Надія чекає на Перемогу

«Осінь… Я її дуже люблю,- лагідно каже білозерчанка Надія Василівна Щербина,- особливо, коли тепла погода і накрапає дрібний дощик. Чутно, як падає листя з дерев, наче хтось шепоче за спиною. Ідеш, підкидаючи ногами золото і про все забуваєш… Це така насолода!».

Коли здається, що покидають сили, під осіннім дощем можна плакати і не соромитися чужих поглядів, ніхто не здивується, бо не помітить…

Ще не золота, але осінь… Друга осінь з претензією на прекрасну пору року, коли можна поринути у релакс, набратися життєдайної енергії для безболісного проходження зимових перепетій. Ця осінь пнеться з останніх сил, щоб не втратити своє обличчя. Байдуже на перші нічні морози! Манівцем у гайочках виринають жовті вогники, які при перших рвучких вітрах здатні зайнятися невтримним вогнищем справжніх осінніх кольорів. І їй не затишно, холодно і страшно… Втомленою усмішкою просить її любити, поранену і закривавлену, колись примхливу і незбагнену красуню. Декілька днів тому вона намагалася подарувати нам примарне тепло, можливо останнє, але живе.

Ми вперто не допускали думки, що війна продовжиться до осені і буде місити до купи нашу землю, квіти, траву, людей, села і міста, – наше життя! Та наші сподівання виявилися марними…

 «Тільки зайшла з городу, останні овочі зібрала, ще треба стягнути гудину з огірків та помідорів, а  обстріли не вщухають,  тільки прислухаюся далеко, чи ні», – рішуча відповідь жінки, здатної відчувати та діяти сміливо попри всі жахи війни.

Більше двох десятків років свого життя віддала Надія Василівна українській культурній ниві. Більше двдцяти років бажала доброго ранку своїм колегам з Білозерського районного будинку культури. Молодь мінялася, набравшись досвіду, росла і вирушала далі у світи. А вона щоразу залишалася у цій рукавичці. Колективу РБК дуже пощастило, що вона відповідає за господарство закладу, який для них став теплою, затишною домівкою і без цієї жінки не буде такою рідною та неповторною!

Скажете, культура не на часі? Чому ж? Через нашу культуру нас і  знищують!  Протягом століть український народ захищав і зберігав свою ідентичність, свою культуру і незалежність. Сьогодні це предмет багатства, який ретельно знищується ворогом, а нами борониться і захищається. Сьогодні культура – другий фронт, так само безжалісний і кривавий. Та, попри все, ця боротьба – свята і до кінця! Середини не буде!

До Білозерки родина Надії Василівни переїхала у 1965-ому році, коли вона пішла до другого класу. Так склалося життя, що батькам довелося змінити місце проживання. Ця зміна видалася дуже вдалою і нове селище стало рідним для родини.

Безтурботне дитинство і весела молодість виховали Надію розумною і уважною людиною. Проблеми вирішуються миттєво, коли за них береться ця жінка. Конкретна, справедлива, пряма, без компромісів і авторитетів. Комунікабельність дозволяє мати величезний список людей, які в будь-яку хвилину прийдуть на допомогу. Свої добрі справи вона не помічає і ніколи на них не акцентує. Це життя, так повинно бути.

Кабінет Надії Василівни знаходиться у кінці затишної малої зали. Щоразу, коли хтось приїздить до Білозерського РБК. В першу чергу прямує туди, де зустрінуть теплим словом, пригостять кавою, розпитають про справи… До Василівни! Завжди привітна, яскрава, знаюча собі ціну жінка.

Свого часу Надія Василівна закінчила кооперативний технікум. 18 років завідувала цехом безалкогольних напоїв, багато часу працювала у торгівлі на керівних посадах. Але культура – це найкращий період професійної діяльності. Колеги з нею, як у Бога за пазухою, ніколи не панікують і не хвилюються, бо впевнені, що Василівна все організує і знайде, порадить і підтримає, обійме і заспокоїть, як рідна мама.

Творча діяльність у РБК – це особлива розмова. Атмосфера свята жила у стінах закладу навіть у пересічні дні. Війна зупинила свято… І зараз стоять пліч-о-пліч з усіма громадянами нашої країни керівники і методисти з хореографії, вокалу прикладного мистецтва, інструменталісти та режисери, оператори та артисти, усі, чия душа у полоні української культури.

Сенс життя… Чи можливо його знайти у сьогоднішній час? Чи є за що зачепитися людині, яка божеволіє під ворожими обстрілами, майже втрачає надію і живе спогадами про минуле?  Ця війна стане жахливим досвідом для всього українського суспільства. Та все ж, хочеться знайти хоч щось світле і радісне у цих вже 600 з гаком днях.  Ось тут і відповідь: сенс життя. Саме оцей момент, коли бажання жити переважає над всіма негараздами і розчаруваннями. Світла крапочка надії радикально змінює цінність нашого буття. А ще коли кожен із нас відчуває себе частиною людської спільноти, спорідненої духовно, народом, нацією, силою!

Надія Василівна відпустила своїх пташок туди, де спокійніше, залишившись біля воріт чекати на їх повернення… А поки щодня пригощає смаколиками  бійців, які полюбили її, як рідну неньку. Йдучи на ротацію, хлопці завжди забігають  подякувати та попрощатися,  приносять гостинці онучці Соні, яка зростає копією своєї бабусі. Телефонуючи, щоб пересвідчитися, чи все з нею гаразд, стискається серце, але відповідь з того краю дроту обіймає лагідним словом, материнським теплом і ствердженням, що все буде добре. Ще трохи треба потерпіти. «Я вас чекаю!»,- можливо в очах сльози, але їх не видно… У кінці розмови купа побажань бути сильною, здоровою і відповідь ствердна: «Буду!». І вона буде! Ця жінка, наче з криці, буде чекати Перемогу! У цьому її сенс, який для нас назавжди закарбує емоції людини, що збирає в кулак сили, щоб пережити страхіття війни і йти далі дорогою, яку їй подарував Господь.

Завжди було багато справжніх жінок, вільних, сильних, енергійних. Тепер їх стало ще більше. В умовах війни, не з нашої вини, не за нашим бажанням. Надія Василівна – жінка, яка зібрала в собі всі стихії природи і стала її уособленням. Неймовірна жінка! Мріє, досягає мети, радіє кожному дню! Цінує волю більш за все, бо воля, як і кохання, не має меж. Життя в кайданах  – це не про наших українських жінок. Відверто щаслива, бо усвідомлює, наскільки прекрасне життя. У неї чудова сім’я, її оточують прекрасні люди. Вона вважає, що ніхто не може зробити когось щасливим, поки він сам не навчиться цього робити. За багато років Надія навчилася щастю, навчилася дарувати його людям, носити його як квітчасту сукню, щоб завжди бути цікавою і різноманітною насамперед для себе.

Війна…За вікном осінь… Головне, щоб її не було в душі!  Цій унікальній жінці є що подарувати світові, ще багато світла і добра має віддати йому саме вона. Серце гріють спогади і велика, чиста надія на Перемогу, на зустріч, на мирне життя на рідній землі! Живи, наша НАДІЄ, чекай нас, чекай разом із нами  Перемогу!

Олена Бутковська