Про що писала газета: історія про відому білозерську поетесу Надію Врищ
Читачам районки добре відоме ім’я Надії Врищ – поетеси, багаторічного керівника літературної студії “Біле озеро”. Але, мабуть, мало хто знає, що ця лірично-поетична жінка – інженер-будівельник. Дійсно, несподіване поєднання. Цікаво, як же так вийшло?
Народилася Надія Семенівна в Бериславі в багатодітній родині службовця. З дитинства була впевнена, що стане літератором (бо все навколишнє намагалася оспівати у віршах) або садоводом (тоді і досі дуже любить квіти й розкішну зелень садів). А навкруги просто вирував дух будівництва: зводилася Каховська ГЕС, будувалося місто Нова Каховка, заводи… І цей “будівельний ген”, мабуть, десь глибоко відклався в душі юної Надії. Школу закінчила з золотою медаллю і зібралася вступати до Одеського університету, але так склалося, що не захотіла віддавати туди документи, а випадково потрапила до інженерно-будівельного інституту. Пригадує Надія Семенівна, що тоді її вразили квітники й фонтани на території інституту. А ще дуже приємні, доброзичливі люди в приймальній комісії. Ну, як тут можна було встояти! У 1961 році завершила Надія навчання і стала інженером-будівельником. За розподілом поїхала на будівництво Кущовської компресорної станції газопроводу Краснодарський край – Москва. Але поїхала не сама: ще в інституті познайомилася з майбутнім чоловіком, Анатолієм Антоновичем, який приїхав до південного міста з Хмельниччини. Одружилися, і в Краснодар він вирушив разом з молодою дружиною. Працювати на будівництві Надії подобалося. Це нагадувало складання віршів: там слово до слова, а тут – цеглинка до цеглинки. А завершений витвір – на радість людям!
Значущу подію – народження первістка – чекали в Бериславі, туди молодята поїхали, коли Надія вийшла в декретну відпустку. Першою народилася донечка Вікторія, а через сім років – син Радіслав. Повернутися у Краснодар родина не захотіла, деякий час працювали у її рідному місті: Надія – керівником проектно-кошторисної групи в Бериславському виробничому управлінні, а потім – архітектором Берислава, чоловік – районним архітектором.
Пізніше Анатолія Антоновича запросили до радгоспу “Лиманський” на посаду заступника директора з будівництва. Не довго вагаючись (що то – молодість!), залишили квартиру у Бериславі і переїхали до Станіслава (з часом родина переїздила до Білозерки, в Херсон і знову у Білозерку). Надія Семенівна почала працювати виконробом у БМУ-5 Херсонміськбуду. Потім вона була начальником виробничо-технічного відділу в Білозерському ПМК-163; в обласному управлінні капітального будівництва – начальником відділу експертиз проектів. Першим об’єктом у виробничій практиці Надії Семенівни став будинок культури у Станіславі, потім – універмаг у тому ж селі, потім… Хіба все можна перерахувати? На “бойовому рахунку” Анатолія Антоновича теж безліч об’єктів, наприклад, Білозерська школа №1, Велетенська школа, консервні цехи та дитсадки по усьому району.
Все життя не полишала Надія поетичного пера. Навколо неї завжди гуртуються творчі натури – школярі, вчителі, військові, домогосподарки, убілені сивиною і життєвою мудрістю односельці-пенсіонери, небайдужі до рідного слова і народної пісні. Поетеса брала і бере активну участь у культурному і просвітницькому житті району й області. Це життєва потреба неспокійної душі Надії Врищ. З 1984 року і до недавніх часів вона очолювала літературну студію “Біле озеро”. Видала шість збірок віршів: “Зоряна мить”, “Сполохи душі”, “Двоє і війна”, “Гарна новина”, “Півкроку до істини”, “Троянда на асфальті”. Є упорядником десяти колективних збірок членів літературної студії “Біле озеро”, друкувалася в альманахах “Степ”, “Таврія поетична”, “Третье дыхание” та італійському часописі “Agricultura”; у перекладі Івана Труша італійською мовою в добірках творів “Українська поезія в Італії” (м. Чернівці). Тематика поезій Надії Врищ різнопланова і розмаїта. Вона возвеличує людські цінності, чесноти: любов, віру, надію, доброту, порядність і однаково вболіває за рідним краєм і державою, в якій не все гаразд; за отчим домом і мовою; за духовністю молоді і власних дітей; за сьогоденням і майбутнім. Стримана, ділова, принципова Надія Врищ насправді завжди емоційна, вразлива і душевно відкрита. У своїх віршах прагне до безпосередності й простоти, яка сприймається слухачами зацікавлено, уважно, шанобливо.
Донька Вікторія майже повторила долю батьків: теж інженер-будівельник, з чоловіком Віктором Івановичем Кугуком теж познайомилася в інституті. Теж мають першу донечку. Вікторія зараз працює за спеціальністю в обласному пенсійному фонді, а її чоловік – головним інженером Білозерського Райагробуду. А ось онука порушила сімейну традицію, обравши справою життя рекламний бізнес. Що ж, час диктує своє, нове.
Із 1992 року Надія Семенівна на пенсії, займається творчістю та громадською діяльністю. Анатолій Антонович, на відміну від емоційної, піднесеної дружини – капітальний, фундаментальний. Він – міцний стрижень всієї родини. На відпочинок Анатолій Антонович вийшов лише у 2009 році, працювавши до цього начальником Райагробуду, районним архітектором, заступником начальника обласної служби Укрінвестекспертизи.
Чи може хто порахувати, скільки будівель звелося за участі подружжя Врищів з 1960 року? Мабуть, це склало б не одне місто. Так, як будинок, склали вони і своє життя – цеглинка до цеглинки, на міцному розчині любові, взаємоповаги, життєвої мудрості.
Олена Цуркан
“Придніпровська зірка”, №32 (7911) від 12 серпня 2011 року
