Про тих, кому не байдуже
Там нас нема, де між розривами снарядів гуляє зловісний вітер, чіпляючись за те, що ще не впало, виючи від безсилля перемогти непереможне…
Ми не чуємо, як плаче хвіртка, намагаючись закрити вхід на понівечене подвір’я, та не може, бо висить на одному гвіздку… Нас не чекає квітучий садок, бо зима, і не тільки надворі – скрізь холодно… Ми не бачимо, в яку щілину протискується приблудне кошеня, щоб сховатися від негоди біля заваленої разом з дахом пічки, туди не дістає вітер, від того тепліше…
Там нас нема, де в коробки пакується все – від їжі до одягу, те що необхідне для життя, найнеобхідніше, зайвому місця немає… Не нашими руками плетуться теплі шкарпетки під нервовий цокіт погнутих спиць. Не ми вигадуємо заплутаний візерунок маскувальної сітки, схожої на нашу власну долю. Не на нашу адресу лунатиме радісне слово «супер», коли буде отримана передача з тилу…
Там нас нема, де в окопі, залитому дощем, побиті руки тримають телефон, щоб принаймні почути рідний голос, можливо в останнє… Не у нас будуть лічені секунди в напівсвідомості знайти турнікет, щоб накласти на поранену ногу, відбиваючись від смерті. Не про нас напишуть у новинах сайтів, дякуючи за порятунок пораненого побратима, але подяка не буде прочитана, бо…ціною власного життя.
Там нас нема, де спогади розгладили зморшки і змили сивину… Не у нас на руках засинає маленьке диво, залюблене і заціловане не нами. Не ми сваримо сина за розірвані нові штанці, бо котик сам зліз би з дерева пізніше. Не нашою проблемою були думки про «погану вулицю», яка може зіпсувати дитину. Не ми замовляли квиток на потяг, який їде без натяку на повернення. Не ми віддали в руки Богу те, що свого часу дав нам він – найрідніше і найдорожче. Не ми в останнє тримаємо важку холодну руку своєї дитини, сподіваючись, немов божевільні, відігріти її гарячими слізьми…
Там нас нема, де, сподіваючись на силу слова, пишуться закони. Не ми вивертаємо кишені тих, хто у «теплій ванні», відверто краде у збройних сил – у наших захисників, у молоді, що не шкодуючи життя, хоче «теплої ванни» для своєї країни. Для діток, що сиротами зростатимуть без батьків, для старенької бабусі, яка покрученими хворобою руками плете шкарпетки на фронт, гублячи петлі, бо погано бачить, для щасливих молодят, які неодмінно одружаться, коли повернуться з фронту…
Там нас нема, де чужа країна, без особливих сентиментів, прихистила українські родини, що змушені рятувати дітей від війни… Не нашу душу ігнорують холодні розрахунки вкладень у так званих біженців…Не нам з чужини хочеться повернутися назад до своїх осель, вкласти своїх дітей у їхні теплі ліжечка, знайти улюблені іграшки, які стали такими потрібними і рідними. Не ми мріємо про те, що вціліє дитячий садок і школа – серце сільського життя. Серце виживе, будівлі – дай Боже!
Там нас нема, де крок за кроком ідуть сапери по замінованому полю. Не нам треба шукати смерть під ногами, щоб завтра засіяти хліб. Не за нас моляться Богу родини, які здогадуються про те, як минає час на полі бою. Не ми тримаємо за руки побратимів, коли фронтовий капелан читає молитву перед боєм. Не ми замовчуємо відверті моменти трагедії, яку приніс східний сусід, пізніше дізнаються всі, справа часу…
Там нас нема… Але ми поруч, зовсім поруч… Ми чуємо, бачимо, відчуваємо кожний подих, кожне слово, кожну молитву! Ми ті, кому не байдужа доля країни, хто в силу своїх можливостей намагається у різний спосіб допомогти руху до Перемоги, маленькими справами, на скільки дозволяють обставини, можливості та здоров’я.
Як нас назвати? Мабуть ще не вигадали такого слова, але те, що ми любимо свою Україну – беззаперечно! І все, що відбувається на нашій землі – нас стосується і бентежить. «Слава Україні!» – для нас не порожні слова! Тому, разом ¬- до Перемоги!
Олена Бутковська
Фото – depositphotos.com.ua
