Смаколики для українських захисників від Наталії Шевченко
Їй пощастило… Вона витримала і знайшла спосіб перевтілення самої себе, відчувши ту внутрішню “алхімію”, яка з болі робить красу, зі злості – смирення, зі страху – звершення, а з радощів – надихаючий приклад. Провину і сором вичистила з душі, як двірник вимітає старе сміття. А шрами перетворила в двері. Вона відчула правильний час!
“Якби мені довелося народитися знову, я багато чого не зробила б”, – із сумом промовила Наталія Шевченко.
Я розмовляла з нею вдень, а потім до самого вечора з голови не йшла думка про силу цієї жінки.
Молода родина з трьома дітками приїхала до Дніпровського з Вінницької області. Завзяті, щасливі, мріяли побудувати гарний дім, в якому пануватиме любов і повага. Згодом народився ще один синочок. Батьки працювали в радгоспі, діти росли, радіючи кожному дню. Та невдовзі Наталії довелося відчути ціну того щастя… Вона осягнула глибину відчаю, коли розвіюються ілюзії… Жінка залишилася сама з чотирма дітьми. Згодом вона дозволила собі спробувати створити сім’ю ще раз. Проте, на жаль, і другий шлюб виявився невдалим. Єдиним цінним надбанням цих стосунків стала поява ще одного синочка. Наталія не почувалася самотньою, адже поряд було п’ятеро дітей.
Працюючи з ранку до ночі, тримаючи господарство, вона не відчувала втоми. Лише пекло у грудях від того, що не може дати дітям того, чого хотілося б. Пригорнувши діток, питала поради у них. Дуже важко приймалось рішення, але Наталії вистачило сили відшукати свій внутрішній компас. Залишивши менших хлопчиків на вже майже дорослих сина і двох донечок, вона вирушила на заробітки. Тринадцять місяців працювала в Сполучених Штатах Америки, ні на хвилинку не забуваючи про діток. Хапалася за будь-яку роботу, бо знала, чого туди приїхала. Розлука із дітьми була надважким випробуванням для жінки. Одного разу, зібравши речі, вона повернулася додому. Немає таких слів, щоб описати радість і щастя бути поруч зі своїми синами та доньками!
Малеча підростала, збільшувалися потреби, поглиблювалася скрута… Знову довелося їхати на заробітки. Пробувши три роки на Кіпрі, Наталія переїхала до Італії. З того часу місце роботи не змінювала. Приїжджала додому щоразу, коли випадала щаслива можливість. Добре, що на той час вже мала таку фінансову можливість.
Проте війна зруйнувала плани на мирне життя… Син Олександр пішов боронити Батьківщину. Наталія з болем у серці розповідає про нього, молиться Богу, щоб війна закінчилася і всі залишилися живими. При кожній можливості донатить на ЗСУ. А ще відправляє з Італії посилки зі смаколиками для наших захисників: консервує котлетки з лосося, або морського окуня, робить консервацію з лосося, додає в передачі солодощі, каву та всього іншого, як для своїх рідних дітей. Раніше передавала гостинці перевізниками, а потім адресно, щоб уберегтися від шахраїв, які, на жаль, не бояться Бога.
Усе життя жінка була гарною господинею. Дев’ять років облаштовувала гніздечко у Дніпровському, щоб було комфортно жити дітям і онукам, яких у бабусі вже тринадцять. А ще має трьох правнуків! Дівчата в родині дуже схожі на маму: смачно готують, люблять порядок, гарно виховують дітей та живуть з Богом у серці. Можливо, саме ця віра рятує їх від негараздів.
“Дуже хочу додому. В кінці листопада збираюся приїхати, подивитися що треба для ремонту будинку після обстрілів… Люблю квіти, у нас завжди було багато квітів і гарний садочок…”, – ділиться Наталія.
Сьогодні усі думки Наталії – про збереження будинку та повернення на Батьківщину. Її можна зрозуміти, адже дуже багато часу віддала чужині, сумувала за дітьми. Залишаючись наодинці з проблемами, намагалася знайти опору в собі самій. Було дуже боляче! Так боляче, що цей біль примушував помирати, а потім допомагав відродитися зсередини.
Навколо цієї чудової жінки – тільки позитив! Переглядаючи її світлини у соціальних мережах, не знайдете жодної, де вона без посмішки. До Наталії не прийшло розчарування в людях, ідеях, вчителях, добрих чарівниках… Саме так називає вона президента асоціації “Роксолана” Оленку Поплавську, яка разом із друзями-італійцями організувала благодійний ярмарок для Збройних Сил України. Свою часточку внесла і Наталія, приготувавши гору смачнючих пиріжків. Жінка займається цим постійно. Її випічку знають навіть у сусідніх містах Італії.
Як справжня українська козачка, Наталія перестала бути вразливою від людей. Тому що зрозуміла, хто з нею, а хто ні. Життя било по ній, щоб розколоти, як горіх і дістати ядро. Але вона “міцний горішок” і глибоко переконана, що обов’язково повернеться додому!
Олена Бутковська
