“Перед очима стояла наша хата, висловухі котики, яких не змогла врятувати, і обвуглені квіти на подвір’ї …” – згадує Тамара Павлюкович із Микільського
Як визначити цінність життя? Яка річ найголовніша у будинку, і що в разі небезпеки та обстрілів потрібно виносити з оселі першочергово? Відповідь на ці та інші питання напевне знають жителі Херсонщини, у яких Росія відібрала рідний дім і усе, що в ньому.
Журналісти Білозерка.Інфо продовжують спілкуватися з тими, хто через російську агресію починає життя з нуля.
До повномасштабного вторгнення Тамара Вікторівна Павлюкович разом з чоловіком проживали у просторій хаті у селі Микільське Дар’ївської громади.
У новий будинок подружжя переїхало у 2019 році. За словами Тамари Вікторівни, оселю допомогла їм придбати молодша донька Інна із зятем.
“Раніше ми жили у Великій Лепетисі. Сама я родом із Черкаської області, але у 1978 році приїхала на Херсонщину за чоловіком. Тут мали свій маленький будиночок, у якому народилися наші донечки – Ірина та Інна. Я працювала на побутовому комбінаті, у дитячому садочку. А у 2019-ому наша молодша донька, яка мешкала з сім’єю у Херсоні, попросила переїхати ближче, діти й допомогли нам придбати будинок у Микільському. Як ми тішилися своїм новим домом: великий, зі зручностями, 14 соток землі разом із садом. А я ж так люблю квіти! Тож насадила на подвір’ї троянд, з чоловіком Миколою розвели господарство: тримали кури, качки, свині”, – розповідає про мирне життя жінка.
На початку війни донька разом з дітьми вирушили до Польщі. Просила і батьків поїхати з Микільського, та вони залишилися вдома. Тут пережили окупацію, раділи звільненню села, а в травні 2024-го сталася справжня біда.
“Звісно, в окупації було нам лячно. Орки снували дворами з автоматами, перевіряли документи, а сільськими дорогами їздила важка техніка. Та тоді ми ще не знали, що нас чекає попереду…”, – говорить Тамара Вікторівна.
24 травня 2024 року у хату Павлюковичів “прилетіло”. За словами нашої співрозмовниці, то був касетний снаряд, частини якого стрімко розліталися і вибухали.
“Того вечора ми з чоловіком поговорили телефоном з дочкою, побажали їй тихої ночі, Микола приліг на ліжко й задрімав. Перше, що я почула, це був звук розбитого скла. А потім вийшла на кухню і побачила увесь жах: горів холодильник, одяг на вішалці. Побігла будити чоловіка. Кричу: “Миколо, горимо!”. Вистрибнули ми з ним у вікно в чому були. А там височенько, я руку поранила, кров йшла, але не відчувала болю. У хаті залишалося два котики, вони так нявчали, так кликали на допомогу! Була вже 22 година. Всюди темно, полум’я, газ шипить, а я боса бігаю по подвір’ю і б’ю вікна у своїй хаті, щоб котів врятувати!”, – з хвилюванням жінка розповідає про події того дня.
Вона пригадує, як просила сусідку, яка ховалася у підвалі, винести їй хоч якесь взуття, як викликали “пожежну”, що через обстріли добирилася до них в об’їзд через Тимофіївку. Тож коли рятувальники приїхали, у хаті згорів дах, попадали балки та залишилися лише обвуглені стіни.
“Військові посадили нас у машину і привезли в безпечне місце. Я була вся у крові, мені надали першу допомогу, принесли одяг, заспокійливі. Лише тепер я відчула біль. Та ще більше боліла й тремтіла душа. Перед очима стояла наша хата, висловухі котики, яких не змогла врятувати, і обвуглені квіти на подвір’ї… Я трусилася, ридала і все просила: “Хлопці, завезіть нас додому!”, – згадує жінка.
Сім’я поселилися у маленькій прибудові, яку не охопило полум’я.
Тамара Вікторівна зізнається: тієї темної ночі вона думала, що згоріло все господарство, а на ранок прокинулася і почула, як співають півні.
“Диво! Мої півні співають! Життя продовжується!” – не вірила і дякувала Господу, що ми живі!” – каже господиня.
У сільській раді в Інгульці подружжю видали дві розкладачки, ковдри, подушки, набір каструльок. І вони ще два місяці жили у крихітній прибудові.
“Раніше у тій коморі харчувалися котики й собаки. У прибудові стояв таганок, на якому я їм варила їсти. Коли люди виїхали з села, бездомні голодні тваринки бігали вулицями. А я підбирала. Там і годувала живність. Собакам ставила мисочки на підлогу, а котики їли на столі. Хто б сказав, не повірила: тепер за тим столом харчувалися ми з чоловіком. Після того, що трапилося, мені було важко переносити обстріли. Та й серце не витримувало дивитися на те, що лишилося від нашого дому!Коли горів будинок, я встигла схопити лише рюкзак із документами на хату. А гроші, телефони, паспорти – все згоріло, тож процедура відновлення документів була довгою. Дякуючи юристам Дар’ївської громади, нам врешті вдалося зареєструвати заяву для отримання житлового сертифіката за зруйноване житло. А в липні 2024 року ми все-таки вирішили їхати на мою батьківщину”, – емоційно продовжує розмову Тамара Вікторівна.
Павлюковичі винайняли транспорт і завантажили у нього всю свою живність: курей, качок, троє котів та п’ятеро собак. Навіть врожай встигли зібрати – повезли на Черкащину свою картоплю, овочі, фрукти, консервацію.
Подружжя заселилося у хату племінниці, яка дісталася тій у спадок.
І тепер, у 67 років Тамара починає життя заново. Каже: схудла спочатку на сім кілограмів, хоч ніколи пишною й не була. Ще більше підірвав своє здоров’я її чоловік – Микола Іванович, який має інвалідність третьої групи.
А доньки утішають, кажуть: головне, що залишилися живі!
“Все йшло на життя: ми ж перед війною так важко перехворіли на ковід, і ось знову ледве врятувалися! Тож стараємося якось триматися. Звичайно, тепер нічого не плануємо, і не знаємо, де будемо завтра. Микільське обстрілюють, а додому так хочеться!” – зі сльозами на очах каже жінка.
Подружжя старається знайти себе на новому місці. Є для кого жити: мають п’ять онуків – три хлопчики і дві дівчинки. 18-річна Аня цьогоріч вступила до університету у Польщі, а двоє наймолодші – другокласники. Старша донька Ірина ще задовго до війни вийшла заміж і проживає в Росії. Це ще одна біль Павлюковичів, бо тепер не знають, чи побачить рідну дитину та онуків!
“А що найціннішого згоріло у вашій хаті? За чим найбільше жалкуєте?” – запитую Тамару.
“Нічого так не жаль, як тих котиків, які задушилися у вогні! – вражає людяністю жінка. – Мені так їх шкода… Серце розривається за людей, тварин, яких убивають російські терористи! Думаєте, ми зможемо усе це витримати і пережити?..” – запитує Тамара Вікторівна.
“З такими людьми як Ви, зможемо!” – відповідаю, ковтаючи сльози.
Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network
