На моїй руці буде тату зі словом “Доця”. Так я знатиму, що тато поряд: світлий спогад про батька, який загинув, захищаючи Україну

Вона пам’ятає себе чотирирічною. Весняний ранок, а за вікном – рясний, благодатний для спекотної Херсонщини дощ. Тато посміхається і, озираючись, запитує: “Ну що, Ліно, там злива, у садочок сьогодні підемо?”

“Підемо!” – плескає в долоні дівча.

І він під дощем везе свою доню на велосипеді. Мала Ліна тримає над татовою головою важку парасолю, але насправді їй легко… Бо поряд батько, його плечі захищають від усього, і здається, що так буде завжди.

Тепер Ангеліні Колесніченко, яка дбайливо оберігає цей дитячий спогад у своєму серці, 17 років. Дівчина із Посад-Покровського, яке було розгромлене ворогом. Разом з мамою та маленьким братиком пережила чимало – обстріли, життя у підвалі, важку евакуацію. Вони здолали тисячі кілометрів, жили у Європі, а після звільнення Херсонщини чимдуж поверталися додому, аби обійняти батька і чоловіка. Та бентежне щастя бути разом видалося недовгим.

Військовий Ігор Костянтинович Колесніченко загинув 24 жовтня 2023 року, виконуючи бойове завдання на лівому березі Дніпра, в селі Кринки. Йому назавжди залишилося 40…

Дружина Олена досі не може оговтатись від втрати рідної людини.

У їхньому домі все зроблене і відновлене після обстрілів працьовитими руками Ігоря. І щоразу, перед втіленням своїх задумів, донька загиблого воїна подумки запитує його поради.

“Він називав мене Доця, Принцеска, Ліна… Я могла розповісти батькові про все на світі й знала, що він завжди зрозуміє та виручить. Всі кажуть, що я татова донька і дуже на нього схожа”, – хвилюючись, починає важку розмову Ангеліна.

Дівчина добре пам’ятає перші дні повномасштабної війни.

“Напередодні, 23 лютого, я їхала на навчання до Херсонського обласного ліцею, куди вступила після 8 класу. Якраз минув карантин… А 24-го зі знайомими швидко поверталася додому. Ми чули вибухи в Чорнобаївці, але ще не вірили. У перші дні взагалі здавалося, що так бути не може, і все дуже швидко закінчиться. А далі почалися постійні обстріли, наше Посад-Покровське опинилося на лінії вогню.

Спочатку, аби врятуватися, ми виїхали в сусіднє село, але Марк, якому тоді було 5 місяців, захворів, потрібні були ліки, тож змушені були знову повертатися додому. Село вже було під постійним вогнем, ми ховалися від вибухів у підвалі сусіда. А 15 березня, з мамою та малим Марком, вирушили в дорогу”, – пригадує дівчина.

Вона каже, що тоді батько зробив усе, аби вивезти рідних з-під обстрілів. Натомість сам залишився в селі.

Згодом він зателефонував із Вінниці, а потім став дзвонити зрідка, говорив мало, і Олена зрозуміла, що чоловік воює.

Ангеліна пригадує, як важко їм було із немовлям у дорозі. Спочатку дівчата опинилися в Румунії, далі – у родички в Іспанії, а потім переїхали до Німеччини, де прожили найдовше – 8 місяців. Там дівчина навіть пішла до школи і почала вивчати мову.

“Ми приїхали в Україну у березні 2023 року. Мама з татом, який уже служив у Національній гвардії на Херсонщині, вирішили, що час повертатися. А я думаю, вони більше не могли один без одного. Правда, до липня ми ще мешкали в Чорноморську, а тато навідувався додому у Посад-Покровське. Будинок пошкодила ворожа ракета, яка вибухнула поряд. Він вдруге відбудував для нас чудову оселю! І взагалі зробив усе, щоб ми не мали ні в чому потреби. Навіть купив мамі машину, аби змогли швидко виїхати при першій небезпеці”, – ділиться спогадами донька Героя.

Дівчина розповідає, яким вправним будівельником був її батько. Чимало осель звів мешканцям Посад-Покровського майстровитий Ігор Колесніченко. Перед війною хотів їхати на заробітки за кордон, та коли ворог прийшов на українську землю, мобілізувався і пішов захищати Батьківщину.

“Коли тато ніс службу на Херсонщині, мав можливість приїжджати додому. Згодом він вирушив  на навчання до Британії, а з серпня 2023 року почав ходити на лівий берег, де виконував бойові завдання. Мав позивний “Інженер”, бо все умів полагодити”, – каже Ангеліна.

За її словами, остання зустріч із батьком була по-особливому тривожною. Він приїхав додому на початку жовтня, розповів про хворі коліна. Коли звернувся до лікарні, виявилося, що потрібна операція. Планував зробити її взимку.

“Тато об’їхав усіх родичів. Тоді це не здавалося дивним, бо через війну ми всі давно не бачилися. Він багато жартував, спілкувався, бо по життю взагалі був, як то кажуть, душею компанії. Пам’ятаю, як прощалися… Наші з ним обійми були такими міцними й довгими, що я не втрималася і розплакалася. То взагалі була не його черга йти на завдання, але хтось із побратимів попросив замінити. У Кринках тато потрапив під обстріл, його позиції просто накрило”, – емоційно розповідає 17-річна донька захисника.

Цьогоріч Ангеліна закінчила ліцей і успішно здала НМТ. Дівчина планує навчатися у Чернівецькому університеті імені Федьковича, обрала факультет міжнародних відносин, суспільних комунікацій та регіональних студій.

Ще в 5 класі дівчинка почала писати вірші, навіть їздила на поетичні конкурси. І зараз продовжує творити, проте свої поезії нікому, окрім рідних та найближчих друзів, не показує.

“Я пишу, і про тата вірші є, але то моє, особисте”, – запевняє Ліна.

Натомість вона бере участь у заходах, що проходять у Посад-Покровському біля зруйнованого клубу: читає сельчанам поезії сучасних українських авторів, а ще викладає надихаючі відео з патріотичними віршами про війну у соціальні мережі.

Біль втрати не минає. Кожна річ у їхньому домі про нього – веселого, турботливого, позитивного чоловіка та батька. Ангеліна каже, що ніколи не зніматиме подарований татом ланцюжок із крихітною підвіскою-янголятком. А ще вона часто гортає зошит із конспектами, який її батько, загиблий Ігор Колесніченко, привіз із Великої Британії. Торкається кожної літери, вивчає рідний почерк…

“Я вирішила зробити тату на своїй руці. Татовим почерком. Технології дозволяють його відтворити. Там буде написано слово “Доця”. Так я знатиму, що він завжди поряд!” – з хвилюванням каже дівчина.

Герої не вмирають! Вони живуть у серцях рідних!

Ірина Квітка