Олександрівка: страшна правда, про яку розкажуть згодом…

«Від нашого будинку лишилася купа цегли, але наш дім в Україні і ми обов’язково повернемося на батьківщину». Ці слова належать 50-річній мешканці Олександрівки, яка пів року тому вимушена була виїхати разом із родиною до Австрії. Саме руйнація оселі та бажання врятувати дітей змусила їх покинути Херсонщину.

Життя до війни

Пані Світлана разом із чоловіком Миколою (імена змінені з міркувань безпеки) все своє життя мешкали в Олександівці. У мальовничому селі на березі лиману вони створили свою родину, облаштували будинок, стали щасливими батьками. Пара завжди тримала велике господарство, домашню продукцію продавали на ринку в Білозерці. Гроші діставалися їм завдяки важкій фізичній праці, раннім пробудженням, постійними клопотами. Проте подружжя ніколи не нарікало на долю. Родина була прикладом порядності і працелюбності для інших односельців. Життя вирувало у сімейних турботах, піклуванні про дітей, приємних зустрічах з близькими. Стабільність і добробут в одну мить забрала війна…

«Я завжди вставала дуже рано, адже треба було попорати худобу, переробити молоко. Ранок 24 лютого я запам’ятаю на все життя. В той день я прокинулася о четвертій і почула незвичний звук, дуже сильно гупнули вхідні двері. Відчуття тривоги пронизало мене з голови до п’ят. Ми з чоловіком зрозуміли, що почалася війна, – згадує Світлана, – Того четверга ми поїхали на ринок з молочною продукцією. Базар гудів від розмов про вторгнення росії. Але нам дуже хотілося вірити, що наші військові не пустять їх на Херсонщину. Навіть коли вздовж Станіславського шосе встановили ворожі блокпости ми сподівалися, що це ненадовго. Проте то був лише початок випробувань окупацією».

18 березня в Олександрівці були перші «прильоти», внаслідок яких зазнали руйнувань декілька будинків, а через два дні у село заїхали ворожі танки. Місцеві нарахували 30 одиниць важкої техніки. Почалися запеклі бої…

Світлана та Микола виїхали до рідних у сусідній Станіслав. Щоранку навідувалися до свого будинку, годували і доїли худобу. А 22 березня в їхню оселю влетів ворожий снаряд. Тоді окупанти будівлю пошкодили частково, але жити в ній було вже неможливо.

Після цієї події родина вирішила виїхати з Білозерщини. Евакуюватися батьків умовив старший син, який мешкав у більш безпечному місці. Крім того про необхідність виїзду місцевих попереджали українські військові, які тоді знаходилися в Олександрівці. Прийняти рішення виїхати було дуже складно, адже мова йшла про стареньких батьків, які навідріз відмовилися їхати з дітьми, про велике господарство та безпеку в дорозі…

І приготувати, і подати, і танк обігнати

23 березня Світлана з чоловіком і двома доньками вирушили на Миколаїв. Разом із родиною у двох їхніх мікроавтобусах виїхали ще 15 односельців. Взагалі в автівках знаходилося 13 дітей і 6 дорослих.

На шляху до сусідньої області з біженцями сталася надзвичайна ситуація. На півдорозі до Миколаївщини зламався один із мікроавтобусів. Світлані довелося тягнути на буксирі автівку, за кермом якою був чоловік. І може б це не було такою серйозною проблемою, якби не обстріли. Більш того, на під’їзді до Лиманів олександрівці наздогнали український танк. Він був мішенню для ворога, який поливав його артилерійським вогнем. «Це був просто жах. Від вибухів на лобове скло мого бусика летіла земля та гілки, – згадує Світлана, – Я розуміла, що ми можемо лишитися у тому полі назавжди. Страх, відчай, адреналін, плач дітей у машині… і я пішла на обгін танку, розуміючи, що від мого рішення залежить життя тринадцяти дітей у двох машинах. Дякувати Богові, нас оминула біда. Всі залишилися живі і не ушкоджені, хоча мікроавтобус чоловіка й пошкодив осколок».

Ну от скажіть, які у нас тільки надзвичайні жінки. Розумні, вродливі, працелюбні, турботливі. Їм все під силу: і приготувати, і подати, і танк обігнати. Але за що нам усі ці випробування? Чому ми змушені поневірятися по світу, коли хочемо жити вдома…

Сучасне, зручне, але «не своє»

З квітня Світлана і Микола з доньками живуть в австрійському місті Гетсіц. Спочатку олександрівці мешкали у місцевій спортшколі разом із іншими біженцями з України. Згодом їх переселили у будинок на три родини. По-сусідству з подружжям сьогодні живуть сім’ї з Києва та Маріуполя.

Доньки Світлани ходять до місцевої школи, а вони з чоловіком працюють. Жінка доглядає за літніми недієздатними австрійками, які потребують допомоги соціальних робітників, а Микола влаштувався у цех з фасування твердих сирів. До важкої фізичної праці подружжю не звикати, а от мовний бар’єр став для них серйозним випробуванням.

Взагалі, Світлана захоплюється Австрією: «Тут справжня Європа. Дуже гарна природа, все доглянуте, охайне. До нас добре ставляться місцеві. Ми майже ні за що не платимо. Житло – безкоштовно, курси з вивчення мови – також. Волонтери забезпечили нас якісним одягом і взуттям. Крім того, нам щомісяця виплачують соціальну допомогу по 150 євро на дітей, та по 200 на дорослих. А також дають продуктові картки».

Українці не цураються жодної роботи на чужині, але це все «не своє». Світлана і Микола мріють повернутися додому, хоча і розуміють, що в Олександрівці жити буде неможливо. Їм доведеться знову все починати з нуля, проте це буде точно десь на Білозерщині, там де лишилася рідня, говорить жінка.

Болить за батьківщину

Буча, Маріуполь, Ізюм – міста, де сталися страшні воєнні злочини. Окупанти закатували та вбили тисячі мирних жителів, зруйнувати сотні осель. Це трагедії великих міст, проте не менш шокуюча правда з часом стане відома і про такі маленькі українські села як Олександрівка. Важко описати словами, скільки болю пережили місцеві жителі. Скільки жаху увібрала у себе земля разом із розпеченими снарядами. Скільки знущань пережили місцеві від окупантів, які «вибивали» зізнання у співпраці з українськими військовими. Скільки людської крові, як військових, так і цивільних, тут пролито. Скільки потім знайдуть безіменних могил…

У пекельних муках від важких поранень гинули домашні тварини. Люди не могли їм допомогти через постійні обстріли. Деякі місцеві трималися у селі до останнього.

Життя в Австрії спокійне і розважене, але тільки не для українців, які всім серцем вболівають за долю рідної країни. «Ми постійно слідкуємо за новинами в Україні, говорить Світлана, – Віримо у нашу перемогу і наших хлопців на передовій. Херсонщина – це Україна!».

Наталія Свирида