Про що писала газета: сторінками сімейного альбому Рибачуків

Сімейний альбом… Як дивно зараз, в епоху сучасних новітніх технологій, звучать ці слова. Скільки таємниць зберігають сторінки сімейних альбомів!
З першої сторінки на мене дивляться мудрі очі жінки з гарною високою зачіскою. Поряд із нею – бравий чоловік із хвацько закрученими вусами. Це мої прабабуся і прадідусь по маминій лінії – Єрьоміни Марфа та Федір. Ще в дитинстві я із захопленням слухала розповіді своєї бабусі про своїх прародичів. Багато випробувань випало на їх долю – події революції 1917 року змусили залишити гарне місто Ялту, де сім’я мала будинок, а голова родини – посаду городового. А потім – важкі 20-ті роки, коли українські землі охопив вихор громадянської війни і родина Єрьоміних переїхала до міста Артемівська. Бабуся розповідала бувальщину, яку передають від покоління до покоління: у будинку Марфи перебував на постої Нестор Махно. Розуміючи, що жінці дуже тяжко доводиться з трьома дітьми, він дав розпорядження виділити мішок борошна. Саме це врятувало родину від голодної смерті, бо прабабуся Марфа пекла з цього борошна пиріжки і продавала їх на залізничній станції. І на знак великої поваги до мудрої жінки Махно подарував ще на згадку срібний наперсток, який зберігається і до сьогоднішнього дня. Це єдина цінна річ, яка збереглася в сім’ї після страшного 1933 року. Саме тоді в ТОРГСІН здали і подарунок від княгині Трубецької (набір столових предметів зі срібла), і орден від еміра Бухарського (нагорода за гарну службу) та багато інших речей. Страшна трагедія всієї України оминула родину. Марфі вдалося зберегти трьох своїх дітей.
І ось нова сторінка альбому – на ній фотографія юної дівчини із великими очима. На зворотному боці читаю – 1938 рік. Це фотографія моєї бабусі Олени. Криваві події 1941 року обірвали її заповітну мрію – навчання в інституті. Тримаю в руках невеличке фото – на ньому гарна молода жінка на фоні незвичного для України будинку. Запитую бабусю про це фото і бачу, як наповнюються сльозами її очі. Бо цей знімок зроблено в Німеччині, в Дюссельдорфі, в день, коли українських бранців звільнили від нацистської неволі. Потім – повернення на Батьківщину і тавро «остарбайтер». Довгих чотири роки працювала Олена в далекій Німеччині, не знаючи, що вже немає її батька Федора, що старша сестра Катерина теж працювала в Німеччині на вугільних шахтах. І ось довгоочікувана перемога, спалах салютів і… питання – як жити далі? Пригадую, як розповідала бабуся Олена про голодний 1946-1947 рік, коли від 300-грамового шматка хліба, який видавали на виробництві, вона по крихті відщипувала, щоб вистачило надовше. На все своє життя вона зберегла звичку ховати невеличкий окраєць хліба про запас.
Вже дев’ять років немає бабусі, але пам’ять добре зберігає всі її розповіді і спогади.
А ось нова сторінка альбому – на ній гарна молода жінка за роботою в друкарні. Це – моя мама, Тетяна Миколаївна Рибачук. В 60-ті роки ХХ ст. невелика родина Тетяни переїхала із Львівщини до степового села Радянське. Дуже важко було їм, міським жителям, призвичаїтись до складного сільського життя. Поряд із маленькою Тетянкою завжди була її бабуся Марфа, з-під чарівних рук якої виходили справжні витвори мистецтва: плетені серветки, скатертини, штори. У цій родині, у так званому «жіночому царстві», всі жінки займалися рукоділлям. Тож і не дивно, що і Тетяна продовжувала сімейну традицію. Після закінчення Радянської восьмирічної школи вчилася у Львівському поліграфічному училищі (хотіла здобути таку професію, щоб робота була тільки у місті). Потім працювала у Білозерці в друкарні. Зустріла свою долю – чоловіка Віктора, з яким ось уже сорок років йде по життєвому шляху. Коли чекала на народження своєї першої донечки, вирішила вишити маленьку подушечку, але… не встигла завершити свою роботу. А потім – народження другої доньки, повернення в село Радянське, сільські будні, напоєні важкою працею, робота бухгалтером в радгоспі «Радянська земля». І тільки через 30 років повернулася Тетяна Миколаївна до своєї незавершеної роботи.
«Вони ніби мої діти», – так говорить моя мама про свої вишивки. Зараз їх у неї дуже багато – ікони, рушники, серветки, пейзажі, натюрморти. Вже не одна пара стала на весільний рушник, вишитий її вмілими руками. Цей талант перейняла у спадок від своєї бабусі Марфи та мами Олени. І до сьогоднішнього дня вона ретельно зберігає їх плетені мережива та вишиті рушники. З року в рік мамина майстерність зростає, техніка вишивання, підбір кольорів стають більш довершеними. Освоїла вона і техніку вишивання бісером. Її улюблена робота – ікона Божої Матері, на створення якої пішло 32 тисячі намистинок.
Ось і перегорнули ми чергову сторінку нашого сімейного альбому. В ньому ще дуже багато фотографій і за кожною з них – цікава історія, людська доля. Пишатися славою своїх предків не тільки можна, але й треба; неповага до неї є ганебна легковажність. А з чого ж починається легковажність? Напевне, із забутого на підвіконні листа, припалого пилом портрета, вицвілої фотографії…
Пам’ятайте про це, бережіть сімейні реліквії, альбоми, щоб потім, на схилі літ, передати своїм дітям. Бо родовід слід знати. Це не просто красиві слова, це обов’язок не тільки перед минулим, але й майбутніми поколіннями.

Лариса Рибачук,
«Придніпровська зірка» №6 від 5 лютого 2016 року