“Швидше б перемога, а хліба ми напечемо!” – як сім’я з Приозерного відкрила власну справу та допомагає людям
“А давай напечемо багато хліба!” – чи може така проста ідея, що виникла у розмові двох щирих подружок, перерости у власну справу? Виявляється, що так. Адже саме ці слова були поштовхом до того, щоб мешканка Приозерного Віра Урсова разом із рідними, розвалили на власному подвір’ї стару літню кухню з бабусиною пічкою і побудували нове приміщення – з більшою новою піччю.
Ідея про хліб, який можна напекти та покласти у морозильну камеру про запас, у Віри та її куми Анни Денисової виникла ще у часи коронавірусного карантину. Спочатку пекли для себе та родичів, сусідів, добрих знайомих. Та сарафанне радіо у селах Херсонщини працює швидко. Невдовзі у Віри з’явився зошит, де жінка записувала замовлення від людей, а далі – на маленькому мопеді повезла свій хліб до Білозерки. Замовлень ставало все більше. Вірин хліб купували працівники різних установ, покупці на місцевому ринку.
Згодом кума відійшла від справи – їй довелося повертатися після декретної відпустки на роботу. А от Віра, яка раніше працювала контролером в Херсонобленерго, навпаки, уже не могла без замісів тіста.
До повномасштабної війни родині Урсових – а допомагати жінці взялися чоловік та діти – вдалося придбати для своєї міні-пекарні тістоміс, електричну духовку, столи. Із усмішкою Віра Вікторівна пригадує свій перший хлібчик. Каже, то був білий, трішки кривенький, але смачний буханець. Тож від своєї першої рецептури жінка не відійшла, до цього часу продовжує пекти хліб як для рідних:
“У мене все на смак. Перевірила: якщо домашнім смачно, то можна віддавати людям!” – розповідає Віра.
Жінка переконана, що добрий хліб виходить не відразу, а з часом, адже ідеальний смак випічки приходить із досвідом:
“То очі бояться, а руки роблять! Спочатку пекла білий, потім кума, яка колись працювала пекарем, поділилася рецептурою житнього, а далі постійні постачальники сировини допомогли освоїти технологію замісу та випікання бородінського, гречаного. Спробувала також пампушки, пиріжки, далі – кекси, рогалики. Людям сподобалося, замовляють! Тож треба місити знову! Звичайно, якби не війна, може б і справа йшла швидше”, – щиро розповідає пекарка.
Із сумом жінка пригадує, як 24 лютого 2022 року чи не першою відчула війну і усвідомила, що їх чекає:
“Я ж почала свою роботу по щоденному графіку, вночі, о 1.30. Замісила тісто, поставила хліб у пічки, а тут як почало гупати! Знаєте, про що я одразу тоді подумала: де я скільки хліба подіну?! До речі, ця моя пекарня – як антидепресант. Ну ніколи нервувати, бо я завжди печу! От і тоді, у перший день війни, всю мою випічку з дому розібрали! – каже Віра Вікторівна.
Вона розповідає, як важко було вижити в окупацію, як багато всього доводилося випікати. До війни жінка випікала 30 хлібин, плюс ще інша випічка: пиріжки, пампушки, рогалики. В окупації доводилося замішувати на 180 буханок хліба щодня.
“Прокинулася я тоді о третій ночі і пекла до 15 години! Спочатку ми взагалі нікуди продукцію не возили, всі замовлення писали у зошит і пекли, а люди самі приїжджали за нашим хлібом. Мій зошит від замовлень був червоним, люди стояли у чергах! Магазини на початку не працювали, доставки не було. Добре, що мали якісь запаси борошна, а потім воно почало закінчуватися!” – пригадує підприємиця.
Під час окупації ледве знайшли постачальників сировини, проте доки вийшли на них, довелося закупляти борошно та інші продукти для хлібо-булочних виробів за завищеною вартістю.
“Але ми не підняли ціни на хліб, а навпаки – продавали його на п’ять гривень дешевше, ніж у магазинах. Виживали самі, і розуміли, що людям треба вижити…” – ділиться Віра Усова.
Аби щодня привезти хліб до окупованої Білозерки, Вірі з чоловіком Михайлом доводилося проїжджати два ворожих блокпости. Бувало, окупанти, не питаючи дозволу, брали хліб собі, а деколи прискіпливо перевіряли документи і відпускали. Однак жінка впевнено говорить про те, що ніколи й думки не мала покидати рідне село.
“Страшно? Та ні, не було! Чого це я повинна когось боятися і все покидати?” – ось і вся відповідь…
Після звільнення Херсонщини родина видихнула, розтопила піч і з новими завзяттям взялася до улюбленої справи. На сьогодні Урсові придбали ще один тістоміс і розширили асортимент.
Наразі щодня вони возять хліб до Білозерки. В офіційно зареєстрованому сімейному бізнесі задіяні всі члени родини: чоловік Михайло та син Микола допомагають із дровами, пильнують за технікою та займаються доставкою, а донечка Настя продає ту духмяну смакоту.
В асортименті пекарні: хліб білий, житній, бородінський, житній з тмином і соняшниковим насінням, гречаний, а ще пампушки, пиріжки з різними начинками (капуста, яблука, мак, згущене молоко, сир), кекси, рогалики із згущеним молоком та повидлом.
Тепер Віра щодня випікає 60 буханок хліба та чимало інших хлібобулочних виробів. Для того встає, як і до війни, о 1.30 і працює у пекарні до 8 ранку. Її хліб знають і люблять у Білозерці та прибережних селах. А ще Вірині кекси та рогалики хвалили військові, яким Урсові через інших волонтерів передавали смаколики.
“Знайомі, які виїхали, телефонують і кажуть: як я хочу твого хліба! А я хочу, щоб всі наші люди повернулися додому. Я готова працювати більше. Наколочу і напечу хліба стільки, скільки потрібно, аби була Перемога…”– обіцяє Віра.
Ірина Квітка
