Настав час не вмирати. Сенс. П’ятий вимір.
Ще зі школи ми знаємо про чотири виміри всесвіту. Людство все більше наближається до розуміння теорії всього. Та чи достатньо тут фізики? В людському житті – точно ні.
Після повномасштабного вторгнення в Україну мільйони людей, які були вимушені покинути свої домівки задають собі питання, що вони втратили. Чому так боляче? Чому людині так важливий дім? І що це таке.
Я б сказав, що дім – це сенс. П’ятий вимір. Це те, чим наповнюється життя. Навіть якщо мова йде про звичайні побутові речі. Насправді, ми живемо не в чотиривимірному, а у п’ятивимірному світі. Час і простір – це сосуд в який ми вливаємо сенс. Цей континуум супроводжує нас все життя і робить нас людиною.
Так що ж насправді втрачає вимушений переселенець? Чому банальна зміна місця проживання практично вбиває людину? Тут дуже важливі виміри часу і простору. Те, що ми будемо називати дім. Якщо людина може планувати свою діяльність, навіть якщо мова йде про банальні господарчі справи, її побут перетворюється на історію. З таких маленьких історій і складається життя. Чим довша в часі ця історія, тим повніше життя. Тобто має більше сенсу. З таких історій і складається наша особистість. Ми – це історії, наші історії.
Коли людина вимушено покидає свій дім, вона не просто змінює місце проживання. Вона руйнує всі історії. Всі мікрозв’язки з рідними, колегами, друзями, речами, природою. Навіть якщо всі близькі живі, історії взаємодії руйнуються. До цього додається відчуття втрати часу. Про це говорили більшість українців. Час зупиняється. Ємність життя стає невимовно маленькою. Історії максимально короткі і сенсу просто немає куди вміститись. Тому, ми відчуваємо врату. Але втрата ця не схожа просто на втрату якогось майна. Виникає внутрішня порожнеча. Ці відчуття можна порівняти із втратою близької людини. Світ стає меншим, а часом на стільки малий, що людина просто відчуває себе ніби зв’язаною, загнаною в кут. Звідси стійке відчуття жертви.
Стискаючись, людина уявляє себе маленькою і безпорадною. Ситуація ускладнюється ще повною відсутністю відчуття безпеки. І це не обов’язково реальна небезпека. Все нове лякає, але ще більше лякає відсутність усього. Всі точки опори, як реальні, так і ментальні зникають.
В такій ситуації утримати в собі людину дуже важко. Внутрішнього ресурсу для пошуку нових сенсів не вистачає, а ще гірше, що на це немає часу. Так, це дивно звучить, але ми сприймаємо час через історії, в яких ми живемо, а всі наші історії зруйновані. Вони застигли 24 лютого. Вони не закінчились, вони застигли.
На допомогу нам приходять мільйони років еволюції. Людина згадує, що більшість часу свого становлення вона не вела осілий спосіб життя. Ми стоїмо в чергах за гуманітаркою, оформлюємо переселенські, ми шукаємо підробіток, ми полюємо… Разом з тим, з глибин тисячоліть вириваються і архітепічні страхи. Ми лякаємось гучних звуків, відкритого простору. Але гірше те, що в нас просинаються первинна агресія, пропадає емпатія, з’являється постійне роздратування і вибудовується ієрархія сили. Цивілізаційні надбання останніх, принаймні 10-12 тисяч років стираються. Нам спокійніше біля людей у формі, бо вони здаються сильнішими. Вони знають, як жити в цьому світі, де старі сенси втратили свою значимість. Хоча їм, військовим, набагато важче, ніж нам.
Після пережитого шоку перших тижнів і місяців війни ми маємо заново вибудовувати свої нові історії. Нам доводиться робити вибір між скочуванням до рівня печерної людини і більш ширшим цивілізаційним світом.
Що ми мусимо робити? Проходити шлях розвитку з самого початку, в прискореному темпі, але вже усвідомлено. Вже дорослішими, з понівеченим обличчям шрамами реальності, вільними від і люзій та інфантильного сприйняття світу. Свої історії ми маємо вибудовувати довші. Ми вже зрозуміли, що в масштабах історії світу ми лише піщинка. Але розуміючи масштаб історії, ми розуміємо важливість кожного теперішнього моменту, його цінність. Ми маємо усвідомити, що сенси – це не мешканці академічних бібліотек. Це ті наповнювачі історії, нашої особистої та людської в цілому.
Хоч закони фізики і не забороняють подорожей в часі, але назад ми вже не повернемось. Те, що застигло 24.02.22 має бути відрефлексовано і прийнято. Ми маємо дати тій історії закінчитись. Ніхто з нас не повернеться в минуле. Сили оборони виборюють на фронті нам час і простір. Ми маємо наповнювати його якісно новими сенсами, п’ятим виміром.
Михайло Чепура
