Скромні бажання людей з великим серцем

Білозерська територіальна громада опинилася в окупації з перших днів війни. Рішення про виїзд місцевими мешканцями приймалося дуже важко. Не всі змогли переступити поріг своєї хати для порятунку життя. Насамперед виїздили сім’ї з дітьми. Це правильно. Важко, але у них попереду ще ціле життя. У селищі в основному залишилися люди старшої вікової категорії та ті, що не мають змоги евакуюватися з різних причин. Отож, серед тих, хто не полишив свої домівки, були люди похилого віку, які потребували сторонньої опіки і допомоги.

До війни в Білозерці працювала соціальна служба, яка допомагала цій категорії населення. З початку ворожого вторгнення служба призупинила свою діяльність… Але нікуди не поділася людська доброта і чуйність. Жоден із працівників, що залишилися в селищі, не покинули своїх підопічних, а навпаки – ще з більшою відповідальністю почали ставитися до людей, яких доля обмежила в самостійності.
Між плачем сирени та слізьми, що застрягли у горлі, холодним проблиском приводить до тями почуття відповідальності за людей, які чекають на допомогу, за тих, хто не в змозі втекти від війни.

Невтішні новини: пошкоджена лінія електромережі, обстріл селища, не працює інтернет, відсутнє водопостачання, зліт ворожої авіації – ніщо не зупиняє Лідію Петрівну Шимчук. Зранку вже зварила їжу, дбайливо загорнула у рушничок, щоб не прохолола. Двох бабусь, яких забрала до себе, вже накормила, помила, дала їм ліки. Маневруючи між новинами і подіями, на старенькому велосипеді їде ще до чотирьох своїх підопічних. Звичайний робочий день у незвичайних умовах…

Лідія Петрівна родом із Хмельницької області, на Херсонщині живе з 1984 року. Тяжка доля супроводжувала її з самого дитинства. Народилася вона в багатодітній сім’ї. Ніколи не знала, що таке достаток. Важко працювала, допомагала мамі. Доля звела її з чоловіком, який був повним сиротою. Разом їм вдалося звити затишне гніздечко, народити двох діток, проте війна не дала змоги втішатися життям на схилі років.

У соціальній сфері Лідія Петрівна працює з 2000 року. Має великий досвід роботи та заслужену повагу односельців. Гарна дружина, улюблена бабуся, не аби-яка господиня! Та найголовніша її риса – добре, щире серце. Через прихильність до згорьованих людей вона й обрала цю професію. Знає з власного досвіду, що таке біда. Донедавна у неї проживало дві бабусі, яких вона забрала до себе додому. Любов Леонтіївна, якій цього року буде 98 років, живе у Лідії Петрівни 15 років. Вона стала для родини Шимчуків повноцінним членом сім’ї. Лідія Петрівна ні разу не пошкодувала, що пішла на такий крок, бо бабуся Люба дуже цікава людина. Своїми порадами не раз дивувала молоду господиню і ні чим її не обтяжувала.

Після підриву Каховської ГЕС із затопленого будинку родина Лідії Петрівни на півтора місяці забрала ще одну бабусю – Лідію Матвіївну Колощук, 1926 року народження. Це мама Лариси Питомець, яка є колегою Лідії Петрівни. Поки знайшлося житло для постраждалої родини, бабуся Лідія була під опікою щирої, світлої людини, завжди вчасно доглянутою, нагодованою. Родина не давала сумувати своїм бабусям. Головне для людей такого віку – не відчувати самотність.

В окупації жилося надзвичайно важко. Покинути своїх підопічних навіть думки не було. Держава зараховувала на картку заробітну плату, якої ледве вистачало на головне, бо ціни були просто космічними. Виживали, як могли. По воду ходила до джерела. Носила і собі, і своїм стареньким. У холодні дні зігрівала їх пляшками з гарячою водою. Ні на хвилинку не переставала турбуватися про беззахисних бабусь і дідусів. Сумувати і боятися часу не було.

Війна змінила все, але незмінними залишилися людські потреби. Старенькі люди стали нагадувати малечу: вони такі ж безпосередні і непередбачувані, беззахисні і вразливі. На плечі Лідії Петрівни лягли значні труднощі, бо коли немає світла і води важко випрати білизну бабусям та помити їх. Це чи не найголовніше щоденне завдання. Декілька разів на день стареньким велосипедом вона їздила до річки, щоб запастися водою на цілий день. У її вже пенсійному віці це доволі складно. Але інакше вона не могла.

Люди похилого віку часто хворіють. Тому треба знаходити ліки, вчасно дати, простежити за станом. Тим часом – прибирання оселі, двору, санітарні роботи. Але чи не головне – спілкування зі старенькими, аби лише вони не відчували себе самотніми. Дуже цікаво з ними розмовляти. На диво, у більшості з них гарна пам’ять.

Про небезпеку, яка щодня чатує на людей, говорити не хочеться. Мабуть усі до неї просто звикли, навіть не завжди реагують на вибухи. Почуття страху майже відсутнє, лише інстинкт самозбереження примушує реагувати на відстань прильотів та коригує дії.

Коли в листопаді звільнили Білозерку, люди наче заново народилися на світ. Без страху можна було дихати на повні груди.

Робота в соціальній сфері – підсвідоме покликання Лідії Петрівни. Іншого місця в житті вона не уявляє. Не засмучує її навіть мізерна заробітна плата, половину з якої вона й досі витрачає на потреби своїх підопічних. Єдине, чого, з її слів, не вистачає для покращення надання послуг самотнім людям – камери і покришки для велосипеда… Вдумайтеся в ці слова: камери і покришки! Не нестача грошей чи продуктів! З цим Лідія Петрівна здатна впоратися. Я невдавано здивувалася при розмові з нею, та почула просте пояснення, що кожного дня треба подолати багато кілометрів, а в нашому краю росте такий бур’ян з колючками, який пробиває камери. Нові коштують недешево, та й знайти їх не так просто. Попросила не для себе… Що то щира українська душа!

Зворушена почутою історією і пишаюся тим, що Лідія Петрівна – моя землячка, людина з великої літери!

Минуле минулося, а майбутнє ми збудуємо! Збудуємо обов’язково, коли в нашій країні є такі люди!

Олена Бутковська

Публікація підготовлена в рамках проєкту “Відновлення надання соціальних послуг у звільнених громадах Херсонської області” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст публікації є виключною відповідальністю ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» і не обов’язково відображає погляди партнерів