Невигадані історії водія рейсового автобуса Херсон–Олександрівка: “Страху немає! Головне – довезти людей!”
Щодня на світанку з Олександрівки до Херсона вирушає рейсовий автобус. Маршрут завдовжки 49 кілометрів із зупинками у Станіславі, Білозерці, Томиній Балці, Софіївці, Широкій Балці, Олександрівці – це дорога, яку постійно обстрілює ворог. Орки накривають її артилерією, дронами, б’ють з “градів”… Однак автобус щодня дотримується звичного маршруту.
Вячеслав Олександрович Ольховик – один із водіїв ТОВ “Іскора”, який працює на цьому маршруті. Понад 10 разів його автобус “Еталон” потрапляв під обстріли, але мешканці населених пунктів продовжують виглядати свого Славу. Між собою люди називають його “щасливчиком”, який обов’язково довезе їх.
Вячеслав звик до простих побутових розмов, нових і постійних пасажирів, про яких, здавалося, знав усе. За 20 років роботи на рейсах у дорозі траплялося різне, але в розмові каже:
“Так, як зараз, я ще людей не возив, бо тепер кожен виїзд – важке випробовування…”
Рятуючи своє життя, чимало мешканців прифронтових громад покинули рідні села. Та й самі поїздки тепер безпечними не назвеш. Тому і пасажирів у “Еталоні”, який розрахований на 22 місця, поменшало. Однак життя триває, і потреба дістатися до того чи іншого населеного пункту у людей залишається. Шість днів поспіль В’ячеслав виїжджає на маршрут, три дні у водія вихідні. Щоправда, і вдома відпочити не вдається. Все частіше прилітає біля його хати. Після російських атак потрібно знову лагодити вікна та двері.
“Нещодавно на город прилетіло. Кілька метрів від хати «бахнуло». Довелося забивати вікна ДСП. Та добре хоч стіни цілі, бо у хаті – хворий батько, якому потрібен спокій і постійний догляд. Якось їду на Олександрівку, а з дому дзвонять – «прильот», у сусідів горить!” – розповідає нам чоловік у телефонній розмові, яку кілька разів переривають звуки вибухів та гудіння дронів.
Як почалася велика війна, водії підприємства “Іскора” кілька місяців не виїжджали на маршрути. А потім таки почали працювати в окупації. Незважаючи на свавілля росіян, потрібно було відновлювати сполучення між населеними пунктами Херсонщини. Щоб потрапити у те чи інше село, доводилося проїжджати через ворожі блокпости. На кожному були тривалі зупинки – російські військові обшукували пасажирів, а деяких вивозили у невідомому напрямку. Тому коли зниклі сельчани згодом з’являлися у його автобусі знову, Вячеслав щиро радів і вірив, що й цього рейсу прорвемося, проїдемо – і все буде добре. І ось ця мрія нарешті здійснилася, коли Херсонщину звільнили.
Після деокупації водій продовжив працювати на звичному маршруті, але тепер то був зовсім інший шлях – звільнений від російського нашестя, рідний, український. Та через два дні орки почали бити по звільнених територіях із мінометів.
“Тоді я потрапив під обстріл на іншому автобусі – у ньому від «Градів» залишилося шість дірок. Якось везу людей до Білозерки, і раптом за метрів 70 від автобуса – вибух, дим. Хтось у салоні чи то не розуміє, чи жартує, мовляв, що це колесо лопнуло. Колесо, кажу, колесо! А сам думаю, як маю доїхати…” – згадує водій “Еталону”.
Вячеслав Олександрович не дуже хоче говорити про себе, каже, що його колегам діставалося більше і просить:
“А можна я про хлопців розкажу? Андрій Іванович Смутченко віз людей із Херсона до Олександрівки, потрапив під обстріл, не доїжджаючи до Зимівника, і дивом живий залишився! Перед самим автобусом – приліт! Під такий обстріл потрапив і водій Михайло Дмитрович Коробцов. А Віталія Беркута, його ж автобус від смерті врятував. Він на кінцевій його оглядав, коли прилетіло. Живий залишився лише через те, що за автобусом заховався. А от Олександрові Тупіконенку пощастило менше: від вибуху ноги посікло. За його автобусом взагалі «дрон» ганявся! Так само було і на маршруті до Кізомису у нашого водія Сергія Кравченка – БПЛА летів прямо за автобусом…”
Запитуємо у нашого співрозмовника, чи після пережитого всі водії виходять на маршрути.
“Аякже! Усі, хто залишився, працюють за графіком. Людям треба їздити… Перед рейсом часто телефоную своєму другу, який має спеціальну програму, звідки довідується про можливі обстріли, а, буває, мене з Олександрівського старостату про небезпеку попереджають. Так і їдемо – обережно, прислухаючись до звуків. Іноді здалеку чути стрілянину, вибухи. А трапляється – за 300 метрів і ближче прилітає. Чи страшно – кожен для себе сам вирішує… Мені не страшно, мені людей живими довезти треба”, – каже відчайдушний водій.
У мирному житті Вячеслав любив порибалити. Тепер це небезпечно: всього за 7 кілометрів від його дому, на лівому березі Дніпра, стоять окупаційні війська. Чоловік зізнається:
“Особливо важко, коли ворог б’є вночі. Обстрілює людські будинки із РСЗВ “Град” та іншої артилерії. Після безсоння потрібно виходити на маршрут.”
Як і всі мешканці деокупованого правобережжя Херсонщини, що день і ніч обстрілює ворог, Вячеслав Ольховик дуже чекає закінчення війни. Він вірить у велику Перемогу. І як тільки настане той день, він сам у ролі вже пасажира вирушить до Одеси, де тепер мешкає його 12-річна донечка Полінка.
Ірина Квітка
