Поради психолога: як реагувати на критику
Кожного дня я спілкуюся з великою кількістю людей. І звісно ж, подобатися кожному не можу. Та і навіщо? «Я ж не долар, щоб всім подобатися» – кажуть у народі.
Нещодавно на власній сторінці сторінці у ФБ я надрукувала пост. Такий собі, на мій погляд, зовсім нешкідливий, народжений у вирі власних переживань, сприйняття та почуттів.
Друкувала українською (мені так здавалося :)). Останнім часом посилено вчу та вдосконалюю свою “солов’їну” мову, постійно практикуючись при розмові.
Насправді, носіїв такої, як мені подобається, гарної, мелодійної, правильної вимови українською у моєму оточенні не так вже й багато. Все більше – «суржик». Але я пишаюсь собою та своїми здобутками. Порівнюю себе колишню із собою сьогоднішньою: ще рік тому акцент був неймовірний, а слова зовсім не хотіли перекладатися.
Я це зазначаю не для розпалу дискусій з приводу мовлення. Я – про інше.
У коментарях під своїм постом я отримала критику: з приводу помилок, «русизмів» і такого іншого. Друкую і посміхаюся… Як і тоді, коли читала коментар.
Зраділа, що є уважні читачі та знавці мови. Виправила. Шукаючи у словнику правильні переклади, взяла у свій лексикон ще кілька нових висловів.
Але трохи засмутилася з приводу того, що відбувалося далі. Здалося, що між читачами наростав конфлікт. Одні стали на мій захист. Інші навпаки…
Мене це змусило задуматися: чому так болісно «б’є» критика? Як реагувати і чи потрібно це робити? І на що звернути увагу?
Згадую одну знайому. Вона привела мені яскравий приклад.
Якщо ти зустрінеш людину у неохайному вбранні, пом’ятій сорочці, у плямах, з відірваним рукавом… І ця людина буде робити тобі зауваження з приводу вже твого зовнішнього вигляду. Чи зачепить це тебе? Чи захочеш ти сприймати його слова, як істину? Думаю, що ні.
Критика ранить тоді, коли потрапляє у сприятливий грунт. У ваше болюче місце. У вашу «рану». Або ж вам властиво самостійно займатися «самокопанням» та «самоїдством». Можливо, ви пережили травму, пов’язану із зачепленою темою. А може, хтось авторитетний для вас вже торкався цієї теми і не в вашу користь… Безліч ліній може бути.
Причин болісного відношення до критики може бути декілька. Зазначу тільки три. Самі поширені, на мій погляд.
- Це – низька самооцінка. Невпевненість у собі! Деякі з вас скажуть: «Ну ось маємо… Знову приїхали. Знову про самооцінку».
А я маю 100% впевненість у тому, що це база, фундамент здорової особистості. І як наслідок – щасливого особистого життя та взаємодії із оточенням.
Наприклад, я – критична до себе. І впевнена, що маю якусь ваду або установку негативну (великий ніс, невміння висловлюватися чітко, зайва вага тощо) А оточення мені тільки підтверджує мої відчуття… Краща подружка каже, що знайшла «крутий» тональний крем, який прибирає всі недоліки. Навіть такий довгий ніс, як у мене може зробити акуратнішим. Або при зустрічі із товаришем чую: «О, яка ти пухкенька. Мабуть тобі живеться гарно». І таке інше.
У свідомості виникає впевненість, що я так думаю, мені підтвердили власні відчуття, тому це так і є! Це – ІСТИНА! Правда!
Сюди можна віднести і ранимість (від більшості контактів із миром – болить). І внутрішнього критика (внутрішнє самоїдство). І перфекціонізм (я недостатньо хороший). І багато іншого.
Ось як працює занижена самооцінка
2. Синдром самозванця. Чули такий вислів? Багато людей не дозволяють собі щось робити через страх критики. Я недостатньо досвічена у цьому питанні, немає освіти, немає підтримки… Що скажуть інші…
У юності я писала вірші. І досить непогані 🙂 Коли казала про це, чула у відповідь: «Ти ще скажи, що ти поетеса…»
Почала пекти ексклюзивні торти у кінці 90-х, мені задавали питання: «В тебе ж немає освіти кондитера? Ти не професіонал. Тому …» Виходить, що триповерховий торт у 17 кг вагою не є достатнім підтвердженням моєї фаховості і не дає мені право називатися профі!
І в такі моменти я відчувала цей самий синдром самозванця. Чи я можу себе називати поетом чи кухарем, чи громадською діячкою? Чи маю право? Посіяні сумніви та навіть краплинка критики у цю «грядку» – і ось ти вже знову на початку свого шляху. Там, звідки і починав, – зі страхів.
3.Психологічні травми. Це окрема тема. Досить важка. Але скажу тільки те, що навіть якщо у вас немає цього терапевтичного діагнозу, це не каже, що такої травмуючої ситуації у вашому житті не було.
Тому при критиці з’являється відчуття жертви. Мозок репетує: «Небезпека! Небезпека!» І ти починаєш діяти. Як можеш. Або ж завмираєш. Або ж нападаєш. А може просто тікаєш.
Хочу зазначити один момент. Мені до рук потрапила історія жінки, яка опублікувала у ФБ своє фото, на якому вона була у пляжному наряді. Живіт був у безлічі зморшок і звисав негарним мішкуватим рюшем навколо ніг. В’яла шкіра, якої було явно забагато для її тіла. Героїня посміхалася на все фото!!! Уявляєте? На всі 32 :).
Коментарі під фото були різні. Хтось захоплювався тим, що вона не соромиться бути собою. Але переважно люди критикували. Мовляв, нема чого публікувати неестетичні картинки.
Але ця дівчина була щаслива! Бо схудла майже на 100 з гаком кілограмів. Вона пройшла свій власний, важкий і довгий шлях. І тільки їй було зрозуміло, що це – досягнення! І є чим пишатися. І є перспектива. І є майбутнє. Мені здається, набагато краще, ніж у деяких її «критиканів». Яким власна врода та краса дісталися набагато легшим шляхом!
Тому, узагальнюючи цю публікацію, хочу сказати наступне: зміцнюйте свою самооцінку! І обережніше із критикою! Ніколи не знаєш, що передувало тому, що ти зараз спостерігаєш!
Бажаю насолоджуватися життям!
Щаслива психологиня Інна Корміленко
