Спогади про окупацію: що їли мешканці Білозерщини
Повзуче зникнення невеличких українських сіл розпочалося задовго до війни. Чим далі знаходився населений пункт від центральної садиби громади, тим складнішою у ньому була демографічна ситуація. На околицях цивілізації залишилися переважно люди похилого віку. Перспектив повернути туди працездатне населення майже не було. Молодь роз’їхалася по світах у пошуках кращого життя.
Так було до війни… В період окупації виявилося, що саме у віддалених селах є більше шансів вижити. Саме тому, на початку окупації, коли виникли серйозні проблеми з продовольством, багато містян переїхали до сільської місцевості. Тут було тепло, сито та відносно спокійно.
Південь України – щедра земля, яка здатна прогодувати не лише своїх мешканців. Нашу продукцію із задоволенням купували у різних куточках країни та навіть за кордоном. Поневоливши Херсонщину, загарбники відрізали постачання продуктів з підконтрольної території та цілеспрямовано нищили українські підприємства. Спочатку російські військові цинічно спостерігали, як впроголодь виживають люди, а з часом почали завозити свою гуманітарну допомогу, яка складалася переважно з українських продуктів. Таким чином вони хотіли отримати прихильність від наших людей. Брали її одиниці, бо зневага до ворожих зграй була більшою, ніж напівголодний стан.
Після пережитих голодоморів минулого століття, українці на генетичному рівні навчилися робити продуктові запаси. Тому перший час нестача харчів особливо не відчувалася. Лише через декілька місяців стало важко. Більшість магазинів зачинилися, а ті, що працювали згодом вимушені були реалізувати російські товари. Здебільшого, люди вранці збиралися біля торгових точок, щоб взяти хліба, який з часом почали привозити і роздавати безкоштовно. Черги були величезні, адже місцеві мешканці ще не покидали села.
“Хліба не було декілька перших тижнів після окупації. А потім почали періодично возити. Людей було багато, але ділили таким чином, щоб однаково вистачало всім. Пізніше можна було взяти декілька буханок на родину. У нас були деякі запаси харчів, а потім доводилося варити каші, які до війни не їли, бо було щось смачніше…”, – згадує мешканка Дніпровського пані Ольга, мама трьох неповнолітніх дітей.
“Ми діставали муку і пекли хліб самостійно. Коли почали завозити товар з Херсону, з’явилася сіра мука навпіл із висівками. Вона була недорогою. Хліб виходив не найгіршої якості, але на другий день його вже їсти не можна було, тож доводилося віддавати собакам і котам. Для дітей пекли пиріжки зі світлої муки, коли вже вона з’явилася”, – говорить її односельчанка Валентина.
Сільські мешканці у переважній більшості тримали домашнє господарство. Дехто успішно займався фермерством, поки ворог не окупував нашу територію. Багатьом господарям довелося здати тварин на м’ясо, бо закінчувалися корми. Важко передати почуття людей, які будували свій бізнес з нуля, розвивали, покращували, а потім втратили все через повномасштабне вторгнення…
Власники худоби, які зуміли її зберегти, намагалися допомогти односельцям та безкоштовно роздавали молоко. В першу чергу домашня продукція діставалася людям похилого віку та родинам із дітьми. Деякі сім’ї ще мали змогу тримати кіз, щоб мати хоч трохи молока для малечі. У декого залишилися птиця, яку тримали заради яєць.
У мешканців прибережних населених пунктів громади були свої волонтери. Місцевим жителям неабияк допомагали рибалки. Майже щодня вони ділили свої улови між людьми. На свіже м’ясо в той час були просто космічні ціни, тож риба неабияк рятувала господинь. Страв із цього продукту можна приготувати чимало та ще й зробити запаси у вигляді консерви.
Відповідна підмога від рибалок була майже все літо. Люди вставали вранці, а на дереві біля подвір’я, щоб не дістали коти, вже висів пакетик із свіжою рибою. Мешканці були дуже вдячні за таку допомогу.
“Кожного дня на світанку ми виходили на рибалку. Збиралися з хлопцями, щоб наловити побільше риби для людей. Спочатку було добре, ми й на човнах виходили, але орки через декілька місяців заборонили виходити на воду. Почали у рибаків забирати човни. Навіть у сусідньому селі поламали руки двом рибакам, які ослухалися їх. Але нам все ж вдавалося крадькома ловити рибу. Дуже хотілося допомогти людям, яким бракувало коштів на продукти”, – розповідає рибалка Юрій з Кізомису.
“Сільські мешканці звикли садити городи, доглядати сади і виноградники. Так що їжа була своя, хоч і не розкошували, економили. У нас були деякі заощадження на банківських картах. Ці кошти доводилося витрачати у крайніх випадках і в основному на олію, цукор, сіль, найдешевші цукерки дітям”, – розповідає білозерчанка Галина.
Після звільнення правобережної частини Херсонщини ситуація з продовольчим забезпеченням почала покращуватися. На допомогу людям прийшли численні благодійні організації. Волонтери до цього часу забезпечують жителів деокупованих громад продуктами, ліками та іншими необхідними речами. Таку допомогу доставляють лише туди, де обстріли не такі інтенсивні…
Сьогодні населені пункти, які опинилися на лінії вогню, майже повністю спорожніли. Багато будинків тут перестали існувати, нагадуючи про себе невеличкою купою чорного каміння. Села, в яких вирощувалися тонни якісної сільгосппродукції, дивляться на лівий берег спустошеними очима, чекаючи на справедливе покарання для ворожої орди. Стоять, розбиті, поранені, але душа їхня жива, вона дочекається Перемоги і своїх господарів.
Піднімуться села, ще й з міст люди почнуть сюди їхати, щоб продовжувати український рід, виховувати дітей та онуків, вирощувати, примножувати і радіти вільному, щасливому життю!
Олена Бутковська
