Світлана Єременко: “Вижити в окупації допомагав оптимізм і підтримка рідних”
До лютого 2024 року Світлана Анатоліївна з Миролюбівки була щасливою. Такого висновку вона дійшла, коли стало з чим порівнювати довоєнне життя. Траплялися сумні вкраплення, наче горошинки на сукні, але не критичні, як у всіх. Залишивши за собою право інколи помовчати, жінка охоче розстеляє перед нами історію життя. Бо жила завжди по совісті: грішити не давали власні переконання, виховання та заповіді Божі.
Стресова ситуація здатна обмежувати життя людини, її думки, наміри, плани, повертаючи у спогади про минуле, де було добре. Однак для нашої героїні спогади про дитячі роки спливають лише тоді, коли хтось про це згадує, – тоді вона охоче підтримує розмову.
Світлана Анатоліївна дуже тепло згадує свою бабусю. Ще змалку вона була для внуків і нянею, і вчителькою, і порадницею. Тата у Світлани не було, а мама працювала зранку до ночі. Тому не дивно, що найголовнішою людиною, яка вплинула на формування світогляду дівчаток, була бабуся.
Середню школу Світлана закінчувала в рідному селі. Тоді ж дівчина закохалася в літературу, полюбляла малювання й співи. Із цих перших зернят проросло незламне бажання стати педагогом.
Студентські роки були дуже насичені приємними подіями. Дихалося легко, мріялося, планувалося. Вдома на неї чекало її щастя – коханий. Після закінчення трирічної практики в Євпаторії вони створили сім’ю, наповнивши своє життя щастям. Згодом молодята стали батьками.
Після декретної відпустки випала нагода працювати у школі та за сумісництвом у бібліотеці. Було нелегко поєднувати дві роботи і сім’ю. Тому Світлана Анатоліївна вирішила повністю присвятити себе культурі. Тридцять років вона віддала цій справі. Важко пережила повідомлення про скорочення посади, і це за рік до виходу на пенсію!
На запитання “Чи змінила б вона свою професію, якби повернути час назад?” жінка, не задумуючись, відповіла, що, можливо, й так, адже дуже любить дітей. Хотіла б працювати у дитячому садочку.
“У важкі часи окупації скрутно жилося всім – без світла, води та газу люди змушені були шукати альтернативу. Однак кланятися окупантам пішли лише одиниці. Голоду в селі не було. Перший час, коли спорожніли магазини, люди трималися на власних запасах продуктів, ділилися з тими, у кого зовсім нічого не залишилося”, ‒ пригадує Світлана Єременко.
Пізніше місцеві фермери знайшли змогу допомагати людям крупами, овочами, привозили деякі продукти. Однак купувала сім’я не так багато, бо гроші отримував лише чоловік. Він перед самою війною зареєструвався у службі зайнятості. За цю невелику суму вдавалося купити трохи борошна. Збудували пічку-кабицю, щоб готувати їжу.
“Добре, що посадили город – мали свої овочі, тішилися непоганому врожаю. Ховалися в погребі, бо обстріли були вже з перших днів вторгнення”, ‒ розповідає жінка.
Наприкінці літа збиралися виїхати на підконтрольну Україні територію, адже окупанти планували мобілізовувати місцевих чоловіків. Та зважилися на евакуацію надто пізно – всі шляхи вже були перекриті. Тож Єременки віддалися на волю Божу: залишилися вдома, як і багато односельців.
“У цій зоні смерті дуже загострилося почуття ненависті до ворогів України, до колаборантів і зрадників. Абсурд і відсутність логіки мозок пояснити не може. Як у наш час таке сталося?! – це запитання у порожнечу. Вижити допомагав мій вроджений оптимізм, а також люди, які були поруч з нами в окупації, та до цього часу, як і ми, не зрадили своїх переконань”, – говорить Світлана.
У жінки з’явилося нове хобі – плетіння килимків зі старого одягу. Після звільнення села Світлана Анатоліївна, разом із односельцями, почала виготовляти окопні свічки. Ходили по селу, збирали гроші на парафін. Згодом взялися плести сітки. Спочатку зносили з домівок старий одяг, різали на стрічки. Сформувалося дві команди, які понині працюють з великим завзяттям. Це в основному жінки, навіть глибоко поважного віку. Плетуть хто скільки може ‒ залежно від вільного часу і стану здоров’я. Бійці вдячні за кожен вузлик, зав’язаний зі щирою молитвою та з подякою за кожне врятоване життя.
Світлана Анатоліївна також продовжує обслуговувати читачів колишньої сільської бібліотеки. Хочеться запитати: “Знищувати бібліотеки – це все, до чого додумалися ваші розумні голови?” За нашу культуру та українську ідентичність сьогодні йде кривава боротьба. Треба, щоб по її закінченні книгозбірні відновили свою діяльність. Волонтери організували у Києві акцію зі збору книжок для бібліотек Херсонщини. Дісталися посилки з літературою й бібліотеці Світлани Єременко. Читачі дуже вдячні за змогу брати книжки, адже читання – це чи не єдина розрада.
Війна принесла багато горя й страждань. Однак вона породжує нестримне бажання жити, любити, бачити світло, “в якому темряви ніякої немає”. Питання лише в тому, чи хочеш ти вийти з тієї темряви. Адже завтра визначається тим, що ти робиш сьогодні.
Олена Бутковська
