Нд, 29 Гру 24
0.8°C

Настоятель храму Святителя Миколая отець Серафим розповів про життя на межі

Наталія Свирида 20 Липня, 2024

Попри небезпеку, він продовжує діставатися прифронтових сіл, які перебувають під щільним вогнем ворога. Балансує на межі, щоб допомагати людям. Рятується молитвою і з вірою у Господню підтримку рятує інших. Це покликання ігумена Серафима Тарасова – настоятеля храму Святителя Миколая Православної церкви України в Білозерці.

У січні 2023 року двері церкви, що від початку війни залишалися зачиненими, відчинив новоприбулий настоятель – отець Серафим. Сьогодні, коли ворог майже щодня обстрілює Білозерську громаду, він називає служіння у храмі не інакше як дивом Господнім. Адже вже 10 разів прилітало навколо, а церква вціліла.

Життя та служіння ігумена теж видається Божим провидінням. В окупації священик зазнав ворожих переслідувань, обшуків, знущань на допитах. Він неодноразово  потрапляв під обстріли, але дивом залишався живим.

– Отче, з початку повномасштабного вторгнення Ви пережили окупацію, переслідування, обстріли, та попри все залишаєтеся на Херсонщині. Що Вас тут тримає?

– У кожного з нас своя ноша. Я сам родом із Херсону, тут до війни жила моя родина – мама, сестра, племінники. Їм усім довелося виїхати. Я залишився, бо отримав на те Боже благословення. Щиро тішуся, що мої рідні в безпеці. Так мені, справді, легше нести свій хрест.

– Раніше Ви служили у церкві в Скадовському районі, там пережили окупацію. Як вдалося виїхати і що тепер з храмом, вірянами?

– Свого часу, маючи незаперечне переконання служити Богу, я закінчив Київську православну богословську академію. Мав служіння в одному з селищ Скадовщини. За тиждень до вторгнення мені зателефонував давній знайомий – священнослужитель із Горлівки. Він попередив, що потрібно готуватися до війни, бо бачив, як активізувалися орки на сході. Далі були вибухи у Чорнобаївці… До свого храму я добирався на лівий берег через Антонівський міст, на якому вже йшли запеклі бої. Часто залишався в селищі, жив у церковному приміщенні. Адже з кожним днем доїжджати до храму було все складніше. Ворог зайшов у Скадовськ, а згодом – і в Херсон. Щоразу, дістаючись до церкви, доводилося проходити ворожі блокпости. Намагався не сперечатися з окупантами. Лише таким чином вдавалося проїхати до місця призначення, а згодом вивозити з окупації людей.

– Ви перевозили людей власним автомобілем?

– Так, і цей маршрут був незвичним та новим. Довозив людей до Львова, Чернівців, бувало, до самого кордону, а звідти повертався на Херсонщину з гуманітарними вантажами – привозив ліки, дитяче харчування… Охочих виїхати з кожним днем ставало все більше, тому згодом до мене долучився місцевий мешканець, який мав свій бус. Пам’ятаю, як вивозив одного хлопчину. Їхали дорогою через Олександрівку. Там лише пройшли бої, обабіч палала ворожа техніка. Ми добиралися буквально по танкових слідах. Міркували так: якщо танк проїхав, значить, і ми зможемо. А коли під’їхали до блокпоста, військові розповіли, що тією дорогою, окрім нас, ще ніхто не добирався, бо там усе заміновано. Ну хіба то не Господня допомога? Згодом росіяни почали мене шукати і переслідувати. Якось прийшли у церкву в балаклавах і під автоматом повели на допит. Вони забрали у мене документи, паспорт. Таких допитів та обшуків було декілька. Але один найважчий…

– Із знущаннями та побиттям?

– І таке було. Щоб залишитися живим, довелося навіть погодитися на відео під їхнім ганебним прапором. Після цього мені віддали права, техпаспорт, і відпустили, наказуючи залишатися в селі. Тоді я зрозумів, що маю вибиратися. Бо окупація – то тюрма, життя без волі та під прицілом. Кілька днів переховувався, а потім вирушив у дорогу. Заночував у полі, вранці катером перебрався на правий берег. Із храму, де служив, росіяни винесли все – гроші, хрести, інші цінності. Однак Господь зберіг мені життя.

– І все ж далеко не виїхали, опинилися у Білозерці…

– Так, я залишився на Херсонщині і ще ревніше став служити Господу. Раніше я не відчував такої близькості переходу від життя до смерті. Але постійна небезпека дала мені розуміння себе та сенсу життя. Тепер я готовий до всього.

– А скільки Вам років, отче?

– 37.

– І в 37 Ви готові віддати своє життя?

– На все воля Божа. Наші воїни вмирають за кожного з нас і майбутнє України, а в мене – свій фронт. У січні 2023 року приїхав до Білозерки, де почав служити у храмі Святителя Миколая. Він стояв зачиненим від початку війни. Мабуть, тому його не розграбували. Люди відразу прийшли до церкви, бо не дарма кажуть: як тривога, то до Бога.

– Приміщення церкви вціліло?

– Так, зовсім поряд були вибухи, а наш храм цілий, лише декілька вікон повилітало. Господь творить неймовірні чудеса!

– У Білозерці досі відчинені церкви московського патріархату. Невже після того, що довелося пережити, туди ще йдуть люди?

– Йдуть, і біда в тому, що російська церква ще й має підтримку від меценатів! Коли до Білозерки в черговий раз прилетіло, священник московської церкви загинув на місці. Зараз у тому храмі служить його зять із Кізомису, церкву якого орки спалили! Настоятель ще однієї церкви московського патріархату, яка діяла у Білозерці, утік на лівий берег і служить окупантам. А люди все одно продовжують ходити до церкви, де священики відмовлялися відспівувати наших воїнів і бояться вийти з храму! Тому вихід, на мою думку, тут лише один: потрібно раз і назавжди заборонити всі московські церкви на державному рівні. Бо і тут, під обстрілами, не всі розуміють, що ті “батюшки” – російська агентура. На жаль, навіть війна не допомагає людям прийти в себе!

– Ви щодня ховаєте воїнів і мирних жителів…

– Така страшна реальність. Комусь треба це робити. Люди просять, і я їду. Коли добираюся у села, які під постійним вогнем, Господь каже мені: “А ти не бійся!”. Буває, потрапляю під обстріли дорогою, а буває, ховаємо людину – і вибухи! Доводиться перечікувати, рятуватися. Та й хіба є у нас безпечне місце? Біля мого будинку у Херсоні вже шість разів прилітало. Останній обстріл був за метрів 20. Це страшно!

– Отче, сьогодні в душах людей є зневіра в те, що війна закінчиться. Вони налякані, виснажені. Як ви їх підтримуєте?

– Так, і зневіра, і втома, і не лише тут, в зоні бойових дій, але й деінде в Україні. Та я кажу: якщо Господь допустив цю війну, то, мабуть, для того, щоб дати нам визволення і кращу долю. Увесь цивілізований світ із Україною і за Україну! А те, що Росія потерпить крах – лише питання часу. Імперія зла рухне, і для українців настане омріяний справедливий мир!

– А самі смуток відчуваєте?

– Ні. Я живу в таких обставинах, коли немає часу на те, щоб впадати у відчай. Моя місія – допомагати і підтримувати людей, які страждають від великого болю. Рятуючи їх, я наче й сам рятуюся… Тиждень тому по церковних справах їздив у Карпати. П’ять днів спокою, споглядання краси, а далі – додому, бо ж недільна служба. Люди чекають! …Якось ми з одним священиком розмірковували про зміст життя. Він ділився зі мною мріями про те, що коли б мав таку можливість, то подорожував би світом і будував монастирі. Тоді я відповів йому, що я був би на своєму місці – там, де зараз. Тому і залишаюся на Херсонщині, під опікою Господа…

 

Ірина Квітка

 

Наталія Свирида

Статті автора