Про що писала газета: відома освітянка Станіслава
Біографію Станіславської середньої школи неможливо уявити без Олександри Федорівни Черниченко – яскравого педагога-організатора, Вчителя вчителів та шкільної юні, історика за фахом. Своєю відданою педагогічною працею, тривалістю у кілька десятиліть, вона формувала у колективі добру традицію високих стандартів рідної школи. Тим самим стверджувалося неухильне правило: виховання юні – найшановніша справа, а школа – це храм знань та поваги до вчительської праці. Безсумнівно, це свідчення високого авторитету педагогів Станіславської школи.
Народилася Олександра Федорівна 7 травня 1914 року у Станіславі в родині батраків. У 15-річному віці закінчила місцеву семирічну школу й одразу ж почала працювати у новоорганізованому колгоспі “Серп і Молот”. Тут дівчину прийняли до лав комсомолу й відрядили на чотиримісячні педагогічні курси до Херсона. Після навчання Олександра отримала призначення до рідної школи, де й працювала з 1930 по 1935 рр. вчителькою перших-пятих класів. Першими її учнями стали четвертокласники, з якими 15-річна вчителька на уроках пізнавала основи наук, а на перервах грала в ловички та квача. Із тих пір вона завжди була в оточенні дітей, яких любила понад усе. У ці роки заочно закінчила Бериславський педагогічний технікум. Тодішній директор школи Семен Мойсейович Курлянд надихав та заохочував молодих колег до подальшого навчання, вже у вузах. Отож учорашні учні повертались до рідного гнізда вже як вчителі. Олександра наполегливо йшла до здійснення своєї мрії – отримання вищої освіти, яку з 1935 по 1940 рр. здобувала в Одеському державному університеті на очному відділенні історичного факультету.
На вибір вчительського фаху Олександри вплинули багата історія села, вир подій, в якому опинились її родина та земляки, життя яскравих особистостей, що органічно вплелися в долю станіславців та формували їх духовний світ. Батько Олександри Федір Гнатович Пиж був людиною непересічною: саме його, учорашнього батрака, учасника Першої світової війни, кілька разів прошитого ворожими кулями, активного учасника встановлення Радянської влади, хлібороби обрали головою комітету незаможних селян. Він був знаний та поважаний земляками за хазяйновитість, ясний розум, кмітливість, хороші організаційні здібності, принциповість у відстоюванні інтересів односельців. За спогадами Б. Степанова, солідну Пижеву постать можна було зустріти всюди: цей “хазяйновитий чоловік бачив усе, що робиться на селі. Лаяв ледарів. Смикаючи чорняві вуса і борідку, “требував” робити все точно і швидко…”
Соратником Ф. Г. Пижа у громадській роботі виявився майбутній великий актор та режисер Юрій Васильович Шумський, якого 1921 року доля закинула до волосного центру Станіслава, де він очолив народний театр, а також через короткий час – волосний відділ народної освіти. Саме Пиж поставив свою резолюцію на заяві Шумського до станіславського волкомнезаможу про прийняття актора-режисера до лав місцевої громади. Ці дві схожі за долею людини (Федір Гнатович, як і Юрій Васильович, рано втратив батька) швидко заприятелювали і два роки спільно працювали. То був час важких випробувань наших земляків: тривав голод 1921-1923 рр., щодня до братської могили на цвинтар несли по кілька померлих… І в таку жорстоку пору Федір Гнатович підтримав вікопомну пропозицію Шумського – увічнити пам’ять Т. Г. Шевченка і спорудити у центрі села Кобзареве погруддя. За це селяни одностайно проголосували на сільському сході. Збирали по жмені стражденних ячменю, проса, кукурудзи, квасолі… І так мало-помалу зібралось 2,5 пуда зерна (на той час ціннішого за золото). За цю “плату” замовили у професійного скульптора погруддя Т. Г. Шевченка, яке було встановлене 8 листопада 1922 року у центрі села на високому, в кілька метрів, постаменті. За спогадами Шумського, саме голова комнезаму Пиж через багато років стане життєвим прототипом соковитого образу Романюка, втіленого митцем у п’єсі О. Корнійчука “Калиновий гай”.
Отримавши вищу освіту, Олександра Федорівна працювала у Вінницькому педагогічному інституті. Під час планової відпустки поїхала до матері у Станіслав, де її застала війна. Разом із односельцями пережила воєнні лихоліття: підневільну працю в окупованому ворогами селі, вигнання фашистами з рідної домівки, блукання степами у пошуку притулку. Після визволення Станіслава відбудовувала разом із колегами зруйноване під час війни село.
У рідній Станіславській школі, якій завідуюча навчальною частиною Олександра Федорівна Черниченко віддала кілька десятиліть свого життя, повною мірою розкрився її талант педагога та організатора навчально-виховного процесу. Вона була взірцем працелюбності, відданості роботі, принциповості та людяності. До неї зі своїми тривогами, сумнівами, переживаннями йшли за порадою молоді й досвідчені вчителі, батьки та учні. Для кожного знаходила саме ті аргументи, що допомагали розв’язувати проблеми, з надією дивитись у майбутнє. Олеся Федорівна, так любили називати її односельці, регулярно виступала перед ними з лекціями, бесідами на педагогічні, суспільно-політичні та наукові теми. Разом із директором школи К. Й. Голобородьком вони утворили надійний тандем керівників-однодумців, які системно, цілеспрямовано формували колектив яскравих особистостей, шукали та знаходили ефективні шляхи виховання шкільної юні. Тим самим гідно продовжувалась естафета колег-попередників (М. П. Білого, подружжя Котеленців, С. М. Курлянда, В. Х. Литвинова, С. М. Кравченка та ін.), які у довоєнний час здобували школі звання зразкової. У школі зросли кваліфіковані вчительські фахівці, відомі за межами району: Є. Ф. Різниченко, Г. П. Божко, О. Д. Пономаренко, М. Н. Гаркуша, А. Г. Голобородько, Н. П. Божко, Л. Г. Друзяка, О. Є. Корж, М. В. Яновська, Т. П. Степанова, М. П. Гречко, М. О. Симонов, подружжя Божків, Келіних, Кучеренків та ін. Пріоритетом розробленої керівництвом школи концепції у 1950-1960-х роках стало поєднання двох напрямків – політехніко-трудового та гуманітарно-естетичного.
Станіславська школа стала однією з перших в області, де були створені майстерні для обробки дерева та металу, що давали школярам виробничі навички. Вихованці різного віку опікувалися теплицею та живим куточком. Успішно працювали учнівські бригади: старшокласники ремонтували шкільні меблі, деяке устаткування, виготовляли дерев’яні двері, вікна, надавали дрібні послуги населенню. У літній час на полях місцевого радгоспу працювала шкільна виробнича бригада. 1961 року херсонський науковець М. Ковальов писав:
“Станіславська школа славиться тим, що дає учням глибокі знання з основ наук, прищеплює їм любов і навички до праці. У повоєнні роки майже всі випускники цієї школи вступали до вузів, бо дійсно мали добру теоретичну підготовку”.
У стінах школи традиційно прищеплювалась любов до краси, художньої самодіяльності, природи, здорового способу життя. Справжній злет хорового, музичного, оркестрового мистецтва у 50-60-х рр. пов’язаний з іменами А. М. Келіна, О. П. Кравця. Через вокальну культуру, постановку п’єс, художнє декламування, виставки дитячих малюнків нам, школярам, прищеплювалась любов до прекрасного, того, що живить душі нині. Учнівський та вчительський хори були незмінними призерами різноманітних оглядів художньої самодіяльності. А ще нас згуртовували спортивні змагання, суспільно-корисні трудові акції, спілкування з природою, екскурсії по рідній Україні. Київ, Умань, Одеса, Крим – це були улюблені маршрути старшокласників школи, за якими вони мандрували на пристосованих для подорожей вантажних автомашинах. Для кожного учня це були незабутні миті життя, наповнені пізнанням чарівних куточків країни та єднанням з природою, про що вони й донині згадують з великим захопленням. І в усіх цих справах відчувався незаперечний організаційний талант Олександри Федорівни.
У своїй педагогічній діяльності О. Ф. Черниченко керувалась настановами А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського і завжди наголошувала, що шлях учителя до душі учня пролягає через багатогранний особистий приклад, довір’я, повагу до юної особистості. Все своє життя вчила сільських дітей не тільки історії, а в першу чергу – людяності, гідності, вмінню долати труднощі та вибирати свій життєвий шлях, любити і берегти рідну землю. Нині, з позиції досвіду, розумієш, що стає ще більш актуальною посильна праця дітей у шкільних майстернях, на пришкільних ділянках, адже заманливий, але однобокий віртуальний світ гальмує розвиток дитини, її професійне самовизначення, засвоєння умінь, необхідних для інженерної освіти, елементарної технічної, екологічної грамотності. Ми, колишні вихованці Олександри Федорівни, із вдячністю згадуємо її багатогранну шкільну науку, що живить нас і сьогодні.
Разом із чоловіком Іваном Леонтійовичем Олександра Федорівна виховала доньок – Тамару, лікаря за фахом, та Галину, вчителя, яка продовжує справу матері у рідній Станіславській школі.
Олександр Голобородько с. Станіслав
“Придніпровська зірка”, №18 від 2 травня 2014 року
