Олександр Козак: “Мрію про створення сучасного відділення реабілітації у Білозерській лікарні”

Білозерчанин Олександр Козак – один із тих, хто стояв під дверима військкомату вже 25 лютого 2022 року. Учасник АТО та фізичний терапевт, який на той час працював у Білозерській лікарні, розумів, що має бути тут і зараз.

У складі тероборони Херсона Олександр зупиняв ворога у Бузковому парку. Кожен клаптик землі там нагадує йому про побратимів, які віддали своє життя за рідну землю.

Покликання рятувати

Олександр довго шукав своє призначення. Спробував себе у професіях рятувальника та військового. Завжди знав, що хоче бути там, де потрібна допомога людям.

Чоловік народився у німецькому місті Магдебурзі тодішньої ГДР, де служив його батько. Потім сім’ю радянського офіцера направили до міста Яворова, що на Львівщині. Батько Олександра Костянтин Миколайович тут достроково закінчив свою службу, адже мав досвід виконання бойових завдань в Афганістані.

До Білозерки родина перебралася згодом, звідси родом була мама Олександра. У південному селищі пройшли його найкращі юнацькі роки – навчання у Білозерській школі №1, друзі, спорт.

Далі була строкова служба у прикордонних військах, а після повернення додому – робота у пожежній частині Білозерки, аварійно-рятувальному загоні міста Херсона.

У цей період життя Олександр захопився змішаними бойовими мистецтвами. У 2010–2014 роках брав участь у професійних боях. Мав таких шість, у трьох з яких став абсолютним переможцем. В одному зі змагань Олександр Козак травмував руку. Довелося вставляти металеву пластину…

Війна для Олександра розпочалася у 2014-му, коли ворог нахабно захопив Крим і східні території України. Попри травму, разом із батьком чоловік записався до лав Херсонської тероборони. У складі окремого мотопіхотного батальйону вирушив на Донеччину.

Проте проблеми з рукою давались взнаки. Пластина гнулася, довелося зробити ще кілька операцій і пройти реабілітацію. Але після повернення із зони бойових дій Олександр Козак ще служив командиром відділення у 1-му окремому батальйоні морської піхоти. У 2016 році за станом здоров’я чоловік звільнився із ЗСУ.

Однак бажання допомагати людям нікуди не зникло. На той час в Олександра вже був план – вступити до Херсонського державного університету, аби освоїти професію фізичного терапевта.

У цей період чоловік визначився не лише професійно, а й знайшов особисте щастя. Чоловік розповідає, що доля вдруге звела його з білозерчанкою на ім’я Ганна. Перша їхня зустріч відбулася, коли Олександр вирішив стати на захист країни, хоча знали одне одного ще з юнацьких років. Молоді люди постійно переписувалися, і це найбільше тримало там, на українському сході.

“Усім, що є у моєму житті, я завдячую своїй дружині”, – каже Олександр.

Закохані мріяли про мирне життя у рідному селищі. Після АТО чоловік працював у Білозерській лікарні, Ганна – бухгалтером у Херсоні. Разом раділи успіхам одне одного і чекали на народження донечки.

Наприкінці лютого 2024 року вибухи у сусідній Чорнобаївці принесли усвідомлення, що це повномасштабна війна. Війна, про яку всі знали, але про яку ніхто не хотів чути.

Найважче – втрачати побратимів

Олександр узяв військовий квиток і пішов у військкомат. Разом з іншими білозерцями опинився у Велетенському де був збірний пункт. Там роздали автомати і наказали розходитися, а 27 лютого зібрали знову – на оборону Херсона. 1 березня виїхали у Бузковий парк “зустрічати” ворога.

“Я сидів за деревом із двома гранатометами. Росіяни наступали, ми вже бачили їхню БМД. Комбат крикнув: “Чого ти там примостився, перебіжи!” Я перебіг, а на місце, де був кілька секунд тому, прилетіло. Побачив тіло побратима – розірвану грудну клітку, голову – і ще одну ворожу БМД, яка стріляла в нас. Ми були разом із Миколою Будком та Олександром із автошколи. Тоді я вистрілив із гранатомета – і влучив. Коля відпрацював по екіпажу підбитої БМД. Далі я випустив рожок по окупанту”, – згадує Олександр.

Рятуючись від обстрілів, тероборонцям вдалося заховатися у хаті біля нафтопереробного заводу. Наступного дня Олександр зумів зв’язатися з братом. Він допоміг переодягнутися у цивільних і добратися до квартири. Там наш герой зустрівся з батьком Костянтином Миколайовичем, який також брав участь у бою. Від родича чоловік дізнався страшну звістку – в ліцеї у Шумерському районі загинув його хрещений Олександр Савельєв.

Із ворожої пастки змогла вибратися Ольга, рідна сестра дружини Олександра. Вона також була у теробороні та разом із побратимами заховалася спочатку на нафтопереробному заводі, а потім – у хаті в Музиківці. Жінка навіть вивела командира.

В окупації кохана Ганна народила дівчинку. Коли донечці Аріанці було всього два тижні, Олександр вирішив вивезти сім’ю. Сам із окупації їхати не думав. Боявся лише за рідних, які через нього – атовця і тероборонівця – можуть бути у великій небезпеці. Однак дружина і чути не хотіла про розлуку з коханим. Твердо сказала: “Ми разом, по-іншому ніяк!”

До цієї пори Олександр не може собі пробачити того, що сім’ю наражав на небезпеку. Тоді вони разом проїхали десятки російських блокпостів. Згадуючи ту небезпечну подорож, чоловік переконаний, що їх врятувала крихітна донечка. Рашисти бачили немовля і наче відволікалися.

Спочатку молода сім’я опинилася на Хмельниччині, звідки родом батьки Ганни.

Увесь цей час наша героїчна родина хотіла повернутися додому. У листопаді, коли Білозерку звільнили, Козаки вирушили додому.

Про користь вдома

Сьогодні чоловік упевнений: він на своєму місці. Працює фізичним терапевтом, допомагаючи у ранній реабілітації особам, які постраждали від війни. Більшість з них – поранені військовослужбовці. Це передопераційна реабілітація або допомога одразу після операції, що включає роботу, яка запобігає проблемам із судинами, атрофії м’язів, застійним респіраторним захворюванням. Це планомірна характерна праця над об’ємом рухів суглобів, розробка суглобів після мінно-вибухових та вогнепальних поранень, бінтування кукс, підбір допоміжних засобів пересування та їх налаштування й навчання користуванню та багато-багато іншого.

У 2023 в складі команди Херсонської області Олександр Козак взяв участь в “Іграх нескорених”, координатором яких була військова ЗСУ Ілона Волошина з Білозерки.

Але ж разом із фізичною реабілітацією пораненим бійцям потрібна і психологічна підтримка? – запитуємо у Олександра. І дізнаємося – справді, реабілітологу доводиться часто зустрічатися з цією проблемою.

Психологи попрацювати і з самим Олександром. Чоловіку ще пів року снився бій у парку, тіла побратимів, дерева, знищені під корінь. Жахи війни не відступали, але фахівці дійсно допомогли  – за допомогою техніки заземлення чоловік навчився долати тривожність та важкі спогади, переключати себе.

Він працює у хорошій дисциплінарній команді та вміє рахувати час. Згадує, як ще після АТО зайнявся бігом і купив годинник, аби контролювати себе. Олександру вдалося схуднути на 20 кілограм, і відтоді незмінний годинник завжди на руці – рахує дорогоцінний час до перемоги і фіксує найкращі моменти, проведені з найріднішими.

Чоловік каже, що той бій у Бузковому парку навчив його більше цінує кожну мить і бачити головне. Зміст його життя – кохані дівчатка Ганнуся та Аріанка. Під одним із фото на своїй сторінці у фейсбук Олександр написав “Було все…  крім полону. Дуже сильну підтримку дала любляча дружина, радості дає найкраща донька та улюблена професія”.

Сьогодні Олександр Козак мріє повернутися у рідне селище, де залишаються батьки, і тут, у Білозерці, створити сучасний реабілітаційний центр.

Усі ми сподіваємося, що так і буде. Звільнена Білозерка, яку ворог не полишає у спокої і накриває обстрілами, чекає своїх людей. Талановитих, мужніх, справжніх.

Ірина Квітка