Олександр Голобородько: “Я ще ловитиму нові світанки та вирощуватиму виноград у Станіславі!”
Олександр Голобородько – херсонський журналіст, краєзнавець та фотохудожник. Він народився у сонячному Станіславі, а Дніпровсько-Бузький лиман став місцем його натхнення та сили.
“Голобородько та Лиман – нерозлучні!”, – жартували з-поміж собою його друзі, переглядаючи десятки унікальних світлин Олександра Костянтиновича.
Але на жаль, повномасштабна війна таки розлучила херсонця з батьківщиною. Наразі Олександр Костянтинович разом з дружиною Наталією Андріївною мешкають у Німеччині.
Усе своє творче життя журналіст писав про талановитих людей рідного краю, а сам волів залишатися за кадром.
Нам вдалося зв’язатися із закоханим у станіславські світанки митцем. Розмова вийшла глибокою і багатогранною.
“У мені боролися дві стихії – творча і технічна. Здається, журналістика перемогла!”
На творчу роботу зі словом Олександр Голобородько, здається, був приречений з дитинства. Він народився у родині педагогів. Батько, Костянтин Йосипович Голобородько, був Заслуженим учителем України, керував Станіславською середньою школою, що тепер носить його ім’я. Мама, Антоніна Гаврилівна, працювала учителькою української мови й літератури, яка до того ж гарно співала і виступала у Станіславському театрі. Пара плекала у трьох своїх синах любов до педагогіки, мистецтва та музики.
Однак у наймолодшого Олександра, окрім батьків, яких безперечно поважав та слухав, був ще один кумир – класний керівник, учитель фізики Анатолій Михайлович Келін. Саме він захопив тямучого хлопця та його друзів радіотехнікою.
“Я б міг піти як мої брати філологічним шляхом, але Келін разом з учителькою фізики Ганною Панасівною Божко так зацікавили мене технічним світом, що після школи вступив на фізико-технічний факультет Дніпропетровського державного університету. Щоправда, пізніше журналістика таки прийшла у моє життя”, – розповідає Олександр Костянтинович.
Ще під час навчання у виші він почав співпрацювати з редакціями Дніпропетровського телерадіокомітету, та й у період армійської служби був активним дописувачем газети військового округу. А далі доля на три десятиліття пов’язала Олександра з херсонською обласною газетою “Наддніпрянська правда”. Починав тут стажистом, коректором, згодом працював кореспондентом, старшим кореспондентом, завідувачем відділу. Велику підтримку на багатьох етапах журналістського життя мав від братів – досвідчених та відомих журналістів Юрія та Владислава, а також від старших колег у рідній “Наддніпрянці”.
У Херсоні він не лише знайшов своє покликання, але й зустрів кохання. Дружина Олександра Костянтиновича Наталя Андріївна за освітою інженер-економіст, працювала на Херсонському бавовняному комбінаті начальником відділу облдержадміністрації, викладачем економіки у вищому професійному училищі, здобула відзнаку “Відмінник освіти України”.
“У Наталці теж поєднані дві складові: технічна і гуманітарна. Вона також любить слово, літературу, мистецтво, музику, кіномистецтво. Вона моя найперша читачка, редакторка, порадниця у творчих справах. Нерідко відзначав, що Наталя знаходить більш точні слова при редагуванні моїх текстів, вдаліші заголовки, тож скоро вона стала мені не лише коханою дружиною, але й натхненним партнером. Разом ми відвідували творчі клуби, філармонію, зустрічі з письменниками, задумували нові проєкти. І, схоже, у нас непогано виходило бути батьками – удвох ми з радістю виховували та передавали свої знання нашій донечці Марійці”, – зізнається наш співрозмовник.
“Разом із газетою “Дачник” я надсилав читачам саджанці особисто вирощеного винограду”
Тематика журналістських дописів Голобородька вражає розмаїтістю: він захоплюється історією краю, порушує питання збереження культурної та матеріальної спадщини, вивчає біографії відомих земляків. В активі Олександра Костянтиновича й екологічні дослідження, практикування аматорським землеробством.
Цікава сторінка його газетярської діяльності – створення інформаційного додатка до газети “Наддніпрянська правда” під назвою “Дачник”. Уже через кілька років після заснування “Дачник”, який Олександр випускав разом із дружиною, знала вся Україна. Незабаром газета здобула статут всеукраїнського та міжнародного видання, яке Голобородько редагував понад двадцять років.
“О, то був період неймовірного захоплення любительським землеробством, виноградарством, садівництвом. Я налагодив спілкування з відомими практиками та фахівцями у садівничій та виноградарській галузях, селекції – як любительській, так і професійній, серед яких були: Л. І. Тараненко, В. І. Сенін, В. М. Стеценко, Є. О. Ключиков, І. О. Кострикін, С. І. Красохіна та багато інших. Вони стали й консультантами, й активними авторами “Дачника”. Нашу газету читали не лише в Україні, а й у Прибалтиці, Молдові, Грузії, Польщі, Німеччині, США. Ми з дружиною також надсилали шанувальникам сонячної ягоди багатьох широт “Настільну книгу виноградаря-любителя” вірного друга нашої газети Василя Максимовича Стеценка, яку я редагував та випуск якої організував у херсонському видавництві “Наддніпрянська правда” . Вона побачила світ 100-тисячним тиражем, чим я дуже пишаюся. І, звичайно, біля батьківської хати у Станіславі я насадив різні сорти винограду. Не один рік, разом із новими номерами газети, надсилав власноруч вирощені саджанці у різні куточки України”, – згадує Олександр.
Із розвитком інформаційних технологій газета “перейшла” в інтернет. І донині її вартісний інформаційний ресурс можна знайти у всесвітній мережі як “Дачник”, м. Херсон. Але на той час Олександр Голобородько почав усе більше захоплюватися краєзнавством та фотографією.
“Герої моїх нарисів – просто фантастичні люди”
Не менш цікавою справою, як і раніше, залишаються зустрічі з відомими земляками, іншими творчими особистостями. Написання нарисів, що друкувалися в онлайн-виданнях – на сайтах всеукраїнської газети “День”, інформаційного агентства “Херсонці”, сторінках рідної газети “Наддніпрянська правда”, а згодом увійшли до книги Олександра Костянтиновича під назвою “Живильні промені”. До речі, її він присвятив своїй музі — дружині Наталії!
У книжці зібрані 17 унікальних історій про діячів освіти, науки, музичного мистецтва, краєзнавців, художників.
“Чи можна забути спілкування з керівником духового оркестру, заслуженим працівником культури України Олександром Павловичем Кравцем, уроки мого улюбленого вчителя Анатолія Михайловича Келіна, життєву мудрість, садівничі знання, слушні поради селекціонерки Лілії Іванівни Тараненко, вірші й музику поета та композитора В’ячеслава Михайловича Друзяки, картини художника із Херсона Олександра Олександровича Степаненка, чи наші мандрівки з товаришем-однодумцем, вчителем, краєзнавцем Володимиром Дехтярем, із яким ми разом досліджували береги рідного Прилимання? Нариси про різних фантастичних людей увійшли до моєї книжки, розміщувались у газетах та соціальних мережах”, – говорить Олександр Костянтинович.
У вільний час, якого було не так багато, вони з дружиною відвідували концерти філармонії, масові патріотичні акції на площі Свободи у Херсоні, і, звичайно ж, дуже любили станіславські світанки.
“Однак війна примусила нас поїхати далеко від дому”, – з сумом каже Олександр Голобородько.
“Мрію про фотовиставку у Мюнхені!”
Чоловік пригадує, як у херсонській квартирі залишив шмат свого життя – комп’ютер з фотоархівами, фотоапарати, екземпляри виданої книжки. Батьківська хата у Станіславі також чекає господарів та кращих часів.
“7 квітня 2022 року ми виїхали з Херсона. Донька зі своєю родиною під обстрілами вирушила з Ірпеня до Польщі ще у перші дні війни. Звичайно, кликала до себе і нас. Але ми з дружиною не наважувалися рушати в далеку та незвідану дорогу. Та згодом в окупованому Херсоні почалися обшуки осель, переслідування журналістів, мої колеги просто зникали. І ми зрозуміли: вже час. Спочатку вирушили до Польщі, де прожили понад два роки у чудових гостинних людей, а у липні цього року вимушено перебралися до Німеччини. У Мюнхені ми обоє наче відновилися. Хвороби, які раніше давалися взнаки через ностальгію та невизначеність, нині менше турбують, я плідно спілкуюся з представниками з української громади, беру участь у масових акціях на підтримку України, висвітлюю ці події у своєму блозі в Фейсбуці й ще активніше займаюся фотографією”, – розповідає Олександр.
Він називає Станіслав столицею світанків і каже, що зафіксував на фото сотні фотомиттєвостей сходу сонця, неповторних полотен Лиману, краєвидів прибережжя, скель, птахів, природи у будь-яку пору року…
До війни Олександр Костянтинович часто виходив на берег та “ловив” світанки станіславського сонця у свій фотооб’єктив. Благо, ці фото збереглися в інтернеті та на флешках, що захопив із собою, а нині їх автор мріє організувати у Мюнхені фотовиставку під назвою “Замінована краса”, адже його рідні береги досі рясно “засіяні” вибухонебезпечними предметами…
А ще Олександр Костянтинович активно наповнює свої нові мюнхенські фотоальбоми у Фейсбуці, один з яких “Український Мюнхен”.
“Я тут також світанки фотографую. Вони у Мюнхені по-своєму цікаві – відзначив для себе багато нових відтінків. І не лише світанки. Тут багато цікавого: неповторна музейна та архітектурна спадщина, надзвичайно красива природа… Усе хвилює, примушує хапатися за фотоапарат, ловити моменти, деталі, гру світла, людські очі… Фотографія нині динамічно розвивається, це надсучасний, масовий, лаконічний жанр…А Мюнхен – це ж свято націй, один із європейських аванпостів майбутнього! І головне, тут я проводжу багато часу з онуками. Вони навчаються, займаються програмуванням, музикою, спортом. Важливо, що і нас із дружиною мотивують до подальшої творчої роботи! Чи може не тішити діда, наприклад, наймолодша, чотирирічна онука, яка вже любить тримати у руках фотоапарат і робить свої перші фотопроби?! Ми з нею мандруємо, граємо у футбол. Вона дивує мене своїм гумором, постійною чарівною усміхненістю, увагою до деталей, пильністю, адже починає віднаходити на стовбурах дерев зображення людей та якихось сюжетів, а цьому я її потроху навчаю!.. Упевнений, що, попри свої інші захоплення, вона вже ніколи не полишить світ фотографії…” – говорить Олександр Голобородько.
Батьківська хата чекає
Олександр Костянтинович із захоплення розповідає, як нещодавно майже дві години простояв на одному коліні, фотографуючи перед сценою у величному костьолі концерт талановитих українських музикантів оркестру “Нardy” під орудою відомого диригента Олексія Андрійчука, як “зловив” першу секунду забігу юних спортсменів Великого мюнхенського марафону (уявімо: загалом, у кількох етапах марафону, взяли участь аж понад 26 тисяч учасників!)…
У свої майже 76 років, він, як завжди, цікавиться подієвим ритмом життя у Херсоні та Станіславі, бере участь у масових акціях української громади у Мюнхені, вивчає місто, його природу, архітектуру, музеї, картинні галереї, відвідує музичні концерти, намагається з жагою фіксувати яскраві миті, та зізнається: дуже хоче додому!
“У наш будинок у Херсоні було кілька влучань, але, слава Богу, квартира ціла. А нещодавно я телефонував до Станіслава сусідові Миколі Степановичу. Йому під 90 і він – справжній ангел-охоронець нашої вулиці. Каже, якщо дивитись із вулиці, то зовні батьківську хату, начебто, не пошкоджено. Маю надію, що хата мене дочекається. На присадибній ділянці я багато років плекав свій виноградничок, до війни посадив екзоти — інжир, кизил, хурму. Зрозуміло, що без поливу та догляду вижити нічого не може. Та маю надію, що хоча б кілька кущів мого улюбленого морозостійкого надраннього кишмишного сорту Юпітер, попри погодні екстрими та війну, на мене чекають… Знову саджатиму виноград та інші культури, докладу всіх зусиль, щоб мій домашній зелений світ було відновлено. Так має бути, я в це вірю. Знаю: сусідні будинки зруйновано, пів села немає, берег заміновано ворогами, але я вірю, що ще багато разів виходитиму ранньої пори до Лиману й “ловитиму” у фотооб’єктив чарівні миті народження нових днів, нових світанків… Адже переконливо знаю, що Станіслав — це дійсно, столиця світанків! Перемога України та мої кращі фотографії ще попереду!”, – упевнений Олександр Костянтинович.
Ірина Квітка
