЕС).
Ми познайомилися з дівчиною, яка з початку повномасштабного вторгнення Росії об’їздила пів світу, але не перестає мріяти повернутись на Україну.
Херсонщина – це Україна
Нашу героїню звати Дар’я. Вона – молода мама, яка вимушена була народжувати первістка окупації. До війни жінка мала роботу, власне житло, виношувала дитинку, часто приїздила гостювати до батьків у рідні Олешки… Але в одну мить усе змінилося. Із тремтінням у голосі дівчина згадує перші дні війни.
“Війну зустріла у Херсоні. 24 лютого прокинулась від дзвінка свекрухи, яка у сльозах повідомила про страшну новину. Я не зрозуміла, не повірила, адже у 21 столітті такого не може бути. Зайшла у Телеграм, почала читати новини. Перше, що відчула, – це шок, німий ступор, невідомість від того, що буде далі. Єдине, про що я думала у ту мить, – не хочу, щоб моя майбутня дитина побачила війну”, – говорить молода матуся.
Дар’я відразу ж зателефонувала батькам в Олешки. Мама заспокоювала і запевняла, що це ненадовго. Усі тоді так вважали, потім нас запевнили, що це на 2–3 тижні, на 2–3 місяці та минуло вже більше двох років.
“Із Херсону до Олешок їхати 20 хвилин через Антонівський міст. Я в паніці зібрала речі, гроші, документи, за мною приїхали мама з братом. У той момент, коли ми проїжджали Антонівський міст, над нами пролетіло близько 50, а то і більше, гвинтокрилів. Ми думали, що це наші Збройні сили, раділи… Однак як тільки ми проїхали Антонівський міст, почалося пекло: стрілянина, вибухи, гул танків та важкої техніки…” – згадує Дар’я.
Перші дні війни, напевно, були найстрашнішими для мільйонів українців, адже ніхто не розумів, що нас чекає завтра. За декілька днів Херсонщина була повністю окупована. На початку березня в Олешках, як і у багатьох селах та містечках області, пройшли акції на підтримку України.
“Я дуже хотіла піти, але було холодно, а я вагітна, боялася застудитись. Вийшло на акцію багато наших людей. Вони зустріли окупантів з чіткою позицією, що Олешки – це Україна”,– говорить Дар’я.
Дорога до волі
Життя в окупації – це коли ти не відчуваєш себе господарем у своєму домі. Коли поряд ходять озброєні військові, які вважають, що вправі вирішувати твою долю…
Дуже швидко закінчилися українські продукти, почали завозити російські товари, але вони були дуже низької якості. Коли відновили рух через Антонівський міст, свекруха передавала їжу з Херсону.
“Окупація – це дуже страшно і небезпечно. Я сама була свідком, як дві автівки з російськими військовими, під’їхали до двору знайомих, з криками вдерлися в чужий будинок і почали нахабно розмовляти із власниками. Окупанти могли в будь-який дім зайти та робити все, що їм заманеться”, – з болем пригадує Дар’я.
Після народження сина жінка змушена була оформити російське свідоцтво про народження, адже по-іншому ніяк… Але жінка паралельно через Дію зробила українське свідоцтво. За ним і виїжджали з окупації.
“У жовтні ми вирушили до Італії. Їхали через Крим, Росію, Білорусь, Латвію, Литву. Потім опинилися у Польщі. Шлях був дуже важкий – ми їхали чотири дні у тісному автобусі, не могли нормально ні спати, ні їсти. Зупинки були дуже короткі: на 6 год дороги – 10-15 хвилин. Було й таке, що по 10 годин не вставали взагалі. Від тривалого перебування у сидячому положенні, тіло набрякло. Були навіть рани від одягу”, – ділиться болючими спогадами Дар’я.
Особливо ретельно українців перевіряли на кордоні Росії з Білорусією. Багато запитань було до чоловіків, чи є у них контакти із ЗСУ та СБУ. Прикордонники переглядали соцмережі, перевіряли татуювання. Контроль на кордоні тривав понад 5 годин.
У Італії сім’я знаходилася з початку листопада 2022-го по квітень 2023-го. Країна надавала виплати біженцям із України перші 3 місяці по 900 євро на людину.
“Італія – недешева країна. Роботи немає, англійської мови італійці не знають. Ми почали думати, куди б податись і почули про United for Ukraine – програму для захисту біженців у США. Подали заявку, але впродовж чотирьох місяців не отримавши відповіді, вирішили їхали до Норвегії”, – ділиться молода матуся.
З Норвегії – до Америки
У Норвегії сім’я мешкала вісім місяців. Жінка зізнається, що місцеві виявилися дуже добрими та співчутливими до біженців. Спочатку родина жила у готелі, потім – у мутаку (місце, де всі біженці чекають розподілення у комуни, щоб далі навчатися та працювати).
“Поки ми чекали на розподілення, держава виплачувала нам гроші на кишенькові витрати, забезпечувала безкоштовним харчуванням та одягом. Допомога була хороша, умови – гарні. Вдавалося навіть трішки відкласти, але морально було дуже важко. Після того, як нас поселили у комуну, брат пішов на мовні курси, а чоловік почав шукати роботу. І тут несподівано нам приходить підтвердження по програмі United for Ukraine” – ділиться Дар’я.
Чоловік героїні наполіг, що треба таки скористатися можливістю. Адже його знайомі розповідали, що у США більше перспектив щодо роботи, ніж у Норвегії. Тому херсонці знову зібрали речі й вирушили до США.
“Мій брат залишився у Норвегії. Зараз він там проходить практику, адже освіту програміста він отримав в Україні. Живе, вивчає мову, є перспективи залишитись там працювати”, – розповідає жінка.
З Норвегії сім’я дісталася літаком до Маямі, а звідти знайомі привезли їх у Джексонвілл:
“У США ми можемо перебувати два роки за програмою захисту біженців. Потім треба подавати на КПС. Житло у штатах знайти важко. Щоб винайняти квартиру, треба мати виписку про заробітну плату та виписку з кредитної історії. Перший час ми жили у друзів, а потім чоловік влаштувався на фірму з ремонту та установки кондиціонерів. Згодом вдалося винайняти помешкання”, – каже Дар’я.
У США родина планує жити до закінчення бойових дій в Україні.
Подружжя сподівається, що наступного разу пакуватиме валізи вже додому. За тисячі кілометрів від України вони мріють повернутися до рідної Херсонщини, поїхати на відпочинок у Залізний Порт, Лазурне, чи на острів Джарилгач…
Анна Долінченко
