“Ластівка, яка покинула розбите сімейне гніздечко…” Спогад про Ірину Науменко з Білозерки, яку вбив російський снаряд
“У нас на хаті завжди жили ластівки. Вили гніздечко, плекали пташенят… А відколи немає моєї донечки, гніздо пустує. Час від часу ластівки ще прилітають, але ніколи тут не залишаються…”
Так починає нашу розмову Любов Луценко – мама загиблої білозерчанки Ірини Науменко.
Здається, неможливо пережити стільки горя, що випало на долю Любові Порфирівні та її сім’ї. Але жінка жодну біду не можна порівняти з втратою дитини.
Наше спілкування виливається у суцільне материнське ридання. Відкриту душевну рану не лікують час, проблеми, віддаль. Але ця розмова потрібна: згорьованій жінці, щоб знову і знову пригадати свою чудову донечку, яку вбила росія, і нам – щоб зберегти світлу пам’ять про людину, яку в Білозерці знали і любили.
Трагедія сталася у лютому 2023-го. Одним ударом окупанти забрали життя молодої жінки – доньки, дружини, мами двох дітей.
“Всі ми проживали разом у своєму будинку в Білозерці. Ми з чоловіком й донечка Іра із чоловіком Русланом та дітьми – сином Євгеном, якому тепер 20, та 10-річною Діаночкою.
Іриночка, як той метелик, піклувалася про кожного з нас. Дбала, щоб ми усі були разом. Коли почалася війна, забрала з Херсона сина Євгена та його однокурсника з Білої Церкви, сім’я якого виїхала за кордон. А коли зайшли окупанти, сама поїхала в Олександрівку за батьком – мій чоловік доглядав там за своєю літньою мамою”, – починає важку розмову жінка.
Те, що сталося, завжди перед очима Любові Луценко.
26 лютого Ірина хотіла їхати з Женею в Одесу, за документами, яких не вистачало для його першого рейсу. Але двох місць в автобусі не було, тож вони перенесли поїздку та залишилися вдома.
Вранці 27 лютого російські військові обстріляли Білозерку.
“На момент атаки ми сиділи у підвалі, а потім все стихло. Тож повернулися у хату, кожен – до своїх справ. Дружньо повечеряли й розійшлися по кімнатах. На плиті доварювалася їжа для двох наших алабаїв, тож Іра пішла до кухні подивитися на страву. За нею забігла Діаночка. Вона у нас особлива, сонячна дитина. Слідом зайшов мій чоловік, забрав дитину, а Ірочка затрималася на кухні…”, – розповідає жінка, зупиняючись на ридання.
У ту чорну мить і прилетіло. Снаряд вибухнув на подвір’ї їхнього будинку, а уламок через вікно влетів у кухню, де стояла Іра. Смертельна зброя поцілила жінці у шию і пошкодила хребет.
“Після вибуху нічого не було видно, ми не одразу її знайшли… А коли побачили, жахнулися: Іра лежала на підлозі залита кров’ю.
“Мамо, дихай, мамо, тільки дихай!” – кричав над нею Женя. А вона ледве відкрила вуста і промовила: “Синочок, ти маєш довчитися… і, чуєш, ніколи не ображай Діанку!” Це були останні слова моєї дитини”, – плаче Любов Порфирівна.
Приїхала швидка, Іру забрали на Херсон, а далі – у Миколаїв. У жінки була важка травма – уламком розділило хребет, пошкодило мозок. Лікарі не давали ніякої надії. Шість днів вона була у комі, ще билося її любляче серце, в душах рідних жевріла надія… 14 березня Іри не стало… Вона 10 днів не дожила до свого 44-річчя.
Ірину Науменко поховали на кладовищі біля бабусі та дідуся в Олександрівці, бо через обстріли не змогли привезти у Білозерку.
Ця смерть стала потрясінням не лише для рідних, а й для друзів родини та колег Ірини. Жінка тривалий час працювала бухгалтером у Білозерському відділі освіти. Чимало колег Ірини виїхали з селища, а жінка, як розповідає її мама, разом із заввідділом та головним бухгалтером, залишилися.
“Вона так багато працювала, сиділа ночами біля лампи, обслуговувала всі школи, садочки громади. Я просила: «Донечко, ну хоч трохи відпочинь!» А вона мені: «Мамо, а хто ж це зробить, якщо не я?” – розповідає Любов Порфирівна.
Жінка пригадує, якою працьовитою і відповідальною була її покійна донька. Після роботи Іра ще підробляла на зборі картоплі у фермерському господарстві. Дуже хотіла вивчити сина-студента, збирала кожну копійку. Часто все господарство залишалося на ній, бо чоловік Руслан їздив доглядати маму у Велетенське.
“Ми не дуже заможно жили, але всього нам вистачало. Діаночка ходила у дитячий садочок, згодом – до школи. Іринка гарно її одягала, чепурила, і сама була модницею А ще дуже любила квіти. Якось принесла мені у коробочці крихітні саджанці. Запитую: “Доню, коли ж вони виростуть, через п’ять років? А вона усміхається і каже: “Нехай через п’ять, багато квітів не буває!” Так і пропали ті Ірочкині квіточки після підтоплення. Зате на місці вирви від ракети, що вбила донечку, виріс молоденький персик! Ми його так бережемо, так доглядаємо!..” – каже розхвильована жінка.
Після смерті Іри сім’я виїхала до Миколаєва. Там і досі проживають зять Руслан із донечкою Діанкою. А батьки повернулися додому. Тут їх спіткало ще чимало нещастя.
Після підриву окупантами Каховської ГЕС хату Луценків підтопило. Шість днів вода стояла на рівні 2,5 метри. А далі ще п’ять разів прилітало на їхнє подвір’я! Після підтоплення та обстрілів пошкодило у будинку двері, вікна, стіни, побило машину, яка не підлягає відновленню. Волонтери привезли деякі будматеріали, а рідний брат Іри Володимир, який дуже боляче переживає втрату сестри, допоміг батькам хоч трохи відремонтувати кухню та одну кімнату, де мешкають зараз.
Вдячна Любов Луценко за допомогу і волонтерці Валентині Корецькій-Куріловій, яка у найважчий час підтримала сім’ю.
Вибухами зруйнувало ще два будинки родини: хату батьків чоловіка Любові в Олександрівці і батьківський будинок зятя Руслана у Велетенському.
“Ми стільки всього пережили! Під час окупації Ірина вистоювала довгі черги за хлібом та іншими продуктами, робила усе, щоб прогодувати родину. Дуже боялися за хлопців – Женю і його однокурсника, який жив у нас місяць. Росіяни стояли біля хати на танках, а ми в цей час переховували дітей…” – пригадує жінка.
Любов Порфирівна постійно хворіє, часто звертається за медичною допомогою до Миколаївської лікарні, а заразом провідує Діаночку.
“Вона не розуміє, що мами вже немає. Усе кличе: “Іро, Іро!” А синочок Женя – у рейсі. Збулася Ірочкина мрія, він тепер моряк, вже був у Індії, Африці, а ось зараз надсилає повідомлення з Японії. Женя завжди був маминим синочком. Ніколи не соромився обійняти та поцілувати її при людях. А тепер він розповідає мені, як за нею сумує, як ридає, коли залишається сам у каюті! – схвильовано говорить жінка і запитує: “Як жити? Вдень і вночі вона перед моїми очима! Мила, добра, гарна моя дитина. Ластівка, яка назавжди покинула розбите сімейне гніздо…”
Ірина Квітка
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network
