Перший на Херсонщині пам’ятник великому Кобзареві з’явився у Станіславі в 1921 році

Кожен, хто б не побував у селі Станіслав, зустрінеться з ним – величним, спокійним Кобзарем. Стоїть він у самому центрі села, перед школою. Цей перший пам’ятник Кобзареві в нашій області з’явився у 1922 році. На той час скульптурних зображень поета в Україні було небагато. Навіть на могилі Шевченка в Каневі був символічний хрест.

В тому далекому 1922-му Станіслав був великим волосним (районним) центром. Саме в Станіславі у 1902 році був створений Народний театр. Аматори збирались у простій селянській хаті й грали п’єси українських та російських драматургів. І тільки на початку 1920-х уже після громадянської війни керівництво волості передало аматорам сільського драматичного гуртка цегляний будинок багатія Шапошникова, який і було перебудовано під театр.

Серед сільських акторів були люди різних професій. Семен Туркалов, Григорій Куйовда, Терень Кучма добре володіли теслярською справою. Отож, вони першими і взялись за перебудову. А всі жителі села допомагали в інших роботах. Невдовзі зала на 350 місць була готова. Крім партеру було вісім лож, сцена п’ять на п’ять метрів, оркестрова яма вміщала 20 музикантів. Старі жителі села розповідали про таке: коли театр був готовий, виявилося, що немає матеріалу на завісу. Вирішили піти по селу. І вже надвечір біля дверей височіла гора ряден, полотен, мішків. Все те скомпанували, зшили і пофарбували в голубий колір – колір водного простору лиману. А на його фоні намалювали сивовусого кобзаря з хлопчиком-поводирем. Коли завіса гойдалася – здавалося, що кобзар перебирає струнами. А коли Станіславський театр був відкритий, народ надав йому горде ім’я Тараса Шевченка.

Керував театром професійний актор Лесь Завада. Вистави мали неабиякий успіх. Але поступово театр занепадав. Завада ставив лише старі, усім добре відомі п’єси, які роками не сходили зі сцени. Організувавши перебудову приміщення театру, режисер не зміг перебудувати репертуар і виїхав з села. Театр залишився без керівника. Саме в такий нелегкий час приїхав до села Юрій Шумський.

Ось які спогади залишив один з ветеранів народного театру Пилип Якович Голінько: «Вже бралося надвечір, як втомлений, ледь переставляючи ноги двадцятьма верстами ходьби, питався молодий чоловік, як пройти до сільського театру… Був він у подертих чоботях. На плечах трималася вицвіла парусинова куртка. Незнайомий відрекомендувався Юрієм Шумським – актором з Херсона». Пилип Якович запросив Юрія до себе додому, а за вечерею полилася розповідь. Очі приїжджого горіли, коли він говорив про театр. На той час Шумський в Херсоні був дуже відомим актором-аматором, по-справжньому залюбленим у театр. Пізніше він стане народним артистом СРСР, провідним майстром столичного академічного театру ім.І.Франка. А тоді у 1921-му до Станіслава його загнала нужда: починалась голодовка, а в селі, казали, легше прохарчуватись.. А в нього дружина, троє дітей…

Спочатку молодого актора з Херсона зустріли насторожено. Та коли Юрій показав свою першу виставу, і коли глядач побачив у його особі прекрасного артиста, молодь без вагань поповнила трупу Юрія Васильовича, яка стала нараховувати близько півсотні акторів-аматорів, хор та ще й п’ятнадцять музикантів, якими незмінно керував музикант-самоук Сила Микитович Кравченко.

За два роки змінився репертуар. Станіславці та жителі навколишніх сіл побачили класичні спектаклі І.Карпенка-Карого «Суєта», «Безталанна», «Хазяїн», «Мартин Боруля». Разом з акторами переживали життєві драми в «Невольнику» М.Кропивницького. Юрій Шумський ставить «Марусю Богуславку» М.Старицького, «Украдене щастя» І.Франка, «Наталку Полтавку» І.Котляревського, «В катакомбах» Лесі Українки, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка, інсценізує «Тараса Бульбу». В багатьох виставах Юрій Васильович грав головні ролі.

Театр станіславців дає спектаклі і в навколишніх селах: Олександрівці, Широкій Балці, Софіївці. За браком коней перевозили тільки майно, а самі актори разом із своїм керівником, затягнувши веселу пісню, рушали пішком.

З юних літ Шумський захоплювався творами Кобзаря. Пропагуючи Шевченкове слово серед селян, Шумський звертається до нього і у своєму Народному театрі. На самодіяльній сцені в Станіславі ожили образи з «Наймички», «Катерини». Він ставить «Гайдамаки», інсценізує Шевченкові «Тополю» і «Причинну», які переробляє в одноактну оперу (музику до неї Юрій Васильович писав сам). Нарешті станіславці побачили майстерно поставлену драму Тараса Григоровича «Назар Стодоля». Коли вистава закінчилась, глядачі довго не залишали зали, по кілька разів просили повторювати окремі сцени. А вже під ранок на сцену вийшов Юрій Васильович.

«Хочу я з вами порадитись, дорогі земляки, – почав Юрій Васильович, – Цього року минає шістдесят років від дня смерті великого сина України – геніального Тараса. От ми, драмгуртківці, порадились між собою і пропонуємо спорудити в центрі села Кобзареве погруддя».

Схвально загомоніли люди, а голова волкомнезаможу Федір Гнатович Пиж пояснив, що в цій справі потрібна велика допомога сільчан. Скульптор з міста погодився виготовити бюст Шевченка, однак, просив, щоб заплатили йому не грішми, а продуктами.

За кілька днів на сільському сході селяни одностайно проголосували за спорудження пам’ятника. То був дуже важкий рік. Щойно закінчилась війна, чоловіки повертались з фронтів, господарства були розорені, виснажені. До того ж, був страшний голод: щодня до братської могили на цвинтар несли по кілька померлих і кожен селянин ламав голову, як прожити день… Але бажання спорудити пам’ятник улюбленому поету було таке велике, що люди задля цього віддавали останнє. Вже другого дня вранці потяглись вони до сільради. Таки назбирали 2,5 пуда збіжжя (а на той час це було варто золота). Все зібране було складене на віз і Шумський у супроводі двох делегатів поїхав у Херсон до знайомого скульптора замовляти погруддя. А тим часом на визначеному для пам’ятника місці в сквері біля театру закипіла робота: підвозили морське каміння, пісок, цеглу. Найкращі сільські майстри-муляри Дмитро Яник, Єгор Михеєв, Тимофій Корж почали мурувати чотириметровий п’єдестал.

Погруддя було відкрито 8 листопада 1922 року. (На фото – наказ голови волвиконкому Войтенко).

Старше покоління станіславців ще пам’ятає слова написані на постаменті «Учітеся, брати мої, думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». На лицьовій стороні пам’ятника було зображено бандуру, сувій паперу та пензлі. На жаль, автор пам’ятника невідомий. Погруддя виконане з гіпсу і має скромний вигляд. Це був перший пам’ятник Великому поету встановлений у сільській місцевості.Станіславський театр працював до 1942 року. Під час окупації Станіслава німці розібрали другий поверх театру, а на першому влаштували стайню для коней. Театр тимчасово припинив своє існування. І тільки восени 1945 року аматори сцени зібралися на першу повоєнну репетицію.

Пам’ятник під час війни, на щастя, не постраждав і зберігся. Під час реконструкції центральної садиби радгоспу «Лиманський» у 1960-х роках, пам’ятник було перенесено в парк, а пізніше у 1980-х було встановлено перед новою Станіславською школою. На жаль, до нашого часу напис не зберігся, а постамент було змінено.

І сьогодні про пам’ятник, його створення і відкриття, його складну історію ходять легенди. Вони передаються вже котрому поколінню станіславців з вуст в вуста, і, безперечно, хвилюватимуть ще не одне покоління. А те, що до створення цього пам’ятника був причетний наш земляк, непересічна особистість, улюблений актор Юрій Васильович Шумський, теж запам’ятається і вкарбується в пам’ять навічно.

В’ячеслав Гребенюк, заслужений працівник культури України