Світлій пам′яті морського піхотинця Сергія Сонько: «ВІН СКАЗАВ: ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО…»
Людмила Вікторівна КОБЕЦЬ, класний керівник загиблого морського піхотинця Сергія Сонько: «ВІН СКАЗАВ: ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО…»
Кожен клас, з яким ти, вчитель, працюєш, готуєш до випуску, самостійних життєвих доріг, завжди особливий. Прожиті разом роки залишаються у пам′яті скадрованими із безлічі уроків, в які ти вклав душу, знання, щирих розмов, калейдоскопу незабутніх облич та характерів… Всі учні такі різні, багатоликі, хтось твій улюбленець, хтось тебе краще розумів, а хтось гірше, в одного ти вклав більше сил та знань, іншому щось недодав. Це завжди неосягненна загадка – їх майбутнє, життєві шляхи… Минають роки і – спалах: у твоєму класі зростав Герой! Зі звичайного хлопчика, який в шкільні роки не дивував якимись особливими рисами, виростає справжня людина. Що це – випадковість, збіг обставин, чи закономірність?..
Клас Серьожі Сонька був, переважно, хлопчачим, а хлопчики були розумними, читаючими. Станіслав – село прилиманське, з давніми рибальськими та морехідними традиціями, тож дехто із однокласників Сергія хотіли стати моряками (так, до речі, і сталося – четверо випускників пов′язали своє життя з морем). Були серед вихованців і ранні яскраві зірочки, як, скажімо, Марина Клюйко. Вона чудово малювала, а це був вплив батька-художника, проявився в ній і літературний талант (вже з шостого-сьомого класу я з нею багато працювала: Марина була переможницею районних оглядів із художнього читання, почала писати прозу та поезію). Загалом, про кожного учня цього класу можна багато що сказати. Творчі, веселі, неординарні.
Якісь уроки особливо згадуються. Коли ми вивчали творчість Жюля Верна у шостому класі, запитую дітей: а чи хто читав інші книги про пригоди, випробування людини? Один із учнів піднімає руку і каже: «Я прочитав роман Каверіна «Два капітани». Почути такі слова для мене, вчителя, було важливо, адже, по-перше, це свідчило, що дитина йде вшир, намагається осягнути нові літературні імена та твори, відкриває ті духовні острови, які стануть для неї життєвим орієнтиром. Таких творів було чимало. І головне – їх читали. Сергій також читав і мав свої судження про твір, події, героїв. І для мене це було досить цінним, коли дитина має власну думку. Цікавою для Сергія була тема українського козацтва. Він багато читав і знав про історичні постаті, події козацької доби. Особливо його приваблювала козацька зброя. У проведенні тематичних годин-спілкувань Сергій був моїм першим помічником. Разом із тим, йому були притаманними риси гуманітарія, він був дитиною з тонкою організацією душі, ліриком. Робив спроби писати вірші.
Що було примітним: він був дуже відповідальним, ніколи не підводив. Готуючись до якихось класних чи шкільних заходів, я нерідко просила його допомоги, і він, пообіцявши, не порушував свого слова. Може саме в цій його дитячій обов′язковості і починало формуватись щось важливе, громадянське? Це припущення роблю, вчитуючись в його коротенький шкільний твір із міркуваннями на тему «Для чого я живу на світі?». Сергійко пише в ньому про свій слід на землі, щоб той слід не лише радував його близьких, а й всю Державу (!)…
Скажу чесно: те, що Сергій Сонько добровільно пішов до лав Збройних сил, став морським піхотинцем й опинився на передній лінії боротьби з ворогом, стало і для мене, і моїх колег повною несподіванкою. Пам′ятаю нашу розмову в школі, коли він, після звертання до військкомату, прийшов за рекомендацією. «Ти все правильно вирішив, Сергію, це серйозно?», – запитала його. «Так, Людмило Вікторівно, я подумав і вирішив: усе це для мене дуже важливе…». «Ну, то удачі тобі!» , – сказала я.
Так, це був вже не той Серьожка, «Сірий», яким ми його пам′ятали по класу. Щось за ці кілька років, які минули після закінчення школи, змінилося в його душі… Відбулась якась дуже важлива, серйозна, колосальна робота, свідчення того, що він над собою дуже наполегливо працював, готувався до прийняття такого важливого рішення. Це було рішення мужчини. Воїна. Захисника.
Для нас, вчителів, та наших вихованців, історія мужності та патріотизму борців за незалежність України не лише віддалена століттями чи знана тільки з підручників, а й зрима та чутна трагічними подіями сьогодення. Це боляче торкається наших сердець на Уроках Мужності, музейних уроках за участю родини Героя, побратимів, громадськості, під час лінійок-реквіїмів, патріотичних читань «Щоденника Героя», покладань квітів від шкільної спільноти на Першому та Останньому дзвониках. У школі засновані змагання із баскетболу на Кубок пам’яті С. Сонька серед учнів 9-11 класів, на яких завжди присутні його батьки.
Щодня і школярі, і ми, вчителі, зустрічаємося з очима нашого вчорашнього учня, випускника, навічно – Героя, нашого захисника, який віддав за Батьківщину найдорожче – життя. Він – на барельєфі при вході до школи, щодня зустрічає і проводжає нас. Діти відчувають, що Герой зростав не десь, на відстані, а ось тут, у класах, в яких і вони вчаться. Мовби сидить за однією партою із кожним. Ще зовсім недавно, він був частиною безтурботного шкільного світу. Тепер він навічно – частина кожного з нас
Записав Олександр Голобородько
Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал «Білозерка.Інфо» – незалежного та впливового інтернет-видання. Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас щомісячним внеском від 25 гривень. За ціною лише однієї чашечки кави, ви підтримаєте роботу усієї редакції і допоможете зробити наші громади ще більше відкритими, читачів – більш обізнаними, а діяльність влади – прозорішою.
